Александр Шалимов – Дивний світ (страница 83)
Ми сиділи біля вогнища. Легкий вітерець приносив із джунглів аромат якихось квітів. Вдалині реготали гієни.
— Смійтесь, смійтесь, — пробурчав Персі Вуфф, — сміється. той, хто сміється останнім…
Я вловив у його словах приховану погрозу. Кому він адресував її?
Схід почав світлішати. Бліде світло місяця осяяло савани.
— Може, піти послухати, що робиться на болотах? — запропонував Джонсон.
Ми зарядили карабіни і пішли на край плато. Скоро нас наздогнав Квалі з довгим гострим списом. Я віддав йому нести свій карабін. Він жадібно схопив його, лагідно погладив воронований метал. Ми зупинились на краю обриву.
Я прислухався до дихання боліт і думав про те, що природа повна загадок і що щасливий той, хто, опинившись на порозі загадки, зробить вирішальний крок.
Дорога до озера зайняла цілий день. Ми вийшли на світанку. Найбільшу спеку пересиділи в тіні обривів, а потім знову вирушили вздовж краю плато на захід.
Внизу простягалась горбаста савана, поросла групами високих дерев. Горби доходили до самого краю боліт. Між крайніми горбами блищало велике озеро. З півночі в нього впадала ріка, що витікала з глибокоі розколини в обриві плато.
— Там, — сказав Квалі, вказуючи на озеро.
До озера залишалось ще майже три кілометри. Ми зупинились перепочити.
— Будемо спускатись? — спитав я у Квалі.
— Ні… Табір треба ставити на гора біля ріки.
— А чому не біля озера?
— Не можна. Погано буде…
— Боїшся «злих духів»?
— Не можна, — наполегливо повторив Кввлі. — Моя знає…
Довелось погодитись. Ми повернули на північ вздовж краю обривів. Носильники на ходу перекидались тривожними вигуками і з побоюванням поглядали вниз на озеро. Я наздогнав Джонсона.
— Як ви гадаєте, Джек, це ті ж болота, по краю яких ми лазили до настання періоду дощів?
— Хто їх знає. Може, й ті…
Старий мисливець помовчав, потім спитав щось у Квалі. Негр довго пояснював, показуючи на південь, на схід і малюючи пальцями кола у повітрі.
— Виходить, не зовсім ті, — сказав Джонсон, коли Квалі замовк, — хоча він запевняє, що вони з'єднуються десь на півдні. Але дороги туди нема…
— Ми взяли теодоліт. Завтра визначимо координати озера і точно дізнаємося, де знаходимось, — пообіцяв я.
— А яка користь? — зауважив Джонсон. — Карти все одно нема.
— Намалюємо на око. А наступного разу візьмемо з собою топографа.
— Ви гадаєте, що сюди доведеться ще приїздити?
— Безперечно.
Джонсон зітхнув. Я зрозумів, що, незважаючи на красу навколишньої природи і безліч дичини, така перспектива його не радувала.
Місце для табору вибрали на високій терасі поблизу водопаду. Ріка виривалася тут з вузької ущелини і падала пінистими каскадами. Нижче водопаду ріка розтікалась широкими протоками. Між ними виднілась величезна кількість дрібних острівців, зарослих травою і кущами. За півтора-два кілометри нижче поблискувала спокійна гладь озера. Береги його заросли очеретом.
Поки розбивали табір, звечоріло. Повечерявши м'ясом антилопи, ми лягли спати. За порадою Джонсона поставили варту.
Ніч минула спокійно. Вранці Квалі розповів, що вартові чули голоси різних тварин, але «злі духи» мовчали. Втім, звуки з боліт навряд чи долітали до табору. До того ж їх заглушував нестихаючий гуркіт водопаду.
Рано-вранці ми вирушили до озера. Всі були трохи схвильовані: адже ми знаходились біля мети подорожі. В таборі я залишив тільки трьох негрів, решту взяли з собою, розраховуючи прочісувати кущі на островах і зарослі очерету.
Чорні воїни були веселіші, ніж учора. Вони йшли охоче, дехто посміхався і жартував. Кожен був озброєний довгим списом з широким стальним лезом і великим ножем. У багатьох були луки і колчани із стрілами. Одні воїни були майже голі, інші — в білих плащах.
Ми спустились до берега ріки. Тут на піщаній мілині побачили величезну кількість антилоп та буйволів, які вночі приходили на водопій. Квалі знайшов слід невеликого носорога.
Я звелів розшукати брід, але чорні воїни, ледве ступивши у воду, із зойками вискочили на берег. Ріки кишіли крокодилами.
Джонсон вказав мені на темні колоди, які непорушне лежать на протилежному березі ріки.
— Що це? — не зрозумів я.
— Також крокодили, пане професоре, — не без єхидності відповів мисливець. Він підняв свого штуцера, прицілився і вистрілив.
Одна з колод підстрибнула і закрутилась на місці, звиваючись у спіраль і знову розпрямляючись, решта зникла у воді. Рухи пораненого крокодила ставали все повільнішими, і, нарешті, він затих.
Чорні воїни переможно закричали, а потім почали танцювати навколо Джонсона, підстрибуючи на зігнутих ногах і вдаряючи в землю ратищами своїх списів.
— Чудовий постріл, — похвалив я. — Цікаво, куди ви цілились?
— Туди ж, куди й влучив. В око.
Це було майже неймовірним: влучити в око крокодилу з віддалі добрих ста п'ятдесяти метрів, Я поглянув на старого мисливця з захопленням.
— Це феноменальний постріл. Ніякий тиранозавр нам не страшний.
— Дрібниці, — сказав Джонсон.
Тільки Персі Вуфф був незадоволений.
— Нащо було стріляти, — бурчав він. — Так наполохаєте більшу дичину.
— Більша дичина не злякається, — спокійно заперечив Джонсон. — Вона ще не знає, що таке постріл. А сьогодні треба шуміти, щоб дізнатись, кого ховають прибережні зарослі. Не за куріпками приїхали.
Персі пробурчав щось крізь зуби. Останнім часом він все частіше огризався півголосом, бурмочучи незрозумілі слова.
Ми цілий день лазили по прибережних зарослях. Багато разів переходили вбрід мілкі протоки, «прочесали» очерети на березі озера, але не зустріли нічого, крім крокодилів і змій.
Минуло ще кілька днів. Порадившись, ми вирішили розділитись на групи, щоб охопити більшу площу. Я взяв собі за помічників Квалі і ще двох чорних воїнів — Н'Кора і Мулу. Це були стрункі, веселі хлопці з приплюснутими носами і товстими губами, дуже схожі один на одного. Вони були прикрашені хитромудрою татуїровкою, що нагадувала малюнки художників-абстракціоністів.
Вчотирьох сходили великий кусок саван та берега на південний схід від табору. Надіялися, що знову почуємо дивні голоси «злих духів». Однак очерети мовчали.
Я вже кілька разів пропонував повернутися до головного табору і шукати там, де ми вперше почули голоси «злих духів», але' Квалі твердив, що на успіх можна розраховувати тільки тут, біля озера.
— Чекати, начальник, треба чекати, — наполягав він.
І ми продовжували пошуки в районі озера…
Настала чергова неділя. Персі Вуфф і Джонсон залишилися в Таборі, а я вирішив зробити невеликий маршрут по долині ріки вище водопаду, щоб оглянути геологічний розріз плато. Квалі охоче погодився супроводжувати мене. Я озброївся карабіном, пістолетом і геологічним молотком, Квалі повісив за спину рюкзак, і ми вирушили.
Я оглядав оголені скелі, коротко описував їх. Квалі відбивав зразки. Відійшовши кілометрів десять від табору, ми влаштували привал. Їли м'ясо смажених качок і запивали холодною водою з джерела. Потім я приліг у тіні скелі і непомітно задрімав. Розбудив мене Квалі.
— Дивись, начальник, — сказав негр, простягуючи якийсь блискучий предмет. — Квалі знайшов це в камінні.
Він тримав у руках рештки кінокамери. Камера була розплющена, немов по ній били важким каменем. Касети не було. Збоку збереглась фабрична марка «Вільд, 1957 рік».
— Де ти її взяв?
— Підемо, Квалі покаже.
Неподалік від місця, де лежала камера, я знайшов серед каміння осколки об'єктива.
Квалі, побачивши, що знахідка зацікавила мене, продовжував пошуки. Незабаром я почув його крик. Негр сидів метрів за десять вище від мене, під самісіньким обривом. Над ним громадилася майже вертикальна стіна ущелини. Квалі щось показував. Я піднявся до нього, і він простягнув розплющене кільце об'єктива.
— Тут лежало, — пояснив Квалі, показуючи пальцем, де підняв кільце.
Я роздивився і… зрозумів.