Александр Насибов – Безумці (страница 35)

— Готово? — запитує Абст. Карцов мовчки відходить убік.

Абст віддає розпорядження: Глюк поведе людей снідати, потім — на роботу.

— А ви, — каже він Карцову, — накажете Гейнцу залишити стрій і йти за нами.

Залізні двері замкнено на два масивних засуви. За ними на підлозі мурованої конури, що нагадує тюремну одиночку, нерухомо сидить чоловік. По цей бік дверей, біля овального вічка, — Абст і Карцов.

Замкнувши піддослідного, Абст покликав нового лікаря і протягом чотирьох годин екзаменував його. Тепер вони повернулися до камери, у якій замкнено Гейнца.

— Посидьмо, — каже Абст, глянувши на годинник. — Уже недовго.

Вони вмощуються на широкому скельному виступі. Карцов насилу стримує хвилювання. Він напружено чекає, що має статися в камері. Невже бідолаха загине?

І Карцов вирішує зробити останню спробу.

— Шеф, — каже він, — ви почали експеримент задля мене? Гадаєте, що інакше я не зважу повною мірою на ваші застереження?

— Так.

— Побоювання марні. Я все сприйняв дуже серйозно. Боюсь, що даремно знищите цінного бійця. Прошу вас, поки ще не пізно…

— Пізно. — Мигцем глянувши на годинник, Абст повторює: — Пізно, Рейнхельт. Це незабаром почнеться.

— Як завгодно, шеф. Я тільки хотів…

— Ви нічого не повинні хотіти! — різко перериває його Абст. — Ви повинні слухати накази й виконувати їх якнайкраще!

Карцов мовчить. Заперечувати безглуздо. Треба держати себе в руках. Чого б це не коштувало.

Він пригадує минулу розмову з Абстом. «У нас немало героїв, готових вмерти за фюрера». Чом би не так! Вони, ці «герої», були хоробрі, коли гігантська німецька воєнна машина долала слабкий опір бельгійців, поляків, розправлялася з французами. В пам'яті постає епізод, що обійшов у ті дні всі газети: польські драгуни з шаблями наголо атакують німецькі танки… Будеш героєм, розстрілюючи з танків безпорадних кіннотників!

Ну, а радянські люди знають ціну фашистським воякам, коли тих примушують битися за рівних умов. Бачили гітлерівських «надлюдей» і під Москвою, і під Ростовом, і на Волзі: полки, дивізії здавалися в полон, і кожен другий лаяв і проклинав свого фюрера…

Стогін за дверима.

Здригнувшись, Карцов підводить голову. Стогін повторюється.

За знаком Абста Карцов підходить до дверей.

— Відкиньте заслінку вічка! — наказує Абст.

Карцов дивиться у вічко. Він бачить: чоловік притулився до скелі і сидить на підлозі, витягнувши ноги, безвольно похнюпивши голову.

— Дивіться, — вимагає Абст, — дивіться уважніше! І уявіть себе поруч. Ви в одній з ним печері, розумієте? Ви погано обслужили його, заґавилися, виявили недбалість… Ніч. Ви спокійно спите, поряд лежать двадцять чотири таких, як оцей. У вашій сумці препарат, який ви забули дати їм. І ось вони прокидаються…

Чоловік звів голову, підняв до чола руки, затулив ними обличчя. Сидячи на підлозі, він розгойдується. Все дужче, дужче. З-під притиснутих до рота долоней вихопився стогін. Стогін гучніший. Це вже не стогін — розгойдуючись, чоловік протяжно скиглить.

Ще мить, і він на ногах.

Карцов бачить його лице. Хвилину тому юно було нерухоме. Тепер на ньому лють. Божевільний озирається. Ось він побачив двері, виставив руки, пригнувся. В горлі у нього клекоче. Піймавши його погляд, Карцов присідає.

Наступної миті важкі двері здригаються від тіла, що навалилося на них. У двері грюкають. Кам'яне підземелля сповнюється голосінням.

Абст задоволено посміхається: експеримент справив враження. Можна не сумніватися — тепер лікар буде акуратний і пильний.

Він бере Карцова за руку, веде коридором. Зойк божевільного лунає глухіше. Незабаром тільки далекий неясний шум супроводжує їх у скельному лабіринті.

— Вам шкода його? — запитує Абст зітхаючи. — Нічого не вдієш. Ви ж знаєте, бідолаха був приречений. На місяць раніше, на місяць пізніше, але кінець був би один. Шкода бідолаху! Проте така доля…

Карцов не відповідає. Швидше б лишитися на самоті, віддихатися, зібратися з думками!..

Біля тунельного роздоріжжя він уповільнює ходу.

— Я б хотів зазирнути до Рішер, шеф.

— До речі, про неї. Отже, ваш діагноз — істеричний параліч? Ви певні, що не помилились?

— Ні.

— І ніяких сумнівів?

— Не розумію вас, шеф.

— Вона понад два тижні без руху. Ви доповідаєте: поліпшення не настало. А істеричні паралічі виліковуються порівняно швидко…

— Рішер вразлива, нервова особа.

— І це гальмує одужання?

— Так. Вона переконала себе, що ніколи не одужає. Я неодмінно вилікую її, але потрібен час.

Абст приводить Карцова до свого робочого приміщення. Розмова триває.

— Час, час! — вигукує Абст і, сідаючи за стіл, гладить папугу. — Саме його й бракує нам з вами, дорогий Рейнхельт. Я б сам лікував її, та не можу — зайнятий, дуже зайнятий, колего. А попереду ще стільки важливого діла.

Абст бачить, ще співрозмовник почуває себе ніяково, і по-своєму тлумачить його стан: новий лікар наляканий, приголомшений. Що ж, дуже добре! Але в усьому треба знати міру. І Абст вирішує трохи розважити його.

Простягнувши до папуги руку, він двічі ляскає пальцями. У відповідь пташка спритно перекидається на сідалі. Ще щиглі — і новий пірует папуги.

— Подобається вам мій малюк?.. Це подарунок, Рейнхельт. Подарунок людини, котра виплекала й виховала мене.

Папуга одержує порцію корму. Абст певний час стежить, як птах дзьобає, потім звертається до Карцова:

— Так ось, Рейнхельт, ви повинні знати: незабаром сюди привезуть нову партію божевільних. Їх треба швидко підготувати до роботи. Це буде доручено вам. Подбайте, щоб до того часу Рішер видужала.

— Гаразд, шеф, я докладу всіх зусиль.

— Ну, а які ваші взаємини? Ви їй сподобалися?

— Не знаю. Здається, не дуже. Вона мовчить. Іноді плаче. Дуже нервова особа.

— Щось питала?

— Тільки те, що стосується лікування. І ще: коли-не-коли у мене просить сигарету.

— Рішер одержує скільки їй належить.

— Напевно, норму варто збільшити. В її стані…

— Гаразд.

— Ще прохання, шеф. Мені заборонено розмовляти з нею. Я маю на увазі розмови на абстрактні теми. Це створює додаткові труднощі в лікуванні. Не можна недооцінювати психотерапію. Ви прекрасно знаєте — для нервовохворого бесіди мають таке ж велике значення, як гімнастика, масажі або вітаміни. Може, знімете заборону?

— Добре, Рейнхельт, розмовляйте з нею. Одначе підкреслюю: тільки на абстрактні теми, як ви сказали. Базікайте про музику, про кіно або книжки. Жодного слова про політику, про становище в країні або про те, що діється в морі. І тим паче про вашу роботу тут. Поводьтеся так, наче вона стороння людина.

Від Абстового робочого приміщення до кімнатки Рішер півсотні кроків. Карцов повільно ступає коридором, що веде вниз. Він усе ще не заспокоївся від збудження, викликаного жорстоким експериментом Абста. Люди завжди люди, що б з ними не трапилося. Хворі, а тим більше ті, в яких ушкоджена психіка, потребують особливої уваги і піклування. Це елементарно. Але фашисти — і гуманізм! — Карцов знає, що роблять гітлерівці на окупованій радянській землі. Через лінію фронту просочуються повідомлення про злочини загарбників на Україні, в Прибалтиці, Білорусії. Втікачі-полонені розповідали про місто смерті на заході Польщі, в якому розстрілюють і отруюють газами сотні тисяч людей… А недавно пішов поголос: Бресті німецькі хіміки створили завод, де варять мило з людського жиру. Коли про це довідалися на кораблі, де служив Карцов, хтось із моряків узяв під сумнів: занадто вже неймовірно.

Неймовірно? У Карцова стискаються кулаки. Тепер він побачив, на що здатні фашисти!

Але ж німецький народ давав світові справжніх героїв. І в шерензі славних не останніми були медики. Карцов пригадує. Берлінський лікар Отто Обермайєр прищепив сам собі холеру й відмовився від лікування. До останьої хвилини він диктував асистентам все те, що відчував, — люди повинні були навчитися розпізнавати холеру, щоб краще боротися з нею… Мюнхенські медики Вернер і Бенцлер з цією ж метою заразили себе тифом.

В ім’я здоров’я і щастя людства лікарі повинні були експериментувати, і вони робили досліди на собі: заражалися чумою, пропасницею, проказою, піддавалися укусам тарантулів, змій…

Вони, ці лицарі та герої, і — Абст! Подумати тільки, у нього такий самий диплом лікаря, він також давав клят самовіддано служити хворим і тим, що страждають!

До кімнати Марти Рішер не більше десяти кроків. Карцов примушує себе в уяві перенестися до цієї дивної дівчини. Хто вона? Фашистка, така сама, як Абст, його віддана помічниця? Здається, в цьому важко сумніватися: Рішер робила те що тепер доручили Карцову. Та йому відомо и інше: Рішер проводила кінозйомку плавця на березі лагуни, плакала и жбурляла у воду брикети. А потім сховала в скелі свою камеру. Кілька днів тому, перебуваючи на майданчику, він вибрав момент і засунув руку в тайник — камера там і досі. Він порівнює все це з іншими відомими йому обставинами: благаннями Рішер відпустити її до Німеччини, істеричним припадком і спробою отруїтися, коли Абст відмовив. Таємна кінозйомка плавця плюс зйомки торпед та іншої секретної зброї, які вона могла робити раніше, і наполегливе домагання виїзду звідси — чи немає зв'язку між цими фактами? А що коли вона хотіла показати зняту плівку комусь у Німеччині? Кому? В усякому разі, не хазяям, які про все, що діється тут, звичайно, знають. Кому ж тоді? Можливо, комусь з опозиції гітлерівському режимові? Дурниця! Нема там ніякої опозиції, нема і не може бути. Людей, котрі не були згодні з фашизмом, убили або загнали в концтабори, а ті, хто уцілів, причаїлися, сховались у щілини, не насмілюючись вистромити носа. Лютий націстський терор знищив усе передове, світле, чим колись пишалася ця країна. Стоп!.. Карцов здригнувся від здогаду. Що коли Рішер — розвідниця? Для такого припущення є всі підстави. Та на кого вона працює? На американців чи на англійців. Може, вона росіянка?