Александр Шалимов – Дивний світ (страница 22)

— А, значить, ти порушив закон, розповівши мені про це?

— Я гадав, старий не розумій…

— Дурниці все це, Шоди, — сказав я рішуче. — Це ваші мулли[61] вигадали. Адже, либонь, ніхто ніколи не бачив цих «снігових шайтанів».

— Яка людина бачила, та зовсім пропала, ніколи додому не приходила, — резонно відповів Шоди.

— Тим більше дурниці, — повторив я.

— Я не знаю. Стара людина каже — є «сніговий шайтан». Я не бачив. Один раз чув, як кричав «сніговий шайтан», чув, як кінь собі тягнув. Памір було — Бель-Дара… Пам’ятаєш?..

Я з подивом поглянув на Шоди. Він замовк, задоволений враженням, яке справили його слова.

Бель-Дара!.. Це було кілька років тому. Так, я пам’ятав її добре… Працюючи там, я одного разу не встиг до темряви повернутися в табір і заночував у печері в горах. Тієї пам’ятної ночі табір стояв на Бель-Даринському льодовику. Вночі мене розбудили постріли, що долинули з боку табору. Я вирішив, що на моїх товаришів напали басмачі, і, хоча ледве почало світати, з великими осторогами, дуже стривожений спустився до табору.

Дівчина-колектор[62], Шоди і ще один робітник, страшенно перелякані, зустріли мене так, наче я був приходнем з того світу. Шоди не хотів вірити, що я повернувся живий. Стріляли вони, щоб відігнати від табору зграю якихось звірів, котрі зникли зі світанком. Що це були за тварини, вони в темряві не розгледіли. На жаль, мої товариші відбулися не лише переляком. Із п’яти коней, що знаходилися в таборі, двоє безслідно зникли, а двох покусали нічні хижаки. Вцілілі коні були такі налякані, що їх удалося спіймати лише до вечора.

Незважаючи на втому після цілого дня метушні, Шоди і другий робітник благали мене піти з ущелини до настання темряви. Я все ще сподівався знайти зниклих коней і дізнатися, що за звірі проникли вночі до нашого табору. Проте довелося поступитися. Ще завидна ми спустилися до гирла Бель-Дари. Але навіть там, кілометрах у двадцяти від попередньої стоянки, Шоди і другий робітник не почували себе в безпеці. Вони прив’язали коней біля самих наметів, усю ніч не спали й палили величезне вогнище. Роботи в цій частині району були закінчені, і вранці ми пішли далі, в долину іншої річки.

Шоди й робітник запевняли, що не знають, які звірі напали на табір. Шоди охоче погодився з припущенням, що це були вовки. Проте колектор Женя, страшенно перелякана пригодою на Бель-Дарі, стверджувала, що звуки, які вона чула, не були схожі на вовче завивання. Рани на конях, здавалося, були нанесені зубами якихось дрібних хижаків. Що це були за хижаки?.. Чому Шоди, який знав, що я озброєний, визнав мене загиблим, коли я не повернувся до опівночі? Йому було добре відомо, що влітку гірські вовки не небезпечні. Все це виглядало дивно й загадково, але загадок у роботі геолога зустрічається багато, і події на Бель-Дарі вже почали заступатися новими переживаннями, аж раптом, без будь-якої видимої причини, здохли коні, покусані невідомими хижаками. Мені здалося, що робітників не здивувала загибель коней. Пізніше я дізнався, що Шоди ще на Бель-Дарі сказав:

— Бідний конячки скоро помирав будуть…

Я не сумнівався, що Шоди знає більше, ніж каже. Недаремно після ночівлі на Бель-Дарі він квапив мене з придбанням нових коней.

— Два кінь пропав, два новий купувати треба, — наполегливо повторював він на кожному привалі.

Я не звертав уваги на його поради, розраховуючи обійтися трьома кіньми. Наближалася осінь, а з нею й кінець робіт. Покусані коні, здавалося, видужали — їх вигляд не вселяв побоювань. Здохли вони цілком несподівано. Довелося припинити роботу й їхати за новими кіньми. Ми поїхали удвох із Шоди. Дорогою я кілька разів намагався заговорити з ним про загадкову загибель коней і пов’язати її з подією на Бель-Дарі. Але Шоди мов води в рот набрав — від нього не можна було добитися жодного слова.

— Дурний кінь поганий трава їв, — байдуже процідив він крізь зуби у відповідь на всі мої міркування.

— А чому третій кінь здоровий?

Шоди мовчав.

У кишлаку, який був метою нашої поїздки, я подався в сільраду засвідчити акти на загиблих коней. Я не сумнівався, що із засвідченням актів будуть труднощі; при надто загадкових обставинах зазнали ми наших втрат. Коли я розповів секретареві сільради, жвавому молодому таджикові, що досить добре говорив по-російськи, навіщо я прийшов, він раптом став дуже серйозним і детально переклав мою розповідь таджикам, що знаходилися в сільраді. Ті уважно вислухали його, з цікавістю і переляком поглядаючи на мене і співчутливо хитаючи головами. Акти були засвідчені без зволікань. Я спробував дізнатися, що думає секретар про загибель коней, але він раптом перестав розуміти мене і зайнявся своїми паперами. Довелося піти.

Роки зо два бель-даринська історія залишалася для мене щонайповнішою загадкою, поки розмова з одним зі старих памірських працівників геологом Клунниковим не пролила на неї деяке світло. Втім, після цієї розмови події на Бель-Дарі набули забарвлення майже фантастичного.

Клунников, виявляється, вже чув про подібні історії від старих таджиків. Старі стверджують, ніби поблизу льодовиків живуть маленькі волохаті істоти, схожі на людей. Ці істоти живуть у землі й лише ночами виходять на поверхню. Вони дуже злі і вбивають кожного, хто потривожить їх. Таджики ніколи не заходять у ті місця, де можуть опинитися ці таємничі істоти, і воліють не розповідати про них, побоюючись накликати на себе їх гнів. «Сніговими шайтанами» називають їх на Памірі й у Південному Тянь-Шані. «Снігові шайтани», напавши на людину, нібито можуть зачарувати її й звести з розуму, а відтак замучити й пожерти. Вони пожирають корів, баранів і навіть диких звірів, що забрідають у їх володіння.

Самому Клунникову не випадало стикатися з цими тваринами, але він припускає, що вони можуть мешкати десь у малодосліджених високогірних районах Середньої Азії. Зараз вони, вочевидь, стали великою рідкістю. Якщо ці тварини справді існували й існують, то вони, ймовірно, є нащадками якогось ще невідомого різновиду третинних[63] мавп, котрі могли переселитися з Індії. На південному схилі Гімалаїв мавпи зустрічаються досить високо. Вони могли акліматизуватися в суворих умовах високогір’я, як акліматизувалися наші предки в Європі в епоху великого зледеніння[64]. Суворі умови могли зробити мавп хижаками.

— Потрібно ретельно збирати матеріал, — виснував Клунников. — Це з біса цікава проблема. «Снігові шайтани» можуть виявитися ще одним щаблем у процесі формування людини. На Бель-Дарі ви, дружочку, втратили блискучу можливість…

І ось тепер тут, на Кафандарі, я знову стикаюся з цією загадкою середньоазіатських хребтів. Можливо, в руки дається неповторний випадок?… Ні, все це, звісно, нісенітниця, наївні вигадки…

— Про що думаєш, начальнику? — почув я голос Шоди.

Я не хотів зізнатися, що думав про Бель-Дару, і сказав, що вирішую, як би краще розфарбувати геологічну карту.

— Ось бачиш цю білу пляму на карті, Шоди? — продовжував я. — Це верхів’я Кафандару. Завтра ми поїдемо туди, подивимося, що там є, і зафарбуємо його.

— Все-таки поїдеш, начальнику, не боїшся маленький шайтан? — сказав Шоди.

— Ні, не боюся. Ні маленьких шайтанів не боюся, ні великих. У горах треба боятися не шайтанів, а поганих людей. Знаєш, як туркмени кажуть? «Знайомий диявол кращий від незнайомої людини». Я певен, Шоди, ти теж не боїшся «шайтанів».

Шоди не відповів, вочевидь не бажаючи кривити душею. Мене осяяла здогадка.

— То Іван і Петро знають про ці казки й тому бояться їхати до верхів’їв?

— Іван знає, — похмуро пробурмотів Шоди.

— Слухай, Шоди, по-твоєму на Бель-Дарі ці самі «шайтани» покусали коней?

— Так.

— А чому ти тоді нічого не сказав?

— Я боявся…

— Кого?

— Маленький шайтан.

— Гаразд. Ну, а коли виїхали з Бель-Дари, чому не сказав?

Шоди подумав і відповів серйозно:

— Немає такий закон — говорити чужа людина про «сніговий шайтан». Зовсім зле буде. Не можна говорити.

— Але зараз-бо ти мені розповів про це!

Шоди хитро подивився на мене.

— Я тебе давно знаю, начальнику. Ти тепер у горах своя людина. Ти інша людина не скажеш. Все гаразд буде. Ти мені віриш. На Кафандар не підеш. Сам боїшся. Інша людина ніхто не піде. Іван не піде, Петро не піде. Все гаразд буде!

— Зрозумій, Шоди, я мушу піти на Кафандар. Я думаю, що й ти підеш зі мною. Ти найрозумніший і найдосвідченіший робітник. Не будемо ж ми з тобою зривати роботу через дурні казки.

— Е, начальнику, — з досадою сказав Шоди, — моя шість баранчук[65] є. Що буде, коли я пропав?…

— Не пропадеш! З’їздимо на Кафандар, повернемося, та ще сміятися будемо над Петром і Іваном, що вони злякалися.

— Слухай, начальнику, я — хороший робітник?

— Хороший; досі був дуже хороший, — відповів я, дещо здивований таким поворотом розмови.

— Я щось погано робив?

— Нічого погано не робив.

— Я завжди добре робив, — рішуче сказав Шоди. — Дуже добре робив. Кафандар я не піду.

— Недобре кажеш, Шоди. На Кафандар треба їхати обов’язково: камені хороші шукати, карту складати, дивитися, що там є…

— Там нічого немає, начальнику. Кафандар дуже кепсько. Ти багато працював, дуже багато. Дивися, — Шоди вказав на замальовану частину карти. — Кафандар зовсім мало, ось, — і він торкнувся пальцем незамальованої плями у верхів’ях річки. — Трохи не кінчай — нічого. Інша людина, інший рік кінчай.