Александр Шалимов – Дивний світ (страница 95)

— О, — пожвавився лікар, — літак! Можна було б полетіти в Ріо-де-Жанейро. Я хотів сказати, відправити туди Генріха, — виправився він, помітивши здивований погляд Рассела.

З останніми променями сонця лікар і астроном під’їхали до Великої кабіни. Лоу порпався біля метеобудки. Стонор прилаштовував прожектор до нового перископа.

На питання Стонора Рассел заперечно похитав головою.

— А у нас новина, — злісно примружився Стонор. — Радіограма від росіян. Пропонують допомогу. Вочевидь, чули наше радіо.

— Що ти відповів?

— Подякував, просив не турбуватися.

Рассел відвернувся і мовчки пройшов у відчинені двері Великої кабіни.

Всупереч прогнозам лікаря, ніч минула спокійно. Вітер змінив напрям і пригнав валки хмар. Стовпчик ртуті в термометрі піднявся до мінус десяти градусів.

— Знадвору спека, — оголосив Лоу, повертаючись опівночі з метеомайданчика. — Тиша… Ні вітру, ні примар… І таке полярне сяйво, — крізь хмари видно.

Лікар збентежено кашлянув.

По черзі чергували біля перископа, освітлюючи околиці зимівлі сильним променем прожектора. Щогодини чергові піднімалися нагору, обходили навколо Велику кабіну і метеомайданчик. Під ранок знову налетів вітер, підняв у повітря сніжну куряву. Температура впала.

— Через три години світанок, — сказав Стонор, що чергував у останню зміну. — Вочевидь, «примари» вирішили дати нам спокій. Замкнемося міцніше — і спати… Можна опустити перископ і вимкнути прожектор.

Зі сходом сонця заметіль уляглася. Близько дев’ятої години ранку Лоу відчинив головний вхід і почав розчищати доріжку до метеомайданчика.

Біля будки з приладами лопата натрапила на щось тверде. Лоу копнув глибше і витягнув трубу перископа. Метеоролог розгублено озирнувся. Над сніговим куполом Великої кабіни яскраво блищав об’єктив другого перископа, щойно висунутого Расселом.

— Так, — процідив крізь зуби метеоролог, — до всіх інших талантів, він ще й актор…

Зваливши на плече перископ, Лоу рішуче попрямував до Великої кабіни.

На галас, зчинений розлюченим метеорологом, у салоні зібралися всі мешканці зимівлі.

— Шахрай, фігляр! — кричав Лоу, тицяючи під ніс лікареві обледенілу трубу. — Я відучу тебе знущатися з товаришів!..

— Зачекай, Фреде, до чого тут я! — бурмотів лікар, поспішно відступаючи в кут салону. — Стоноре, Рассел, тримайте його, він уб’є мене!..

— Дозволь, — неголосно сказав Рассел, відсуваючи метеоролога і беручи в нього трубу.

— Я змушу тебе проковтнути свою феску! — продовжував кричати Лоу, намагаючись спіймати лікаря за комір.

— Заспокойся, Фреде, — втрутився Стонор. — Як, лікарю, невже ви зважилися на цей нерозумний жарт?

— Я… я… — твердив цілком приголомшений Жиро.

— Комедіант, клістирна трубка, ліможський папуга!..

— Хелло, Фреде, не поспішайте. — Тон, яким Рассел промовив ці слова, змусив усіх замовкнути. — Ось нижній кінець перископа, який я вчора вийняв зі штатива.

— Ну?

Рассел замість відповіді приклав нижній кінець приладу до обледенілої труби, принесеної метеорологом.

— Ну? — все ще не розуміючи, повторив Лоу.

— Верхня частина перископа вирвана; не вийнята, не вигвинчена, а вирвана. Трубу розірвали. Ані в лікаря, ані у нас усіх разом узятих, не вистачило б для цього сил.

— О, чорт! — пробурмотів Лоу, переконавшись, що Рассел має рацію.

Лікар збагнув, що зараз найвідповідніша мить для реваншу.

— А, розбійнику! — загорлав він, розмахуючи руками. — Ти мало не задушив мене! Помісь павіана з гнойовим жуком! Іржавий флюгер! Я ображений як француз, як учений, як людина. Я…

— Вибач мені, Червона Шапочко.

— Я тобі не Червона Шапочка, а доктор медицини!..

— Джентльмени! — втрутився Рассел. — Відкладіть з’ясування ваших стосунків. Треба негайно оглянути місце, де був знайдений перископ.

— Цілком ясно, що вчора його тут не було, — оголосив Стонор, коли оглянули місце знахідки. — Якби Фред був уважніший, він відразу помітив би це. Перископ принесений уночі, найпевніше під ранок, під час завірюхи.

— Що ж усе це означає? — пробурмотів Лоу.

— Сліди! — раптом крикнув лікар з куполу Великої кабіни. — Сліди на снігу біля перископа. Ходіть сюди!..

Стонор, Лоу і Рассел поспішили до того місця, де стояв лікар. Ланцюжок темних заглибин на іскристому сніжному покриві ні в кого не викликав сумнівів.

— Сліди ніг, — задумливо промовив Стонор. — Нічний гість, вочевидь, обійшов навколо перископа, а сліди збереглися лише на підвітряному боці куполу.

— Можливо, це наші сліди? — відзначив Лоу.

— Хіба вночі хтось із вас наближався до перископа? — запитав Стонор.

Усі заперечно похитали головами.

— Стійте! — крикнув нараз Стонор. — А не чи здається вам, що ось ця заглибина нагадує слід босої ноги? І ця також…

— Далебі, вірно, — погодився лікар. — Ось відбиток великого пальця, ось іще палець, а тут п’ята.

— Це такі самі сліди, які ми бачили позавчора біля входу в Крижану печеру, — сказав Рассел. — На жаль, ми затоптали їх, не встигнувши як слід роздивитися.

Стонор опустився на коліна, уважно розглядав сліди. Відтак він тихо розсміявся.

Лоу й лікар здивовано перезирнулися.

— Друзі мої, все ясно, — урочисто оголосив Стонор. — Точніше, перед нами ще одна дивовижна загадка Антарктиди… Це сліди єті — таємничих снігових людей, які, на думку деяких учених, населяють високогірні області Гімалаїв. На даний час у Гімалаях єті, вочевидь, стали величезною рідкістю. Ніхто з європейців їх узагалі не бачив. Проте я особисто спостерігав такі самі сліди на перевалі Донк’я-Ла, на захід від Евересту[183], кілька років тому. До двох найбільших відкриттів ми можемо додати ще й третє: у Антарктиді збереглися предки людини. І нам необхідно спіймати хоча б одного з них.

— Судячи з того, що вони без зусиль рвуть на частини металеві труби, це буде нелегко, — похитав головою лікар.

— Або вбити!.. Це сенсація: єті на Землі королеви Мод. Я не знаю, що справить більше враження: стародавні виробки чи стародавні людиноподібні мавпи, відкриті нашою експедицією у глибині антарктичного континенту.

— Чи уран, — відзначив Лоу.

— Про уран доведеться мовчати, Фреде, — зітхнув Стонор, — але вже зате єті…

— Можна дати про них кореспонденцію по радіо? — пожвавився лікар.

— Ні в якому разі. Спочатку треба дістати живого чи мертвого єті. Якщо здійняти галас завчасно, нас можуть випередити. У нашому розпорядженні близько трьох місяців до кінця зимівлі. Може, нам пощастить і добудемо не одного, а декілька екземплярів. Гадаю, що опудало єті коштуватиме не менше мільйона доларів.

— Значить, єті вчора поцупили перископ, а сьогодні вночі повернули його? — запитав Рассел, що мовчав весь цей час.

— Переконаний, що саме так і було.

— А навіщо їм це знадобилося?

Стонор сторопів:

— Але… дозволь, мій любий, звідки я можу знати, чим керуються у своїх діях антарктичні мавпи?.. Цікаво, а що ти гадаєш?

— Гадаю, що будь-яку гіпотезу треба спочатку привести у відповідність із фактами і логікою.

— В найближчі дні ти переконаєшся, Джеку, що це зовсім не гіпотеза. А стосовно логіки… Фреде, чи не будеш ти такий люб’язний принести кінокамеру? Треба мерщій сфотографувати ці сліди.

Три дні зимівники Великої кабіни, кваплені нетерплячим Стонором, полювали на таємничих аборигенів Землі королеви Мод.

Погода сприяла пошукам. Сонце з кожним днем піднімалося все вище. Вітру не було. Навіть уночі температура не падала нижче двадцяти градусів морозу.

З ангара дістали аеросани, і Рассел, скориставшись обстановкою, здійснив далекий маршрут на південний схід, туди, де, за його припущеннями, мав упасти гігантський болід. Проте ані місця падіння боліда, ані єті, ані навіть їх слідів виявити не вдалося.