Александр Шалимов – Дивний світ (страница 28)
Тільки-но вони зникли, навколо галявини почувся шерех. Із блакитнуватої зелені чагарів виткнулися рудуваті пухнасті мордочки з круглими нашорошеними вушками, довгими темними писками й уважними чорними очицями. Переконавшись, що пагорок порожній, пухнасті руді істоти вибралися з кущів і неквапом зашкандибали на коротких задніх лапках до центру галявини. Передніми вони жестикулювали, поглядаючи одна на одну. За кожною волочився по траві пухнастий довгий хвіст.
Звірок, що простував попереду — найбільший, — наблизився до місця, де щойно відпочивав Інспектор. Принюхавшись, він сів і пустив тонку жовту цівку. Решта підійшли, вчинили так само. Затим, відвернувшись і піднявши хвости, всі дружно закидали відзначене місце сухим піском.
Ватажок наїжачив густу шерсть, обтрусився й уважно оглядів галявину. Прим’ята трава вказувала місце, де сидів Івар. Ватажок попрямував туди. Решта чекали… Потоптавшись, ватажок згорнувся клубком на прим’ятій траві й ліг, накривши довгописку мордочку кінчиком хвоста. Решта пришкандибали й, покрутившись кожен на своєму місці, також згорнулися клубками.
Легкий вітерець ворушив ворсинки золотистої шерсті, темні китички нашорошених вух. Блищали в сонячних променях десятки уважних круглих очей.
— Сьогодні не вийшло, — вибачливим тоном сказав Івар, знімаючи гвинтокрил.
Вони тільки-но опустилися разом з Інспектором біля веранди житлового корпусу Бази.
Інспектор не відповів, він виглядав стомленим і мовчки відстібав ремені свого літального апарату.
— Їх поведінку ніколи не можна передбачити, — Івар допоміг Інспекторові звільнитися від гвинтокрила, — то тижнями ховаються, то товариські, навіть настирливі. Один жив у нас у дощовий сезон.
— Де жив? — не зрозумів Інспектор.
— У будинку. Спав у вітальні на канапі. Вони дуже охайні й ласкаві. Леа прихилилася до нього. Але потім з настанням сонячних днів він зник і більше не з’явився. Леа переконана — з ним щось трапилося. Вона досі переживає.
— Чим же він харчувався?
— Тим самим, що й ми. Останні тижні перед його зникненням Леа привчила його їсти разом з нами за столом. У нього був свій обідній прибор і високий стілець. Щоправда, користуватися ножем і виделкою він не навчився, але передніми лапами орудував дуже вправно, майже як ми руками. Пробував навіть брати ложку; але частіше розпліскував уміст. Хтозна, якби він пожив у нас довше…
— Цікаво… А що вони їдять у природі?
— Знаєте, просто дивно. Я, поки сам не переконався, не хотів вірити… У літературу це ще не потрапило. Мою статтю теж повернули. А проте, там усе точно. Вони харчуються медом диких бджіл, молоком диких кіз, ягодами, плодами, горіхами, грибами, корінням трав, яке заздалегідь миють у джерельній воді.
— Забавно… Ну, а дикі бджоли й кози як до цього ставляться?
— Уявіть, дозволяють…
— Вам справді вдалося зробити вражаючі відкриття, Іваре. Тим більше прикро, що ми їх сьогодні не бачили.
— Може, поталанить завтра чи післязавтра.
— У мене, на жаль, не так багато часу. На Аості треба зустрітися не лише з вами.
Вони продовжили розмову на відкритій веранді за вечерею. Івар і Леа розповідали про своє життя на Аості. Інспектор мовчки слухав, зрідка вставляючи короткі репліки. Сонце сіло. Догорала яскрава в півнеба лимонно-червона заграва. Вже засвітилися й сяяли все яскравіше на тлі згасаючої заграви три вечірні зірки Аости: червонуватий Марс, блакитна Земля, а зовсім низько — край самого обрію — світла іскорка Венери.
— Їх рідко буває видно всіх разом, — сказала Леа. — Вам пощастило, Інспекторе.
— Якби так само пощастило і в іншому…
Молода жінка поглянула на нього зі здивуванням:
— Хіба це не залежить лише від вас?
Він мовчки похитав головою.
Леа продовжувала уважно вдивлятися в його обличчя. Він здригнувся. Попросив:
— Не треба так дивитися на мене.
Вона не відвела очей:
— Чому, Інспекторе?
— Ваш погляд проникає всередину.
Вона розсміялася, опустила очі:
— Цьому ми, либонь, навчилися від тутешніх мешканців. Іноді мені здається, що вони читають наші думки.
— Як ви мої зараз?
Вона знову розсміялася:
— Зараз уже ні… Хвилиною раніше, можливо… Скажіть, Інспекторе, адже ви бували на Аості?
Він завагався:
— Ні… Тобто, так… Але це було давно. Дуже давно…
Її обличчя, ще мить тому прекрасне і жваве, немов потьмяніло.
— Значить, правда, — вона зітхнула.
— Про що ти? — стривожено запитав Івар.
— Ні-ні, дрібниці, — вона піднялася з-за столу, — піду приготувати каву.
Інспектор, насупившись, провів її довгим поглядом. Обернувшись до Івара, запитав:
— Ви щось чули про мене?
— Крім того, що ви Інспектор Охорони середовища проживання на Малих планетах?
Він мовчки кивнув.
— І… відомий учений, член Всесвітньої академії? Автор Каталога фауни…
Він перервав нетерплячим рухом руки.
— Я не це мав на увазі.
— Тоді що?
— Те, що було раніше. Значно раніше…
Івар різко труснув головою:
— Ні. Мені нічого не відомо. І задля чого…
— Тоді звідки вона знає?
Івар спробував обернути все на жарт:
— Інтуїція жінки… Знаєте, як це у них буває? А втім, яке може мати значення, що ви колись були тут, на Аості. Кожен має право…
Він знову перервав нетерпляче і гнівно:
— Уявляєте, може… Я летів сюди й сумнівався… Чи маю я право на зустріч з минулим… З
— Здається, починаю все розуміти, — прошепотів Івар. — Ви колись були «вільним мисливцем»? Тут на Аості?
— Був… Цілих двадцять років. Ті самі двадцять років, про які ви сьогодні вдень згадували. Двадцять років, юначе, я добував тут шкури, кістку й черепи. Це було задовго до того, як ви з нею народилися. Потім… Потім я попався, як і багато інших, був засуджений. У мене знайшовся час подумати. Звільнення принесла Революція. Те, про що ви знали, — це все було згодом… Коли я почув про ваші пошуки контакту тут, на Аості, я… не міг не прилетіти. Ви розумієте?
— Так… Але не можу зрозуміти, навіщо ви все це розповіли мені.
— Так краще… І потім — вона все одно здогадалася б і сказала вам… Повертаючись у минуле, треба знайти силу бути до себе нещадним…
— Здається, ви перебільшуєте значення того, що було. Все подальше…
Він важко зітхнув:
— Я також так думав… Тут зрозумів, що ні. Ми сьогодні не зустріли їх… Це не випадково.
— Зачекаємо до завтра, — спокійно сказав Івар.