Александр Шалимов – Дивний світ (страница 27)
— Як куди! — загорлав Кирило. — Ми гадали, з вами щось трапилося. Ваш кінь, мов божевільний, прискакав під ранок; у нього вся спина кігтями пошматована. Шоди каже — барс.
— Ну-ну, що з нами могло трапитися! — сказав я, знімаючи капелюха й обтираючи пітне чоло.
Кирило відступив назад, спрямувавши широко розплющені очі на мою голову.
Петро ахнув.
— Господи, твоя воля! — почув я ззаду голос Івана. — Володимире Лександричу, та ви геть сиві стали!..
Я мимоволі схопився руками за волосся; поглянув на Шоди. Він розуміюче і скрушно хитав головою.
Ось і все!
А «снігові шайтани», ці загадкові стародавні мавпи? — запитаєте ви.
Ночівля біля старого мазара, незважаючи на всі багатозначні натяки Шоди, не додала нічого нового до оповідей і легенд. На Кафандарі цих тварин, вочевидь, немає й ніколи не було. Зате ботанічна експедиція, яка через декілька років працювала в цьому районі, виявила там серед альпійських лук цілі зарості рідкісних отруйних ефіроносних рослин. Гадаю, що їх отруйний аромат в умовах розрідженого повітря високогір’я збудливо подіяв на нас з Іваном. Вочевидь, цим квітам і завдячував Кафандар своєю лихою славою.
У Душанбе мені вдалося дізнатися, що старий мазар, біля якого ми ночували, був споруджений ще на початку минулого століття. Якийсь місцевий феодал, полюючи у верхів’ях Кафандару, пережив там разом зі всією своєю свитою напад божевілля. Здається, мисливці вночі побилися і в бійці розтрощили голову вченому муллі — одному з наближених феодала. Безумство, що пойняло їх уночі, вони приписали чарам «снігових шайтанів». І вони вирішили поховати муллу у верхів’ях Кафандару, щоб насолити «шайтанам», яким доведеться далеко обходити святу могилу.
Дика маячня Івана, звісно, пояснюється не лише дією отруйних квітів, але й випитою для хоробрості горілкою. Барса, що напав на коня, Іван прийняв за зграю «снігових шайтанів», про яких весь час думав.
Ну, а самі «снігові шайтани»? Чи існують вони?
Тепер я твердо переконаний, що існують. Під час другої світової війни мені довелося побувати в Ірані. Там я прочитав у одній індійській газеті про дивну мавпу, вбиту в Гімалаях під час спорудження Бірманської дороги. Судячи з опису, ця мавпа була хижаком і багато в чому відрізнялася від сучасних мавп. Труп тварини заморозили й відправили до Англії на одному з транспортних суден. Ішла війна, і судно до англійських берегів не допливло. Десь біля берегів Мадагаскару транспорт був торпедований фашистським підводним човном. Єдиний доказ існування стародавніх мавп у горах Центральної Азії поринув у глибини Індійського океану разом з останками розбитого корабля.
Наука вимагає доказів. Тому загадкові мавпи-хижаки разом із сучасними африканськими динозаврами і сьогодні ще залишаються нерозкритою сторінкою в книзі природи. А розкрити цю сторінку було б дуже цікаво. Нова ланка вплелася б у далеко ще не повний ланцюг наших мавпоподібних предків, підтвердилася б ще одна легенда гір, і я, нарешті, дізнався б, чому загинули наші коні на Бель-Дарі.
ЗУСТРІЧ НА АОСТІ
Вони опустилися на пагорок, покритий жорсткою блакитнувато-зеленою травою. Між тонкими стеблами жовтів пісок.
— Порослі дюни, — сказав Івар, — внизу за кущами озеро.
— Я бачив його, — кивнув Інспектор, — коли огинали ліс.
— Дивно, що їх немає сьогодні. — Івар зняв сонцезахисні окуляри й, примружившись, уважно оглянув галявину й зелене кільце чагарників. — Зазвичай вони приходять сюди погрітися на сонці.
— Їх могла налякати наша поява, шелестіння гвинтів, — сказав Інспектор.
Він розстебнув ремені на грудях і обережно опустив зі спини мініатюрний ранцевий гвинтокрил.
— Ні, вони не полохливі, — м’яко заперечив Івар, — навіть товариські… Іноді здається, що все розуміють… Навіть думки, але…
Він не закінчив. Інспектор уважно поглянув на молодого біолога.
— Вважаєте їх розумними, Іваре?
— Не у земному сенсі, звісно… Проте їх поведінка не раз вражала мене й Леа.
— Я читав ваші статті. — Інспектор нагнувся, помацав теплий пісок, відтак приліг на спину, підклавши під потилицю долоні. Його сонцезахисні окуляри яскраво зблиснули, відбивши промені полуденного сонця. — Гарно тут, — продовжував він, підставляючи підборіддя й щоки сонячним променям, — майже як на Землі в середніх широтах. Не жалкуєте, що погодилися поїхати сюди?
Івар рішуче труснув головою:
— Ні… За ці два роки вдалося дещо зробити, дізнатися… Життя на Аості поступово відновлюється, хоча деякі представники тутешньої фауни, ймовірно, знищені повністю.
— Ви маєте на увазі риндлів?
— Не лише… Втім, з риндлями неясно. Невдовзі після нашого прильоту Леа бачила на околиці Західних боліт засохлий слід… Він міг бути залишений риндлем.
— Значить, тут не так безпечно, як ви вчора дружно стверджували разом з Леа. — Інспектор підвівся й сів.
— Західні болота далеко, — посміхнувся Івар, — у іншій півкулі, за межами нашого заповідника.
— Гадаєте, риндлі, якщо вони справді збереглися, стануть дотримувати ваших меж?
— Їх інтелектом ніхто ніколи не займався.
— Ще б пак.
— Але їх шкури й кістка іклів дуже високо цінувалися в минулому столітті. Риндлі були знищені чи не першими.
— Не зовсім так… Полювання на них вважалося найбільш престижним. Як колись — на левів і носорогів на Землі.
— З тим, що риндлі значно небезпечніші…
— Ті, хто ризикував полювати тут, мали досконалішу зброю, ніж учасники африканських сафарі[82].
— На жаль! Тому менш ніж за двадцять років мешканці тутешніх лісів і прерій були майже повністю винищені.
— А як стоїть справа зараз?
Івар відповів не відразу. Він відкинувся на ліктях, скинув з плечей ремені гвинтокрила, зірвав блакитнувато-зелену травинку, надкусив, поглянув на Інспектора:
— Адже це головне, задля чого ви прилетіли, чи не так?
— Ну, не лише це…
— Ми з Леа здогадалися ще вчора, тому що саме цього питання вчора ви не задали… Бачте, — Івар зітхнув, — статут заповідника в цілому дотримується, але… Заповідник лише третина поверхні планети. На південному континенті діє копальня, щоправда всього одна, але там селище, кількадесят чоловік із сім’ями. Люди різні… Я вже не кажу про моря, куди систематично навідуються любителі морського полювання з Землі, і не лише з Землі… Нарешті, Західні екваторіальні болота… Вони в центральній частині взагалі не досліджені. Там за бажання можна створити будь-яку базу, робити звідти вилазки. Людей у штаті Заповідника, як ви знаєте, мало. Окрім нас із Леа — всього шестеро спостерігачів; з них — двоє стажисти. Закінчиться стажування, і відлетять.
— Зробіть так, щоб не відлетіли.
— Для нашої роботи потрібні люди особливого складу… Їх стає все менше. Тут зовсім не передній край науки і прогресу.
— А якщо розповсюдити статут заповідника на всю планету?
— Хіба зараз це можливо? Багато з малих планет, імовірно, слід було б перетворити на заповідники, але… Об’єднаній Землі потрібно все більше мінеральної сировини, місця для розселення зростаючого людства. Крім того, навіть просте розширення тутешнього заповідника, наприклад, на частину акваторій і Західні болота, потребувало б значного збільшення штатів.
— Земля, ймовірно, могла б піти на це, — сказав Інспектор. — Світ Аости унікальний. Це нарешті всі зрозуміли. І потім, якщо ви справді маєте рацію, проблема контакту…
— Наразі лише гіпотеза, — зітхнув Івар, — надійних доказів, на жаль, немає…
— Тим більше важливо зберегти незайманим цей дивовижний, унікальний світ, щоб зрозуміти його… Коли подумаєш, чим насправді виявилися малі планети! Хто міг сторіччя тому припускати таке, — Інспектор озирнувся навсібіч і зробив широкий жест правою рукою, — адже це зменшена модель Землі.
— У масштабі один до ста, — усміхнувся Івар.
— Чудова модель; її біосфера має зберегтися в одвічній незайманості, тим більше що земну ми давно перетворили на ноосферу[83].
— Добре, що взагалі не знищили…
Інспектор кивнув дуже серйозно:
— Існувала така небезпека. На щастя, це вже в минулому. Саме тому тепер ми можемо з вами мріяти про перетворення всієї Аости на заповідник. І не лише мріяти…
Легкий шерех у чагарнику змусив Інспектора замовкнути. Івар застережливо притиснув палець до губ. Обидва завмерли, прислухаючись. Але шерех більше не повторився, і ніхто не вийшов на галявину.
— Не хочуть чомусь показатися сьогодні, — сказав Івар, озирнувшись навколо.
— Могли зібратися в іншому місці.
— Могли… Тут неподалік є ще одна галявина край самої води. Можемо злітати туди.
Івар підвівся, простягнув руку Інспекторові. Той також устав.
Вони прикріпили до плечей гвинтокрили й безшумно знялися в повітря.