Александр Шалимов – Дивний світ (страница 18)

Довго я не міг збагнути причин нашої невдачі. А потім збагнув. У мене збереглися шматки базальту, які підняла драга. Кілька років тому я переслав один з них у лабораторію до Кембріджа. Там визначили абсолютний вік породи. Він виявився рівним дванадцяти тисячам років. Розумієш?.. Занурення Атлантиди супроводжувалося величезними виверженнями. Це стверджував і Платон. Вочевидь, місто, яке ми шукали, було, подібно до Помпеїв[45], поховане під шарами вулканічного попелу й потоками лави…

Ді Рівера замовк. Сонце сіло. Над нашою головою заблискотіли перші зірки. Все свіжішим ставав вітер, голосніше шелестіло листя пальм.

— Ну, мені пора, — сказав старий, піднімаючись з-за столу. — Спасибі за вечерю. Я, далебі, захоплю залишки паштету і хліб. Мій старий воротар хворий. Треба б погодувати його…

Він квапливо загорнув залишки вечері в паперові серветки й порозпихав по кишенях.

— Як же все-таки з атлантом? — запитав я, коли ми виходили з кав’ярні. — Звідки він узявся на березі і… як ви зуміли порозумітися з ним?

— Це було нелегко, — відказав ді Рівера. — Ми випробували з десяток мов, перш ніж зрозуміли його. А коли зрозуміли, то стала в нагоді моя давньогрецька. Вона трохи схожа на одну з мов Атлантиди… І ще одне: атланти, вочевидь, володіли великим даром, якого позбавлені сучасні люди. Вони вміли читати думки і могли змусити розуміти їхні думки, виражені образами. Ймовірно, вони володіли мистецтвом передачі думок на відстань… Вони й ще багато в чому випередили нас.

— Ну, а сам атлант? — наполягав я. — Не випірнув же він з дна Атлантичного океану?

— Хіба я не сказав? — похопився старий. — Звісно, ні. Він навіть не підозрював про існування океану… Він… Але це довга історія. Вона не має прямого стосунку до Атлантиди. Я втомився, — він потер рукою чоло. — І паморочиться голова. Це від незвички… Вечеря була надто щедра… І вино… Слухай, мені нема кому передати мою таємницю. Вона може померти зі мною… Я не знаю вас, росіян. Утім, ні, знав одного, і, здається, він теж був непоганим хлопцем… Судячи з того, як люто лає вас усілякий набрід, ви… не такі, як усі. Можливо, відкрию вам, де шукати… Але не тепер… Прощавай.

Я схопив його за рукав.

— Але атлант?

— Розповім… Але пізніше… Або ні… Ось, візьми, — він витягнув з бічної кишені зім’ятий зошит. — Ти читаєш по-англійськи? Тут записано все про нього. Цього ніхто не знає. Але пам’ятай, що ти обіцяв…

Я простягнув руку.

— Початок не має значення й остання сторінка також, — пробурмотів він, вириваючи з зошита декілька аркушів. — Решта бери. Повернеш… перед від’їздом… Прощавай.

— Доне Антоніо, — сказав я, потискаючи його суху холодну руку, — якщо ви вірите мені, нам, вірите, що ніхто не заміриться на ваше право першовідкривача… На нашій шхуні є глибоководні трали і снаряд для взяття проб ґрунту. Я побалакаю з начальником експедиції, постараюся переконати його… Через тиждень-півтора ми закінчуємо ремонт і піднімаємо якір. Може, ви погодилися б плисти з нами і вказати місця глибоководних станцій?.. Даю вам слово…

Він гірко посміхнувся:

— Вам треба було кинути якір біля берегів Мадейри кількома роками раніше. Ти бачиш, що зі мною… Морська подорож уже не для мене… Втім, ми побалакаємо про це пізніше… Потім…

Він кивнув, поволі побрів уздовж набережної й незабаром зник у натовпі перехожих.

Я повернувся на шхуну перед світанком і отримав догану від начальника експедиції, який був стурбований моєю довгою відсутністю. Я розповів про відвідини музею в Порто-Альте і про знайомство з доном Антоніо ді Рівера. Відтак спустився в каюту і дістав зошит старого. Спочатку насилу розбирав дрібний бісерний почерк, але незабаром захопився й почав читати швидше. Коли була прочитана остання сторінка рукопису, сонце вже сяяло високо над обрієм. Я ще раз перечитав зошит і, схопивши кілька аркушів паперу, почав квапливо накидати переклад.

Наводжу його цілком.

ПЕРЕКЛАД РУКОПИСУ ДОНА АНТОНІО САЛЬВАТОРА ДІ РІВЕРА — ХРАНИТЕЛЯ ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ В ПОРТО-АЛЬТЕ, СКЛАДЕНИЙ АВТОРОМ

…запропонував Жак. Ми обережно перенесли незнайомця в тінь, і Жак заходився робити йому штучне дихання.

— Дивно, — сказав він нарешті, опускаючи мляві руки незнайомця. — Судячи з усього, його викинуло на берег штормом, який бушував цілу сьогоднішню ніч. Але ставлю свою палітру проти коробки дитячих фарб, що він ковтнув не дуже багато води.

— Продовжуй свої маніпуляції, — порадив я, — він дихає рівніше, і я виразно чую поодинокі удари серця.

— Який атлет! — захоплювався Жак, піднімаючи й опускаючи руки незнайомця. — Подивися на його статуру. У нас в Академії був натурник-італієць, з якого ми малювали римських богів. Присягаюся всіма своїми картинами, вже написаними і тими, які напишу, поряд з ним той виглядав би замірком. Як ти гадаєш, скільки йому років? Коли б не ця сліпуча сивина, я сказав би, що він ненабагато старший від нас із тобою.

— Ні, він, звісно, значно старший, — заперечив я, — поглянь на його обличчя.

— Обличчя заснулого грецького бога, — сказав Жак. — Сплячий Аполлон. Я бачив цю статую торік у Афінах.

— Тс… він, здається, поворушився.

— Потри йому скроні, — скомандував Жак, масуючи широкі груди незнайомця.

Я відкинув зі скронь довге біле волосся і виявив легкий золотий обруч, що щільно облягав голову.

— Глянь-но, Жаку!

— Дивна прикраса. І такий самий візерунок, як на плащі. Значить, це був його плащ.

— Без сумніву.

— Може, це актор, якого хвилею змило з корабля під час спектаклю?

— Зараз дізнаємося. Він приходить до тями…

Незнайомець поворушився, його вії здригнулися. Дивно, цієї миті у мене потемніло в очах, і я побачив бездонну чорноту неба, усіяного незвично яскравими зірками. Серед зірок висіло кошлате сліпучо сяюче сонце. Я труснув головою, і все раптом потонуло в молочно-білому тумані. Мені здалося, що я провалююся в якусь безодню.

Все це тривало кілька миттєвостей. Коли я опанував себе й озирнувся, то помітив, що Жак розгублено тре своє чоло.

— Що з тобою? — пошепки запитав я у нього.

— Не знаю… Голова замакітрилась… Дивися, він опритомнів.

Очі незнайомця були спрямовані на нас із Жаком.

— Ми безмежно раді, що вам краще, добродію, — швидко сказав Жак, ввічливо піднімаючи капелюха.

Незнайомець прошепотів кілька слів, яких ми не зрозуміли.

Він спробував підвестися на лікті.

— Лежіть, лежіть, — застережливо підняв руку Жак. — Зараз ми дамо вам трохи вина… Трясця, на якій мові розмовляти з ним? Здається, він нічого не розуміє.

Жак підніс шийку пляшки до губ незнайомця. Той ледь помітно похитав головою.

— Пийте, добродію, це підкріпить вас, — сказав я по-англійськи і повторив цю фразу на п’яти чи шести європейських мовах.

Незнайомець вислухав мене уважно, але, певно, не зрозумів. Пити він відмовився. Відтак він сам промовив щось. Голос у нього був приємний і звучний, із м’яким бархатистим тембром.

— Що за мова, Антоніо? — шепнув Жак. — Присягаюся підрамником, ніколи не чув такої. У нього обличчя породистого європейця, а плете він чорт зна яку тарабарщину. Ти чув щось подібне?

Я зізнався, що не чув.

— А ще лінгвіст, — сказав ущипливо мій приятель.

Незнайомець уважно стежив за нами.

Відтак він зробив декілька рухів лівою рукою, і ми зрозуміли, що він просить допомогти йому піднятися. Ми підвели його і прихилили спиною до виступу скелі. Він подякував рухом повік і спрямував погляд у океан.

— Чи не збігати за лікарем? — тихо запитав Жак.

— Ти пробігаєш до вечора, — заперечив я. — Лікаря можна знайти лише у Фуншалі.

Незнайомець знову заговорив. Я уважно вслухався в його мову й нараз уловив знайомі слова.

Я відповів йому на старогрецькій, і він зрозумів мене. Слабка посмішка з’явилася на його обличчі.

— Нові люди Землі, вітаю вас, — поволі промовив він. — Я щасливий, що не все загинуло у вогні, який знищив мою бідну батьківщину.

— Де ж знаходилася ваша батьківщина?

— На дні цього моря.

— Що він каже? — торсав мене Жак, помітивши мій подив.

— Зачекай, — відмахнувся я. — Хто ж ви і звідки? — продовжував я, звертаючись до незнайомця.

— Мій народ називав себе атлантами. Людям, що населяють зараз Землю, знайоме це слово? Зберегли вони пам’ять про Атлантиду?

— У нас існує легенда, що на місці цього океану колись була країна з такою назвою.

— Легенда… — повторив незнайомець, і кутики його вуст сумно сіпнулися. — Слухай мене уважно, нова людино Землі, що не забула мову своїх предків. Мені треба чимало сказати тобі, а часу залишається мало… Я — атлант, і, хтозна, можливо, я останній син цього прадавнього народу безмежного Всесвіту. Наша рідна планета — Ассар. Вона обертається в системі двох блакитних сонць за сорок чотири лінії світлового променя від цього світила, — він указав на диск Сонця, що просвічував крізь хмари. — З десяти планет сім’ї Ассар лише на ній виникло життя. Мої предки ще у незапам’ятні часи відкрили джерела енергії неймовірної потужності. Вони відвідали найближчі світи, відтак почали здійснювати більш далекі подорожі. Близько п’ятнадцяти тисяч земних років тому зоряні кораблі атлантів досягли Землі. Умови життя тут були майже такі самі, як на Ассар. Тут жили розумні істоти, які були схожі на атлантів, але ще стояли на незмірно нижчому рівні розвитку і культури. Прибульців було мало, людей Землі багато. Виникали конфлікти, марно лилася кров. Трьохтисячолітня історія Атлантиди — це історія нескінченних кровопролить і воєн. Поступово атланти створили величезну державу, могутність і вплив якої все зростали. Прибульці поріднилися з багатьма племенами, що населяли Землю. Виникла нова раса вродливих і сильних людей, які на згадку про далеких предків також називали себе атлантами.