Александр Шалимов – Дивний світ (страница 24)

З жалем відірвав я погляд від снігових гір, що розкинулися на півдні, перейшов сідловину, порослу дикою цибулею, й окинув поглядом обшир північного схилу, куди вів наш шлях. Яка різниця в порівнянні з тим, що було на півдні!

Схил, покритий снігом, полого спадав до широкої зеленої долини. Здавалося, що дно долини знаходилося всього метрів за двісті нижче від нас. Зверху воно виглядало абсолютно рівним. Серед яскравої зелені лугів струмували води Кафандару. На сході долина замикалася вапняковою стіною, в якій зяяла тріщина каньйону. У цій тріщині зникала річка. На заході виднівся скелястий цирк, заповнений величезною мореною; під нею, ймовірно, лежав Кафандарський льодовик. Там були витоки Кафандару…

Хребет, що обмежував долину з півночі, майже весь був покритий лугами; лише біля самого вододілу біліла смуга снігу. Які чудові пасовища марнувалися тут без користі з року в рік! Невже вся річ лише у труднощах дороги, що вела сюди?..

Я вказав Іванові подальший шлях. Ми спустимося до річки й переночуємо. Завтра я обійду долину, а Іван перейде з табором до самих витоків річки. Там ми увечері зустрінемося і проведемо другу ніч. Затим ще день роботи, і наступного ранку — назад у головний табір.

Годі було й думати про пошуки рудних жил на цих пологих задернованих схилах. Залишалося лише оглянути кам’янисті розсипи, які обов’язково зустрінуться серед трави, і обстежити скелясті заломи льодовикового цирку.

Іван помітно повеселів, коли побачив зелені хвилясті простори верхів’їв долини. До нього незабаром повернулися його звичайний спокій і грубуватий гумор. Зав’язуючи в’юк, він підморгнув мені.

Зробивши декілька фотознімків і коротко описавши пройдену частину маршруту, рушили вниз. Спуск виявився зовсім легким. Ми минули сніжник і незабаром уже крокували пологим схилом, порослим густою високою травою. Око вражала величезна кількість квітів. Серед темно-смарагдового трав’яного покриву всюди червоніли яскраві голівки маків, пістрявіли сині, жовті й фіолетові віночки ірисів і тюльпанів, проглядали великі ніжно-блакитні незабудки й безліч інших квітів, назв яких я не знав. Яскраві метелики пурхали в повітрі. Здавалося, метелики й квіти були єдиними мешканцями цих місць. Жодної стежини, жодного сліду не зустріли ми серед густої трави. Навіть птахів не було видно. Всюди панувала глибока тиша.

За годину ми підійшли до однієї з проток Кафандару. Біля горбка, порослого хирлявим колючим чагарником, вирішили розбити табір. Іван залишився господарювати, а я взяв рюкзак та молоток і подався до чорних скель, що замикали вихід з долини. Вони піднімалися прямовисною стіною за декілька кілометрів від нашої стоянки.

Вже сутеніло, коли я повернувся в табір, ледве волочучи ноги від утоми, але дуже задоволений. У вапнякових урвищах удалося розшукати фауну[75], і тепер ця клята товща, що виглядала абсолютно німою, повинна буде зайняти своє місце у стратиграфічній колонці[76]. Оглянув я і вхід до каньйону, в якому зникала річка. Тут каньйон був так само непрохідний, як і внизу.

Повечеряти довелося всухом’ятку — не було палива для багаття.

Іван запропонував по черзі вартувати вночі, але я навідріз відмовився, заліз у спальний мішок і миттю заснув.

Скільки я проспав, — не знаю. Мене розбудив страшенний гуркіт, що пролунав над самою головою. Вже наполовину вибравшись із мішка, я зміркував, що розбуджений пострілом.

Іван з карабіном у руках стояв наді мною, вдивляючись у темряву.

— Що таке? — пошепки запитав я його.

— Звір підходив.

— Який звір?

— Не знаю. Наче вовк, а може, барс.

— Кінь де?

— Тут. Я його біля самого мішка прив’язав.

У мене відлягло від серця.

— Ну гаразд. То ти що, не спав?

— Подрімав трохи: Кінь захропів — розбудив.

— І що потім?

— Дивлюся, а там щось чорне ворушиться. Ну, я й вистрілив…

— Не поцілив?

— Не знаю. Розвидниться — подивимося.

— А не чув, — побігло воно після пострілу?

— Ні…

— Лягай, спи, — сказав я, — буду вартувати. Години через дві тебе розбуджу.

— Е, який тут сон! — пробурмотів Іван. — Сон на душу не йде. Ви вже спіть: вам завтра по горах лазити. А я вдень подрімаю…

Я знову заліз у мішок і спробував заснути. Виявилося, що це не так просто. Я довго лежав, спрямувавши очі в густу чорноту неба, набиту зірками. Підсвідомо відшукував знайомі сузір’я. Лежати було незручно. Минуло досить багато часу, перш ніж я збагнув, що всі м’язи мого тіла напружені й я несвідомо вслухуюся, намагаючись уловити якийсь шерех чи рух. Стояла глибока тиша. Лише зрідка шумно зітхав кінь, та Іван перевертався з боку на бік. Зусиллям волі я спробував ослабити напругу, що охопила мене, але це кепсько вдалося.

У голову лізла всяка всячина: Шоди, що перелаювався зі старим чабаном, учорашній підйом на перевал, Клунников із його гіпотезами… Відтак я раптом пригадав розповіді звіроловів, що зустрічали в Центральній Африці сліди якихось велетенських тварин. Тубільці, які жили по околицях непрохідних африканських боліт, запевняли звіроловів, що ці сліди належать величезним страшним тваринам, схожим чи то на слона, чи то на крокодила. Якщо в цих розповідях була частка правди, значить, десь у Центральній Африці ще збереглися нащадки динозаврів юрської й крейдяної епох[77]. Чом би також не могли зберегтися десь і стародавні мавпи, ті самі дріопітеки й австралопітеки[78], які, мабуть, були предками людини і про яких ми майже нічого не знаємо? Можливо, в гіпотезі Клунникова є все-таки зерно істини?

Лише перед світанком я задрімав, але незабаром відчув, що мене трясуть за плече.

— Вставай, начальнику!

Я з подивом розплющив очі. Вже розвиднілося. Сніги у верхів’ях Кафандару золотисто блищали, освітлені вранішнім сонцем. Довгі сині тіні лежали по схилах.

Широка зелена долина, волога від роси, дихала свіжістю.

— Ну, кого підстрелив уночі? — запитав я Івана, вилазячи зі спального мішка.

— Нікого не підстрелив, і слідів не видно.

— Значить, нікого не було.

Іван буркнув щось, зробивши вигляд, що зайнятий відкриванням консервної бляшанки.

Снідали мовчки. Після сніданку, умовившись з Іваном про місце зустрічі, я відразу пішов у маршрут.

Чудовий настрій не полишав мене всю першу половину дня. Наче й не було безсонної ночі, тривог і страхів. Легко й бадьоро пройшов я кілометрів п’ятнадцять, зупиняючись час від часу, щоб оглянути виходи гірських порід і зробити записи. Опівдні, перетинаючи нескінченний вапняковий осип, я помітив на березі Кафандару дві рухомі цятки — Іван перекочовував на нове місце, ведучи в поводі коня.

Тривога повернулася несподівано. Я дістався вже до самих верхів’їв долини і знаходився в маленькому бічному сайку над Кафандарським льодовиком. Місце було винятково похмуре й дике. Вузький скелястий сай, майже розколина, розширюючись, утворював невеликий цирк, майданчик якого здавався повислим над хаотичним нагромадженням брил кафандарської морени. Чорні стіни цирку, посічені тріщинами, прямовисно здіймалися вгору, звідки нависали величезні камені. Жодного кущика зелені, лише чорні зубці, колони й карнизи, що нагадували фантастичні руїни міста гігантів. Холодом і страхом повіяло на мене з цього похмурого місця.

Швидко оглянувши доступну частину урвищ, я сів на камінь записати спостереження. Нараз мені стало моторошно. Здалося, що хтось дивиться мені в спину. Я швидко обернувся. Ні душі. Цирк був безлюдний, як і вся долина. Я продовжив запис, обернувшись обличчям у той бік, звідки мені видався погляд. Трясця! Тепер з другого боку хтось дивився мені в спину, дивився важко, наполегливо, злобно.

Я спробував узяти себе в руки і прогнати страх. Тоді почало здаватися, що хтось наближається до мене. Я не витримав і знову озирнувся. Нікого. Зненацька ззаду зашаруділо падаюче каміння. Я схопився. Каменепади часті в горах, але цей каменепад остаточно вивів мене з рівноваги. Я вихопив з кишені револьвер і вистрілив туди, звідки сипалося каміння й де серед чорних зубців скель здіймалася хмарка пилу. Постріл прогуркотів багаторазовою луною, і в запалій тиші з усіх боків почувся шерех падаючого каміння. Падіння його, ймовірно, було викликане струсом повітря при пострілі, але мені стало раптом так нестерпно страшно, що я стрімко схопив рюкзак і бігом почав спускатися крутим схилом на кафандарський льодовик. Лише біля підніжжя осипів я зупинився й перевів подих. Цирк, із якого я так стрімко втік, і знизу виглядав похмурим і таємничим. А навколишній ландшафт був ще похмуріший і грандіозніший. У косих променях призахідного сонця блищали велетенські чорні стіни, що замикали великий цирк кафандарського льодовика. На них біліли смуги снігу. Чорними застиглими хвилями лежала морена. Важко було уявити більш дике й величніше місце.

Сонце сховалося за зубчастою стіною кілометрового урвища. Насувалася тінь, і подуло пронизливим холодом. Потрібно було поспішати. Неспокійно озираючись навсібіч, я рушив уздовж краю морени вниз до табору.

Відшукуючи його очима, я зі здивуванням помітив дим, що піднімався майже вертикально в нерухомому вечірньому повітрі. Невже Іван знайшов паливо у цій зеленій пустелі? Намагаючись уникати відкритих місць, я попрямував у бік диму. Здогадка виявилася слушною. Виглянувши з-за останнього горбка, що заступав джерело диму, я побачив за двісті метрів від себе коня на випасі, розкладені спальні мішки і брезент. Яскраво горіло вогнище. Іван щось рубав біля нього. Я з полегкістю зітхнув, відчувши, що повернувся додому.