Александр Шалимов – Дивний світ (страница 20)
Вони починають рухатися, рухаються все швидше, перетворюються на виблискуючі промені блакитного полум’я, очі ломить від їх нестерпного блиску, а вони горять усе ясніше, все яскравіше. Чиєсь обличчя з’являється в цьому морі світла. Воно наближається… Я впізнаю її… Це вона…
І раптом усе відразу зникає. Я розплющую очі. Скелі громадяться над вузькою крайкою берега. Ліниво плюскотять зеленкуваті хвилі. Незнайомець здається сплячим. Я обережно опускаю на пісок його руку. Вона холодна мов мармур. Це рука мерця.
Я дивлюся на Жака. Він сидить нерухомо. Його очі широко розплющені. Я обережно торкаюся його плеча. Він обертається.
— Ти бачив? — питаю я.
Він мовчки киває.
— А зрозумів?
— Звісно. Це було його життя…
На цьому уривається рукопис дона Антоніо Сальватора ді Рівера, якому довелося зустріти і провести в останню путь останню людину Атлантиди…
Через декілька днів ми разом з начальником експедиції квапливо крокували по тінистій набережній Порто-Альте. Наша шхуна вже стояла, готова до відплиття.
Важкі двері музею виявилися замкнутими. Я постукав, але ніхто не відгукнувся. Ми почали барабанити щосили. На стукіт звідкись із глибини парку виліз згорблений сивий дідок у в’язаному ковпаку, старій вельветовій куртці й потертих шкіряних штанях. Його жовте обличчя, все пооране мережею зморшок, було схоже на печене яблуко.
— Зачинено, — прошепелявив він беззубим ротом і обернувся, щоб піти.
— Нам необхідно бачити дона Антоніо. Де він?
Старий раптом схлипнув.
— Немає його. Помер… Учора поховали…
Сльози потекли по його зморшкуватих щоках, і він почав утирати їх рукавами вельветової куртки.
— Як же так? — розгублено сказав я.
— Вечеряв з якимсь туристом. Повернувся пізно… Вночі стало зле. До вечора помер… Старий був… Старий… Упокій, Господи, його неспокійну душу…
Ми перезирнулися.
— Як же тепер бути? — спитав начальник. — Виходить, запізнилися… Бідолаха…
— А ви тутешній воротар? — звернувся я до старого.
— Так, сеньйоре.
— Ви не дозволили б нам заглянути в музей?
Старий похитав головою.
— Дон Рікардо, суддя, не велів нікого пускати. Музей закритий з минулого року. Дон Антоніо відчиняв його сам, без дозволу. Він нікого не боявся. А я боюся.
— Нам ненадовго. Ми хотіли подивитися лише підземну залу.
Старий махнув рукою.
— На жаль, сеньйоре, зовсім неможливо. Це підвали монастиря, який знаходиться за музеєм. Ігумен, як дізнався про смерть дона Антоніо, відразу звелів віддати ключі від підвалів і бібліотеки. Ченці вже й двері з холу замурували. Я казав дону Рікардо — судді. Він лише руками замахав. Ігумена тут усі бояться… Капосний чоловік, хоча й священик.
— А як же колекції підземної зали, бібліотека?
— Тепер не віддадуть… Ігумен казав, ця колекція єретична… Казав, дон Антоніо багато років орендну плату за підвал не платив… Бібліотеку й колекцію він, мовляв, бере замість орендної плати.
— Діла! — сказав начальник. — Які будуть пропозиції?
— Це ж скандал! — обурився я. — Колекція має всесвітню цінність. Як же посмів цей чернець…
— Легше на поворотах, — перервав начальник. — Тут Португалія, а в Фуншалі, між іншим, стоять американські підводні човни… Ти хочеш, щоб нас звинуватили у втручанні у внутрішні справи держави?
— Але колекція унікальна! Якщо її знищать…
— Не знищать. Попи чудово знають їй ціну. Тому вони й поспішали. Вони сховають її якнайдалі, як заховали багато всього, що свідчить проти них.
— Але цього не можна допустити. Треба звернутися до ЮНЕСКО[48], в Організацію Об’єднаних Націй…
— А до Папи римського не хочеш звернутися? — примружився начальник. — Хто стане займатися долею колекції провінційного музею! Де докази її унікальності? Розповідь старого?.. Його рукопис?.. То цього мало. Не забувай, його ще за життя оголосили божевільним… Атлантида, якщо вона справді існувала, рано чи пізно буде знайдена… Звісно, вся ця історія сповільнить пошуки. Але це не перше й не останнє зло, спричинене церквою…
Старий сторож уважно прислухався до нашої розмови, мабуть, намагаючись зрозуміти, про що ми сперечаємося. Коли ми замовкли, він нерішуче запитав:
— Сеньйори здалеку? Я вперше чую таку мову.
— Ми з Радянського Союзу.
— О, — сказав старий. — О, — повторив він, похитуючи сивою головою. — Якщо сеньйори захочуть подивитися головні зали, я, далебі, відчиню їх для сеньйорів…
Але ми подякували й відмовилися.
Перед відходом я простягнув старому декілька монет. Він не захотів прийняти їх.
— Візьміть, — попросив я. — Купите квітів на могилу дона Антоніо.
— Спасибі, — сказав старий, і його очі знову наповнилися сльозами. — Спасибі, сеньйори.
І він обережно потиснув тремтячими руками мою руку.
— Як же тепер з глибоководними станціями. — запитав я, коли ми під’їжджали до Фуншалю.
— Спробуємо все-таки, — пробурчав начальник без особливого ентузіазму.
Ми взяли з десяток глибоководних станцій у місцях, не передбачених програмою досліджень. На поверхню були підняті лише шматки пористої базальтової лави.
У Москві з’ясувалося, що вік лави справді вимірюється декількома тисячоліттями.
Я хотів долучити до звіту історію дивовижного музею в Порто-Альте і зміст рукопису дона Антоніо ді Рівера. Проте начальник скипів і наговорив мені купу неприємних речей.
— Міркувати треба, — сказав він. — Звіт друкуватиметься у працях інституту…
Побачивши моє засмучене обличчя, він трохи злагіднів:
— Якщо у тебе така сверблячка, напиши про це науково-фантастичне оповідання. Смерть дона Антоніо звільнила тебе від обіцянки…
Я так і вчинив.
НІЧ БІЛЯ МАЗАРА
— Хочете знати, чому в тридцять п’ять років я — сивий? Добре, розповім. Я посивів за одну ніч, проведену біля стародавнього мазара[49] в безлюдній гірській долині. Трапилося це так.
Перед самою війною мені довелося проводити геологічну зйомку в басейні річки Кафандар у східному Каратегині. Вам не випадало бувати там? Це найбільш дикий і найменш досліджений район Таджикистану. Царство пустельних гір — край голих похмурих хребтів і безлюдних долин. У величному безгомінні лежать там на величезних висотах блакитнуваті язики льодовиків. Кілометрові урвища здіймаються над нескінченними сірими шлейфами осипів і морен[50]. Смугами снігів облямовані чорні скелі. Лише низькоросла арча[51] ліпиться подекуди по вапнякових карнизах і простягає з розколин вузлуваті скорчені стовбури. Люди ще не заселили пустельні долини. Влітку вівчарі приганяють туди стада, зрідка забредуть мисливці, але ні чабани, ні мисливці не піднімаються у верхів’я гірських річок — до льодовиків. Людей лякає мертве безгоміння верховин. Дивні легенди про пустельні гори впівголосу розповідають старі люди по кишлаках[52] довгими зимовими вечорами.
Верхів’я Кафандару славляться своєю недоступністю. Глибокий каньйон у середній течії річки, немов прорізаний гострим ножем у двокілометровій товщі сірих вапняків, цілковито непрохідний. Кажуть, що в ньому є стометрові водоспади, але їх ніхто не бачив. По каньйону можна пробратися лише на декілька сотень метрів від гирла; далі скажена річка заповнює весь коридор каньйону. Я намагався проникнути в нього восени при малій воді. Чіпляючись руками й ногами за виступи скель, занурюючись місцями по груди в крижану воду, тисячу разів ризикуючи зірватися й бути підхопленим стрімким потоком, ми з одним із робітників змогли заглибитися в каньйон усього метрів на триста. Крізь оглушливий шум води з-за скруту часом доносився важкий гуркіт, подібний до гулу землетрусу. Можливо, це гримів один з легендарних водоспадів Кафандару. Дістатися до нього нам не вдалося. Промоклі і змерзлі, з подряпаними руками й обламаними нігтями, ми змушені були повернутися.
Проникнути у верхів’я Кафандару можна лише кружним шляхом, піднявшись по одній з приток і переваливши хребет. Від когось я чув, що туди веде стара покинута стежка.
Щоб не тягнути весь караван по важкій і маловідомій дорозі, я вирішив залишити його в середній течії річки біля стоянки вівчарів. Табір нашої партії знаходився тут уже з тиждень. Своєрідною оазою здавався цей куточок Кафандарської долини серед безрадісного одноманіття навколишніх хребтів.
Строкатий килим альпійських лук покривав хвилясті уступи схилів. Біля наших наметів по широкому дну долини швидко текли зеленкувато-блакитні води Кафандару, що розбивалися на десятки дрібних проток. Між протоками зеленіли лужки. Кілометрах у трьох вище за течією гігантською тріщиною чорніло устя каньйону.
На високогірних пасовищах, що оточували табір, паслися отари баранів і кіз, пригнані на літо з випалених сонцем рівнин Західного Таджикистану. Досвідчені чабани з величезними лютими вівчарками охороняли стада.