Александр Шалимов – Дивний світ (страница 16)

Філософські трактати стояли поряд з науково-фантастичними романами, товсті монографії істориків — поряд з альбомами газетних вирізок. Я ніколи не уявляв, що про Атлантиду написано так багато.

Здивований, я переходив від одного стелажа до другого, пробігав очима написи на корінцях, брав у руки товсті фоліанти, гортав їх… Атлантида, лише Атлантида… У багатьох книгах про неї лише згадувалося, і тоді ці місця були відзначені спеціальними закладками. Над стелажами висіли карти Атлантичного океану: старовинні, складені багато сторіч тому, карти кінця минулого століття і найбільш сучасні, видані в Нью-Йорку і Москві, Лондоні й Лісабоні вже після закінчення другої світової війни.

Посеред кімнати на великому столі, заваленому журналами, стояв величезний глобус. На ньому, на блідо-блакитному тлі Атлантичного океану, червоною тушшю були нанесені контури затонулого материка. Я напружено вдивлявся у незвичний для ока малюнок географічних меж. Людина, що зібрала цю дивовижну бібліотеку й нанесла на глобус обриси Атлантиди, мала у своєму розпорядженні відомості різної достовірності. Одні межі були показані жирною червоною лінією з вигинами півостровів, заток і мисів, другі — ледь намічені схематичними штрихами, треті, найменш достовірні, зображені пунктиром. Річки перетинали зниклий материк. Вони брали початок у гірському ланцюзі, який тягнувся з півночі на південь. У цьому ланцюзі я без зусиль упізнав Серединний Атлантичний хребет.

На захід від хребта рій дрібних цяток означував межі великої пустелі. В її східній частині був намальований дивний знак, схожий на сигару. До нього вела тонка чорна нитка. Такі самі нитки, очевидно дороги, сполучали кола міст.

Придивившись, я помітив, що контури Європи й Північної Америки в багатьох місцях виправлені й відрізняються від сучасних. Піренейський півострів і гори Атласу продовжені в західному напрямі, Біскайська затока зменшена наполовину, Ла-Манш відсутній. Північ Європи й Америки була вкрита тонким синім штрихуванням. Її межа відповідала контуру льодів у період Великого зледеніння.

Це була не сучасна карта з гіпотетичними обрисами затонулого материка, а палеогеографічна карта четвертинного періоду[34], складена з якоюсь фантастичною детальністю…

Невідомий автор використав новітні дані з топографії океанічного дна й чудово знався на тонкощах палеогеографії четвертинного часу. Але, з другого боку, безліч дивовижних деталей, почерпнутих з невідомих джерел, ставили малюнок на глобусі на грань чистої фантазії. Я марно шукав дату, прізвище автора, якісь умовні позначення. Вони були відсутні.

Можливо, глобус не був музейним експонатом? Але тоді навіщо він тут? І чому переддвер’ям цієї частини музею служить бібліотека?

Не знайшовши відповіді на свої питання, я облишив глобус і рушив далі. Наступна зала виявилася величезною. Косі вузькі вікна, розташовані під самою стелею, були затягнуті червоними шторами: у червонуватому присмерку тягнулися кудись удалину ряди колон, що підтримували кам’яне склепіння. Лише ступивши кілька десятків кроків, я зміркував, що ця зала значно більша від усієї музейної будівлі і що я знаходжуся в підземеллі.

На масивних дерев’яних постаментах уздовж стін і між колонами стояли й лежали якісь плити, грубо обтесані кам’яні блоки, капітелі розбитих колон, шматки різьблених карнизів, ажурних арочних перекриттів.

Напівтемрява зали не дозволяла читати етикетки, написані латиною дрібним бісерним почерком. Лише біля мармурового карниза, прикрашеного тонким орнаментом з квітів і листя, вдалося розібрати напис: «Острів Корво. Левова бухта, західний берег, 1898 рік».

Червонувата сутінь підземної зали, дивовижні архітектурні деталі й орнаменти, що без сумніву були пам’ятками дуже стародавньої культури, сліди сверлунів, які свідчили, що більшість зібраних тут предметів дістані з дна моря, загадковий малюнок на глобусі — все це разом узяте створювало особливу атмосферу таємничого й хвилюючого очікування. Мені раптом здалося, що я справді опинився на порозі великої таємниці, як стверджував напис біля входу… Варто зробити ще крок — і з’явиться хтось, хто зможе перетворити уламки померлої цивілізації на чудові палаци і храми невідомого стародавнього світу. Невже всі ці шматки каменю, що зберігають сліди різців невідомих художників, — матеріальні докази існування Атлантиди?

Я торкнувся рукою одного з них. Це була капітель величезної колони з химерним і складним фантастичним орнаментом; матеріал — полірований зливний кварцит[36] — камінь надзвичайної міцності, з біса важкий для обробки. Якими інструментами були вирубані з нього архітектурні деталі? Навіть у наші дні подібне завдання не належало до легких.

Сутінкова зала здавалася безконечною. Смуги червонуватого світла проникали у вузькі прорізи схожих на бійниці вікон, вихоплювали з напівмороку шматки мармуру, базальту, граніту й безліч інших матеріалів, склад яких не можна було відразу визначити.

Я поволі йшов уперед. Ось шматок витонченої, строгої колони, край величезної мармурової чаші, архітрав[37] з невиразним орнаментом, куля з чорного базальту, мармурова жіноча рука довершеної краси…

Так, це був незвичайний музей. На його експонатах лежала печать нерозкритої таємниці. Від них віяло старовиною тисячоліть, а не століть. Тут не потрібні були вигадливі етикетки, як там, нагорі. Ці камені говорили своєю мовою. Вона була зрозумілою й загадковою водночас. Але такі загадки не розкриваються декількома словами.

Зала закінчувалася невеликим альковом[38]. Щоб проникнути туди, треба було піднятися вузькими сходами з десятком кам’яних приступок. Альков був порожній і залитий яскравим денним світлом. Світло проникало звідкись зверху. Після присмерку зали я зажмурився.

А коли розплющив очі, побачив Його…

Власне, це був звичайний портрет у повен зріст на тлі морського пейзажу. В інший час, у іншій обстановці він, либонь, не справив би на мене особливого враження. Але тоді, після огляду підземного музею, збуджений атмосферою якогось таємничого очікування, я був приголомшений. Я завмер на місці й не міг відірвати погляду від мужнього й скорботного обличчя.

Художник зобразив його на березі океану. Зеленкуваті вали обрушувалися на скелястий берег і розсипалися клаптями білої піни. Він стояв на карнизі серед темних, покритих водоростями скель, прихилившись спиною до урвища. Однією рукою притискав до грудей складки широкого пурпурового плаща. Другу — смагляву й сильну — простягнув перед собою, стискаючи нею виступ скелі, немов штурвал стрімкого корабля. Вітер розвівав довге сиве волосся, стягнуте на чолі золотим обручем. Бліде обличчя, не рушене зморшками, було спокійне. Лише глибокі складки в кутиках уст свідчили про довгі роки випробувань. Широко розплющені очі були спрямовані в океан. У них були скорбота і питання, і величезне знання…

— Надивився? — почувся глухий голос, що мовби виходив з-під землі.

Я здригнувся й озирнувся.

Внизу, біля сходів, що вели в альков, стояв старий сторож.

— Хто це? — тихо запитав я, указуючи на портрет.

Старий усміхнувся:

— Він народився дванадцять тисяч років тому… Йому випало пережити свою вітчизну.

— То, значить, це не портрет?

— Портрет… Написаний через декілька днів після його смерті. З пам’яті… Але схожий… Такий схожий… — щось подібне на зітхання вирвалося з запалих грудей старого. — Жак був талановитим художником…

— Жак?

— Жак Маріан Дюваль — мій друг… Ми разом з ним приїхали на цей острів сімдесят з гаком років тому.

— Даруйте, а хто ж тоді ви?

— Мене звуть Антоніо Сальватор ді Рівера. Маю сумнівну честь називатися вченим хранителем того ярмаркового балагану, який ти бачив нагорі.

Я закусив губу. Старий уважно стежив за мною, примруживши червоні сльозаві очі.

— Що тебе ще цікавить?

— Усе це, — я вказав углиб похмурої зали, — звідки?

— Ходи сюди, — сказав він замість відповіді.

Я поглянув ще раз на портрет у алькові і спустився кам’яними сходами в залу.

— Ти хто такий? — запитав він, коли я зупинився біля нього.

Я сказав.

Старий потер висохлою рукою жовте воскове чоло.

— Пригадав, — пробурмотів він, поглядаючи на мене. — Читав твої статті про Атлантичний океан… Там усе дурниці… Не перебивай… Дурниці… Але в одному ти маєш рацію… Молоді опускання дна… Вони тривають… Його край, — він кивнув на портрет, — іде на глибину…

— Не розумію… Хто він?

— Не поспішай… Його одноплемінники обробляли ці камені… Бачив руку дівчини? Довершенішої руки не створив жоден скульптор Землі за всю історію незліченних поколінь. А орнаменти! Ти десь бачив такі?..

— Ні, — зізнався я.

— Ще б пак… Їх мистецтво залишається неперевершеним.

— Це все ви дістали з дна океану?

Старий презирливо усміхнувся.

— Це повернув океан. Той, хто спуститься на дно… — він замовк, не закінчивши фразу, і відвернувся.

— Знайде Атлантиду, — підказав я.

— Навіщо шукати, — він роздратовано пересмикнув худими кістлявими плечима. — Вона давно знайдена. Вона навколо. Ми знаходимося в центрі південно-східної провінції. За двадцять миль[39] на північ розташований Великий східний порт. Звідси їх судна плавали до берегів Африки і до Середземного моря. На схилах цієї гори, що перетворилася на острів, була велика обсерваторія.

Він говорив так, немов бачив усе це навіч.