Александр Шалимов – Дивний світ (страница 21)

Коли сонце ховалося за мармуровим гребенем хребта Хозер-Меч, у згущуваній сутіні привітно блимали вогники багать. Легкий вітер ніс назустріч запах диму і смаженого м’яса. Багато хороших вечорів провели ми на цій стоянці, відпочиваючи біля веселого багаття після довгих і важких маршрутів.

Потріскуючи, горіла смоляниста арча; дим, гіркий, пахнучий хвоєю, густими білими клубами піднімався до чорного неба. Спалахи полум’я осявали обличчя, обпалені сонцем і високогірними вітрами. Лежачи на повстинах навколо багаття, ми пили кок-чай[53], балакали, сперечалися, а іноді співали або читали вірші. Було дуже хороше і якось по-домашньому затишно. Години, проведені біля вогню, винагороджували за денну спеку і спрагу, за втому, що валила з ніг після лазіння по осипах і скелях. У ці години ми забували про вимушене купання в крижаному гірському потоці, про коня, що оступився на небезпечній стежці, про лавину, яка мало не потягнула у прірву, і ще про багато й багато неприємностей, якими таке багате бродяче життя геолога. По наметах розходилися, коли починало згасати вогнище. Траплялося, що за «вечірнім столом» хтось засинав, не докінчивши фрази: «нече?му» насилу будили і змушували напівсонного залізти у спальний мішок.

Іноді табір відвідували наші сусіди — вівчарі. Для гостей готувався жирний плов, а відтак кок-чай у великому емальованому відрі, міцний, мов настоянка махорки, і темний, наче чорнило. Вівчарі майже не говорили по-російськи, а з нас ніхто як слід не розумів діалекту каратегинських таджиків. Розмова з гостями зазвичай зводилася до вигуків, ударів по плечу і виразних жестів, що супроводилися безперервним реготом.

У одного з чабанів, що трохи знав російську мову, мені все ж удалося розпитати подробиці шляху до верхів’їв Кафандару. Я хотів узяти туди з собою експедиційного робітника і запросити провідником когось із вівчарів. Проте вівчарі не погодилися супроводжувати мене до верхів’їв. Спочатку я не зрозумів причини відмови; подумав, що вони бояться залишити стада, побоюючись нападу барсів.

Незабаром виявилось, що й експедиційні робітники, які працювали зі мною не перший рік, намагаються всіляко ухилитися від цього походу. Старший робітник — татарин Іван, якого я спочатку вибрав своїм супутником, несподівано захворів ревматизмом, чого з ним раніше не траплялося. Вирішивши, що Іван просто втомився за останні дні — на його частку випадало особливо багато всіляких справ, — я оголосив, що зі мною їде Петро. Здоровенний життєрадісний веселун Петро зажурився після цієї розмови. Наступного ранку він став скаржитися на малярію.

Я почав підозрювати лихе. Ясно було, що не труднощі шляху примушують робітників ухилятися від походу. Але тоді що ж?.. Подумавши, я вирішив звернутися за роз’ясненнями до кухаря Шоди, немолодого таджика, який уже четвертий сезон незмінно завідував кухнею в моїх партіях. У нього були дружина, діти, будиночок у Душанбе, але природжена пристрасть до бурлакування примушувала його щоліта змінювати затишну мазанку з прохолодним хаузом[54] і тінистим виноградником на намет і вогнище геологічного табору. Шоди знав Середню Азію від Паміру до пісків Бетпак-Дали й від льодовиків Хан-Тенгрі до Каспію. По-східному хитрий, спокійний і проникливий, він умів домовитися зі всіма і був незамінним посередником при різноманітних операціях з мешканцями гірських кишлаків та оаз.

Щоб переговорити з Шоди наодинці, я в день перед від’їздом повернувся з маршруту раніше, ніж зазвичай.

Шоди сидів навпочіпки біля дошки, що служила кухонним столом, і рубав баранину. Навпроти Шоди на повстині сидів, схрестивши по-східному ноги, старий чабан у ватяному халаті, що пістрявів безліччю різноколірних латок, і у величезній синій чалмі. Очі старого були заплющені. Він тихо похитував головою.

Зачувши мої кроки, Шоди озирнувся.

— А, начальнику, робота кінчав?.. Давай швидше чай пити, дуже хороший перепічка є, — швидко заговорив він, продовжуючи своє заняття.

Старий вівчар розплющив єдине око — на другому у нього виявилося більмо — і, торкнувшись долонями рудувато-сивої бороди, протяжно сказав:

— Салам алейкум[55], начальнику!

— Алейкум салам, ата[56], — відповів я, стягуючи з плечей важкий рюкзак і відстібаючи польову сумку й револьвер.

— Добре, начальнику? — напівзапитливо мовив гість, зробивши широкий жест зморшкуватою коричневою рукою і проникливо дивлячись на мене своїм єдиним оком.

— Добре, дуже добре, якши[57], — в тон йому відповів я, витягуючи з рюкзака зразки мінералів.

— Добре? — ще раз запитав старий, указуючи на принесені камені й обережно торкаючись одного з них скорченим пальцем.

— Дуже добре, ата.

Вичерпавши, таким чином, усі доступні нам теми, ми замовкли. Шоди приніс чай і перепічки. Під час чаювання я почав розмову, що цікавила мене.

— Шоди, — сказав я, — приготуй, будь ласка, продуктів днів на три для двох чоловік. Завтра поїдемо нагору, ген туди, — і я вказав на гребінь Хозер-Мечського хребта.

— Кафандар? — запитав Шоди, не дивлячись на мене, і я помітив, що старий вівчар при цьому слові стрепенувся і розплющив око.

— Так, Кафандар. Налий мені ще чаю. Разом із продуктами не забудь приготувати ячменю, ми візьмемо коня.

— Дуже важкий дорога, начальнику, — байдуже відзначив Шоди, подаючи чай.

— Нічого, Шоди! Ми з тобою пройдемо. Й не по таких місцях лазили. Пам’ятаєш Рушан?

Шоди швидко поглянув на мене, і мені здалося, що я прочитав у його очах страх.

— Яка людина піде з тобою Кафандар? — запитав він.

— Ти.

Шоди якийсь час зосереджено мішав у казані, де кипів баранячий жир, відтак заговорив про щось із вівчарем. При слові «Кафандар» старий чабан співчутливо клацнув язиком і, похитавши головою, подивився на мене.

Я мовчки спостерігав за ними.

— Дуже кепське місце, — сказав, нарешті, із зітханням Шоди, ні до кого не звертаючись.

— Де кепське місце? — поцікавився я.

— Кафандар.

— Чому, Шоди?

— Я не знаю… Пішла людина — пропала людина. Дуже кепське місце.

— Що ж там — вовки, барси чи басмачі[58]?

— Не знаю, — і він додав пошепки: — Такий кепське місце, говорити зовсім не можна.

— Дурниці, — сказав я. — Все це дурниці, Шоди. Це, либонь, жінки в кишлаках вигадали.

Шоди дуже серйозно подивився на мене.

— Це старі люди кажуть, — відповів він, роблячи наголос на слові «старі», і відвернувся.

— А що кажуть? Я нічого не знаю. Поясни, будь ласка.

Шоди мовчав.

— Чому не відповідаєш? Раз я збираюся туди їхати, я мушу знати. Якщо там справді щось небезпечне, ми попросимо допомоги у прикордонників. Ну, кажи, кажи…

Шоди продовжував мовчати. Я відчував, що він вагається.

Старий із цікавістю стежив за нами. Я вже приготувався утретє повторити своє питання, коли нараз Шоди заговорив. Він говорив з удаваною байдужістю, не обертаючись і продовжуючи помішувати в казані, але в його голосі чулося незвичайне хвилювання.

— Там дуже маленька людина є, дуже багато маленька людина. Дуже погана людина. «Сніговий шайтан[59]» називається. У земля живе глибоко. Вночі бігає, їсти шукає. Киїк[60] знайшов — собі тягнув; барс знайшов — собі тягнув; росіянин, таджик, узбек — усіх собі тягнув. У земля тягнув. Потім їв. Уночі маленька людина кричала голосно, дуже страшно кричала. Я чув один раз. Ось так кричала, — і Шоди, склавши по-особливому губи, тихо видав глухий, завиваючий звук — чи то стогін, чи то гарчання.

Гучний крик змусив його замовкнути. Старий чабан, схопившись із повстини, несамовито загорлав щось, бризкаючи слиною й люто витріщаючи своє єдине око. Халат гостя від різких рухів почав підозріло потріскувати. У пронизливих вигуках старого упереміж із російськими й таджицькими прокльонами найчастіше повторювалося слово «Кафандар». Шоди, сидячи навпочіпки біля багаття, уважно дивився на шаленіючого вівчаря і не робив анінайменшої спроби зупинити його. Старий продовжував клясти. Нараз Шоди також схопився й почав кричати і жестикулювати, злісно поводячи очима.

Я вже не розрізняв окремих слів. Не припиняючи ні на секунду кричати і не слухаючи один одного, вони по черзі указували на мене, на коней, що паслися неподалік, на небо; старий бив себе в груди і наступав на Шоди. Я спробував зупинити їх, але це не справило жодного впливу. Тоді я вирішив почекати, поки вони втомляться й замовкнуть.

Старий вівчар видихався першим. Він замовк і, витираючи полою халата піт, що струмував по обличчю, кілька секунд злісно дивився на нашого кухаря, відтак знову відкрив рота, але судомно закашлявся і, бурмочучи прокльони у проміжках між нападами кашлю, зашкандибав від табору, спираючись на свою величезну сукувату палицю. Шоди рушив було за ним, продовжуючи кричати й махати руками, але потім плюнув і повернувся до вогнища.

— Що з ним, Шоди? — запитав я, бачачи, що до кухаря вже повернувся його звичний спокій.

— Зовсім дурний чоловік, — відказав Шоди. — Старий, а зовсім дурний. Зовсім не знає, що каже.

— Чому він розсердився?

Шоди обернувся й уважно подивився на мене.

— Закон є у старих людей у горах. Не можна говорити чужа людина про «сніговий шайтан». Чужа людина піде шукати «сніговий шайтан». Зовсім кепсько буде. «Шайтан» дуже ображайся. Чужа людина їсти буде, потім кишлак піде, баран їсти буде, цап їсти буде, всіх їсти буде, — навіщо про нього говорив.