Александр Шалимов – Дивний світ (страница 82)

Неяскравий оранжовий диск примушував мружити очі. Ми пройшли біля кілометра. Несподівано трав'яний покрив закінчився, і ми опинилися на краю вапнякового плато.

Скелястий схил круто обривався до просторої плоскої низовини. Вона тяглася аж до обрію, затягнутого серпанком. Спочатку мені здалося, що це савани, але, придивившись, я зрозумів, що внизу на багато десятків, а може, й на сотні кілометрів розкинулися величезні болота.

— Де ж священне каміння? — запитав я в негра.

— Ось воно, — Квалі вказав на обриви.

— А куди підемо шукати сліди?

— Там, — негр вказав уздовж краю обривів. — Один день дороги. Великий озеро. Там…

Сонце зайшло, і відразу настала пітьма. Над головою засяяли зорі.

— Треба повертатися, — пробурчав Джонсон.

— Трохи почекати, — попросив Хвалі.

Ми присіли на теплому камінні. Вітер доносив знизу шелест очерету. Десь далеко пронизливо засміялась гієна, і знову стало тихо.

Ми сиділи мовчки, прислухаючись до шелесту очерету.

Нарешті Квалі підвівся.

— Злі духи сьогодні мовчать, — оголосив він, і ми пішли назад, до вогнищ, які яскраво освітлювали табір.

Вранці наступного дня Хвалі, я, Джонсон, Персі Вуфф і четверо чорних воїнів попрямували до священного каміння. Негри були чогось стривожені. Я чув, як Квалі тихо заспокоював їх.

Незабаром ми опинилися на краю плато. Квалі роздивився і попростував уздовж обривів на північний захід. Ми мовчки йшли слідом за ним. Спека ставала все відчутнішою. Піт заливав обличчя. Я змушений був часто зупинятися і витирати окуляри. Пройшовши кілька кілометрів, ми досягли глибокої розколини, що розсікала край плато. Хвалі пірнув у неї, але скоро появився і знаками запропонував іти слідом за ним. Розколиною ми спустились до підніжжя обривів і побачили входи в печери.

— Тут, — мовив Квалі, вказуючи на печери.

Ми підійшли до однієї з них. Чорні воїни боязко озирались навколо.

Я ступив углиб печери. Назустріч по кам'янистому грунту виповзла велика сіра змія і зникла в густій траві. Стіни печери були покриті грубими малюнками, зробленими червоною і жовтою фарбами.

Тут були зображені буйволи, жирафи, слони та інші дикі тварини і сцени полювання. Різний стан малюнків свідчив, що вони були виконані в різний час.

— Ці малюнки, мабуть, зроблені дуже давно, — сказав я. — Вони могли бути створені двадцять п'ять — тридцять тисяч років тому.

— Ці малюнки зроблені недавно, — заперечив Квалі, — Це зробили воїни нашого племені. Ось малюнок мій батько. — Він вказав на якісь зображення в кутку печери.

Я підійшов ближче. На вапняковій стіні червоною фарбою були намальовані незвичайні тварини, їх було три: дві більших, одна менша. На малюнку вони бігли. У них були тіла слонів, хвости крокодилів і довгі тонкі шиї з маленькими головами. Вздовж спин стирчали великі гострі зубці. Сумнівів бути не могло — художник зобразив динозаврів.

— Ну, як? — запитав я Джонсона.

— Хитре діло, — пробурчав мисливець, уважно розглядаючи малюнок. — А звідки ти знаєш, що це малював твій батько?

Квалі щось відповів місцевою говіркою.

— Каже, що батько сам показав йому цей малюнок, коли його посвячували у воїни, — пояснив Джонсон.

— Як би не було, — сказав я, — малюнок доводить існування динозаврів у центрі Африки в недалекому минулому. Навіть якщо…

Я не доказав. Дивний звук почувся з боку боліт. Тієї ж миті чорні воїни з зойками кинулись у печеру.

— Злі духи боліт, — крикнув Квалі.

— Тихо! — наказав я.

Настала тиша. І ось знову звідкись долинув той же звук. Вірніше, це були звуки, якісь незвичайні, загадкові звуки. Вони нагадували водночас шипіння і свист, які, поступово затихаючи, раптово змінювалися чи то кваканням, чи то нявчанням. В них чулись загроза і ненаситна сліпа лють. Зненацька звуки обірвалися, і над болотами запанувала тиша. Я подивився на негрів. їхні губи тремтіли, очі злякано округлились.

— Що це могло бути? — спитав я Джонсона.

Він здвигнув плечима:

— Ніколи не чув нічого подібного.

— Це злі духи боліт, — хрипко проказав Квалі. — Тільки навіщо вони розмовляй вранці? Може сердяться, що ми прийшов…

— Бачив хто-небудь цих злих духів? — поцікавився я.

— Злий дух бачити не можна. Хто бачив — зразу вмирай…

— А може, так кричать ці звірі? — запитав я, вказуючи на динозаврів, намальованих на стіні.

— Ні… Вони так робить, — Квалі розтягнув губи і зашипів.

— Як змія?

— Ні. Змія тихо… Ці дуже голосно.

— Може, то був голос іншого динозавра — хижака, — зауважив я, звертаючись до Джонсона.

— На зразок вашого тиранозавра? Можливо, й так. Я вийняв з ранця фотографію тиранозавра і простягнув Квалі.

— Ти не чув про такого звіра?

Негр обережно взяв знімок, довго роздивлявся, потім повернув:

— Квалі не бачив такий… не чув.

Ми пробули біля священного каміння до вечора. — Жодного звуку не долинало більше з боку боліт. Ми з Квалі лазили по печерах, полохаючи змій, що ховалися там від спеки. Стіни більшості печер були помережані малюнками. Однак художники зобразили на них звичайних тварин Африки. Малюнок батька Квалі був єдиним.

— А твій батько, Квалі, бачив великих звірів не тут?

— Ні, начальник. Він бачив біля озера один день дороги звідси. Завтра підем….

— Скажи, Квалі, а за що бельгійці вбили твого батька?

Обличчя молодого негра зробилось похмурим, в очах спалахнули недобрі вогники.

— Ти якої земля, начальник? Англієць?

— Ні, я поляк. Польща там, далеко, — я показав на північ.

— Про Радянську Росію чув?

Квалі кивнув.

— Це поряд. Тільки Радянська Росія — велика країна, а моя — маленька…

— Знаю, — сказав Квалі, — вчитель говорив. Квалі вчився… Один рік, — пояснив він і раптом посміхнувся. — Школа дуже добре. Радянський Росія — дуже добре.

Він глибоко зітхнув, його обличчя знову стало похмурим.

— Батько заступився моя мати. Ударив бельгійський солдат. Батька розстріляли, п'ятнадцять інший воїн. Нгоа теж… За віщо?..

Що я міг відповісти? Я простягнув йому руку, і він міцно потис її.

— Квалі твій друг, — сказав він. — Ти добра чоловік. Джонсон — добра чоловік. Квалі тобі помагай, начальник.

Він узяв мене за великого пальця правої руки і сильно потягнув, а потім простягнув мені свій великий палець, і я також посмикав за нього.

Ми уклали дружній союз…

Увечері з допомогою Джонсона вдалося дізнатись у Квалі, що означають малюнки в печерах. На плато раніше відбувались обряди посвячення у воїни. Кидали жереб, і кожний молодий мисливець повинен був убити того звіра, який ви'іав йому на долю. Щоб полювання пройшло вдало, мисливці малювали на стіні печери зображення тварин. Якщо від сходу до заходу сонця мисливець не зміг підстрелити звіра, обряд посвячення відкладали на рік.

Квалі теж пройшов тут посвячення. Він повинен був убити лева. І він намалював його на стіні печери біля великих звірів, зображених батьком. Лева йому вдалося вбити, і шрам — пам'ять про те полювання… Рік посвячення Квалі був останнім роком виконання обряду на плато. Потім бельгійці заборонили неграм виходити за межі територій, розміщених поблизу селищ. А незабаром у селі, де жив Квалі, більшість чоловіків було розстріляно бельгійськими солдатами… Квалі відбився і втік…