Александр Шалимов – Дивний світ (страница 17)

— Звідки ви знаєте? — не витримав я.

Він не розсердився. Пильно подивився на мене. Відтак тихо заговорив, немов балакаючи з самим собою:

— Я дуже старий… Доживаю останні місяці, якщо не дні… Все життя я присвятив одній мрії. Хотів повернути людям загублену ланку великого ланцюга їх історії. Наді мною знущалися. Одні тому, що були розумні, боялися й заздрили, інші — тому, що були глупаками. Але я присягнувся йому, що не відступлю, — старий указав у альков, — і намагався дотримати клятви… Тут зібрано все, що вдалося зібрати за сімдесят років короткого людського життя. Про кожен з цих каменів можна написати книгу… Зараз у мене не лишилося ані сил, ані грошей. На батьківщині я оголошений кримінальним злочинцем, який викрав і розтринькав статки цілої сім’ї… Своєї сім’ї… Ти розумієш? Ці камені поглинули все. І якби в мене було ще більше… — він махнув рукою.

— Але чому ви не написали про це?

— Спочатку тому, що був молодий і дурний. Хотів дізнатися більше й відразу вразити світ своїми відкриттями… Потім, коли порозумнішав, то вже знав так багато, що… мені не повірили. Історією його країни, — він знову кивнув у бік портрета, — хотіли займатися багато, а докази були лише в мене. Знаєш, що зробили з моїм першим рукописом? Це був науковий трактат, а його видали як фантастичну повість. Я мало не з’їхав з глузду. Подав до суду, і мене-таки оголосили божевільним. Другу книгу взагалі відмовилися друкувати. А коли я вирішив видати книгу сам… у мене вже не було грошей…

— Але невже в цілому світі не знайшлося…

— Мовчи… І твоя країна не забажала б мати справи з божевільним. Вимагали доказів справжності всього, що зберігається тут. Це було блюзнірством. Я ладен перегризти горло тому, хто не вірить, але не принижуся до доказів, що я не брехун.

— Які докази? Хіба ці пам’ятки не говорять самі за себе? Я не фахівець, але…

Старий презирливо посміхнувся.

— Це видно, — пробурмотів він, витираючи сльозаві очі брудною хусточкою, — це-бо видно… А ось ті, хто розуміє… Їм потрібні докази! Вони знають, що старий ді Рівера після смерті Жака Дюваля все життя працював сам. У нього немає свідків… Він міг сфальшувати документи, музейні книги. Він міг сам власноручно створити всі ці колони, орнаменти, арки, ходи сверлунів, руку дівчини. Хі-ха-ха-ха…

Його верескливий сміх розбудив відлуння цієї дивної зали. Старий уже замовк і знову тер очі хусточкою, а сміх ще звучав десь удалині за подвійним рядом кам’яних колон.

Мені знову стало моторошно, і я подумав, що люди, які називали його безумцем, були недалекі від істини.

— Ні, — сказав він, неначе вгадуючи мої думки, — ні-ні. Це все значно складніше, ніж ти припускаєш… Але досить. Мені не слід було говорити про це… Йди! Час замикати музей.

— А як же портрет, — запротестував я. — Хто зображений на ньому?

— Хочеш знати?

— Хочу.

— Я міг би відбутися від тебе небилицею, — задумливо промовив ді Рівера, — або просто вигнати за настирливість… Не ображайся… Я вигнав звідси не одного любителя чужих таємниць, особливо зі зграї журнальних брехунів… Ненавиджу їх… Цієї долі не уник і вельмишановний сер Френсіс Сноудон з Королівського товариства… Дурень намагався просторікувати, що тут він бачить пам’ятки критської культури[40], а не те, що тут є. Бачив би ти, як він драпав! Я викинув услід його портфель, котелок[41] і парасольку… Але з тобою інакше: не скажу, щоб ти мені сподобався. Я ще не розкусив тебе. Втім, далебі, дещо розповім. На твоїй батьківщині про мої праці не чули… Але ставлю умову: ти не перетвориш це на цікаву байку для простаків. В усякому разі, поки я живий. Обіцяєш?..

— Ви хочете, щоб я зберіг у таємниці вашу розповідь?

— Я хочу того, що я сказав, — скипів ді Рівера. — Не перетворювати історію зниклого народу на анекдот. Ти зрозумів? Те, що ти почуєш, справді відбулося. Якби я вірив у бога, я міг би заприсягтися. Але я перестав вірити сімдесят років тому. До того ж я присягався лише один раз у житті. Я не вимагаю вірити мені, але наполягаю, щоб ти обіцяв не знущатися з почутого. Не можна більше зганьбити істину, як зробивши з неї фантастичне оповідання.

— Обіцяю, що не напишу фантастичне оповідання, — урочисто промовив я.

— Поки я живий, — повторив ді Рівера. — Амінь. Отож, слухай… Утім, ні. Йди в бібліотеку, там зачекай.

Він обернувся і, крекчучи, поліз по сходах в альков. Я поволі рушив через напівтемну залу. Ступивши декілька кроків, обережно озирнувся. Старий у глибокій задумі стояв перед портретом, не відриваючи від нього пильного погляду.

Чекати мені довелося досить довго. Нарешті почулися човгаючі кроки. Старий з’явився біля входу в бібліотеку.

— Я мушу замкнути вхідні двері, — буркнув він, не дивлячись на мене. — Воротар хворий, і мені доводиться виконувати його обов’язки… Жалюгідні шеляги, які роззяви платять за вхід, — весь дохід музею.

— А чи не піти нам до кав’ярні? — нерішуче запропонував я.

Старий швидко озирнувся, допитливо глянув мені в очі. Відтак байдуже сказав:

— Ходімо… Лише попереджаю… у мене… немає грошей. Останні дні в музей ніхто не заглядав… окрім тебе.

Ми вийшли надвір. Сонце вже висіло низько над обрієм. Легкий бриз ніс вологу прохолоду. Від його поривів починало шелестіти широке листя пальм. Неподалік шумно зітхав океан.

Біля входу в музей на кам’яній лаві лежала пачка журналів.

Ді Рівера підняв їх, перегорнув, обережно склав у крісло, що стояло в холі.

— Милостиня музеєві, — пояснив, зачиняючи важкі дубові двері. — Шлють безкоштовно… Подекуди пам’ятають про нас…

У кав’ярні той самий напівголий кельнер зі срібною сережкою в вусі, розуміюче підморгнувши мені, заставив столик тарілками, мисками і пляшками. З того, як старий ді Рівера потирав худі пальці й ковтав слину, я зрозумів, що він дуже голодний…

Ми вечеряли довго: запивали гіркуватим вином гострі місцеві страви й обмінювалися порожніми фразами. Коли на столі з’явилися маленькі філіжанки ароматної кави й таця з фруктами, старий витер серветкою тонкі безкровні губи, уважно поглянув на мене і сказав:

— Ти хотів знати історію портрета. Слухай… Це портрет чоловіка, викинутого хвилями на берег за декілька миль звідси, ген за тим скелястим мисом уранці 28 червня 1889 року. Двоє молодих нероб вешталися того ранку берегом. Один з них хотів стати лінгвістом. Він приїхав на Мадейру вправлятися в португальській мові. Але його цікавили мови взагалі. Того ранку в нього в кишені був томик віршів Сафо[42] й він викрикував на все горло звучні строфи на давньогрецькій мові. Він хотів перекричати океан… Другий був художником. Він приїхав малювати воду, небо й скелі. Пробираючись уздовж берега, лінгвіст і художник помітили на мокрому піску червону пляму. Вони підійшли ближче і побачили гарний плащ із дивовижно легкої й еластичної пурпурової тканини, вигаптуваної золотими візерунками.

Я оголосив, що це римська тога[43], а Жак — що це плащ Летючого Голландця[44], звіяний ураганом. Захопивши плащ, ми пішли далі і в сотні кроків від того місця, де знайшли плащ, побачили… Його… Він лежав на піску, широко розкинувши сильні руки. Довге біле волосся приховувало обличчя. Він здавався сплячим, але ми були певні, що він мертвий. Однак, він ще жив. Слабке дихання ледь колихало могутні груди. Ми привели його до тями. На жаль, ненадовго. Він помер у нас на руках через кілька хвилин… Виконуючи його волю, ми загорнули тіло в гаптований золотом плащ, прив’язали до ніг важкий камінь і кинули з високого урвища в океан. Через декілька днів Жак намалював його портрет — той самий портрет, який ти бачив. Після смерті Жака я придбав цей портрет для музею, який тоді почав створювати… Я кажу, звісно, про підземний музей, — додав ді Рівера після короткої мовчанки.

— Ну, а далі? — запитав я.

— Про портрет усе, — тихо сказав старий. — Скелі й океан Жак малював з натури. Ти впізнаєш місце, якщо колись дістанешся до того мису. Побувай на ньому… Океан прийняв там у своє лоно останню людину Атлантиди.

— Останню людину… Атлантиди? — розгублено повторив я, гадаючи, що недочув.

— Так. Він повернувся на Землю через дванадцять тисяч земних років і не знайшов навіть того місця, де була його батьківщина.

Я відчув, що у мене починає паморочитися голова. Промайнула думка: «Хто з нас збожеволів?.. Чи ми обидва п’яні?»

Я ковтнув кави й вирячився на старого.

Ді Рівера сплів тонкі пальці й, поклавши на них гостре, сухе підборіддя, дивився в темніючий океан. Вітер ворушив рідке волосся на його жовтому черепі.

— Поясніть же, — попросив я.

Він мовчав.

— Як розуміти ці дванадцять тисяч років?

— Певна річ, буквально.

Я знизав плечима.

Він розсердився:

— Не поспішай з висновками. Подумай…

— Я не майстер розгадувати такі загадки. Це схоже на модель каравели Колумба, «зроблену руками його супутника»… Так, здається, там написано?

Старий посміхнувся:

— Ти спостережливий… Там багато мотлоху, це правда. Але каравела — оригінал. Тавро на кілі означає дату реставрації…

— Та все ж, не розумію.

— Ти хочеш сказати «не вірю»?

— Можна й так…

Я раптом відчув утому й огиду при думці, що став жертвою якоїсь дивної містифікації. Невже все це спритний спектакль? Мені стало шкода згаяного дня.

Ді Рівера сидів мовчки. Очі його були заплющені. Здавалося, він дрімає.

— Ось, бачиш, — сказав він нарешті, не піднімаючи повік. — Цьому важко повірити. Ти, звісно, маєш рацію, — з точки зору будь-якого глупака… А де проходить, — він ударив кістлявими кулаками по столу, — де проходить межа «ймовірного» і «неймовірного»? Мовчиш! Там, де її проводять дурні, що не вміють бачити далі від свого носа. Ти ладен був повірити, що камені підземного музею — це залишки культури атлантів. То чому ти не віриш, що атлант — останній атлант — указав місця цих знахідок? Ти не віриш у можливість воскресіння людини? Я також не вірю. Коли помру, ніяка сила не воскресить мене. І він не воскрес. Він помер уперше і востаннє на моїх руках, сімдесят років тому. І я поховав його там, де знайшов могилу його народ. Він устиг розповісти мало, він був дуже слабкий. Але він сказав достатньо, щоб люди нашої епохи могли відшукати затонулі міста Атлантиди… якби повірили в неймовірне…. Я повірив і знайшов усе те, що ти бачив у підземному музеї. Але я обстежив лише неглибокі місця в прибережній зоні островів. У мене не було ні грошей, ні засобів для глибоководних досліджень. А ті, хто мав гроші, не вірили. Лише одного разу мені вдалося схилити одного американця до проведення пошуків на великій глибині. Це було влітку 1914 року. Ми кілька місяців драгували дно в тому місці, де мало знаходитися велике місто атлантів. Але драги приносили лише вулканічний попіл і шматки пористої лави. Американець був розлючений. Він погрожував викинути мене за борт, а відтак висадив на пустельний риф у західній групі Азорських островів. Я провів там наодинці декілька тижнів, мало не помер з голоду. Та все ж глупак зробив мені величезну послугу. Там на цьому рифі, в піску лагуни, я знайшов мармурову руку дівчини — уламок чудової статуї, створеної геніальним скульптором Атлантиди. Ти бачив її. Я вже передчував, якого нищівного листа напишу цьому бовдурові після повернення. Але коли мені вдалося повернутися на Мадейру, в Європі йшла війна. Атлантида перестала цікавити навіть істориків…