Александр Насибов – Безумці (страница 34)

— Хочу сподіватися… Сьогодні я познайомлю вас з нашим лікарем. Це жінка. Недавно вона одержала листа. В Берліні вбито її матір. Внаслідок сумної звістки — сильне нервове збудження, у сердешної відібрало ноги. Мій недогляд: я перевіряю всі листи, цей повинен був затримати, та недогледів. Обстежте її. Спробуйте допомогти. Я намагався, але… Словом, я дуже заклопотаний. Є й інші обставини. Коротше, лікуватимете її ви.

— Ви також лікар? — вигукує Карцов. — Ми з вами колеги?

Абст іронічно дивиться на співрозмовника.

— Так, — каже він, — як ви зволили висловитися, ми колеги… Та не будемо відхилятись. Отже, починайте лікувати її. Окрім того, вам доведеться обслужувати групу хворих — тих, кого лікувала вона, доки була здорова. А потім прибуде транспорт, і ви поїдете разом з нею. — Абст мовчить. — Я відправлю вас обох одним рейсом.

Карцов не помиляється щодо свого майбутнього. Зарахування «воїном німецького рейху», присяга, яку він щойно підписав, наступна відправка до Німеччини — все це брехня, Абстова вигадка, розрахована на те, щоб він, Карцов, працював добре, охоче. Але… Рішер? «Я відправлю вас одним рейсом». Невже її також чекає смерть?

— Тепер перейдемо до головного, — чує він голос Абста.

— Так, я слухаю вас…

— Називайте мене просто: шеф. Отож, перейдемо до головного. Ви вже знаєте, я медик. Хірург і психіатр. До останнього часу в мене була велика практика: під час війни людей з тим чи іншим ступенем розумової дегенерації не бракує. Я працював несамовито і зміг повернути суспільству багатьох своїх пацієнтів. Та, на жаль, не завжди все проходило успішно. Я зазнав жорстокої поразки над групою моряків, що побували під сильним бомбуванням. До мене привезли п'ятьох. Вони були глухі й непритомні. Я перепробував усі засоби, але марно. Вони були безнадійні. Незабаром один з них помер. Ще через місяць сконав другий. Мені стало зрозуміло: ті, які живуть, також приречені.

І тоді я наважився на ризикований крок. Років шість тому я вивіз з Південної Америки сильну рослинну отруту. У верхів'ях Амазонки індіанські знахарі застосовують її для лікування деяких психічних розладів… Я ввів препарат отрути одному з трьох, що лишилися жити, і став свідком чуда: чоловік, який багато тижнів лежав скорчений й задерев'янілий, після ін'єкції розслабнув, почав дихати рівно й глибоко. Ось він тре кулаками очі, підводиться. Я посадив його за стіл, і він з апетитом їсть. Він опритомнів, але абсолютно нічого не пам'ятає і ледве може промовити кілька слів. Проте це успіх, величезний успіх! Запалений, я нахиляюся над другим хворим. І раптом хтось плигає мені на спину, хапає за горлянку, звалює на підлогу. Задихаючись, я витягнув пістолет і… і лишився без третього пацієнта. Тепер, починаючи експеримент, я дію обачніше. Все повторюється — психотики виходять із стану коми[28], спершу поводяться цілком пристойно, а потім намагаються кидатися на мене. Та, вживши запобіжних заходів, я спокійно спостерігаю за цими незрозумілими спалахами несамовитості. Секундомір відлічує час. Через двадцять хвилин вони знову на підлозі, байдужі до всього, нерухомі й безпорадні. Така реакція організму на послаблення дії препарату — шаленство, потім різкий перехід до попереднього стану, коли хворий втрачає будь-який контакт із зовнішнім світом… Через день я відновлюю експеримент — хворі не реагують. Я наполегливо продовжую спроби… Коротше, період прояснення свідомості пощастило довести до шести годин, потім — до восьми, до десяти! Але щоразу дозу препарату доводилося збільшувати. А це ж найміцніша отрута… Словом, незабаром загинули й останні двоє.

Проте я був наполегливий. Не втратив надії і почав працювати з новою групою. Мені пощастило добитися того, що стан відносного психічного прояснення хворих триває безперервно кілька місяців, поки їм регулярно впорскують щоразу більші дози препарату й протиотрути. Але досить дати препарат трохи пізніше або не в такій дозі, і настає катастрофа: перед вами звірі, яких полонила манія вбивства… Ця група хворих перебуває тут. Вона була під опікуванням нашого лікаря. Тепер лікар вибув із лав. Отже, його заміните ви. Запам'ятайте: відтоді, як ви увійдете в контакт з хворими, життя ваше у великій небезпеці. Ви повинні добре затямити: найменша недбалість у роботі з ними, помилка під час визначення даних, за якими складається раціон спеціального препарату, запізнення чи затримка з його застосуванням — і вас розірвуть на шматки. Ось чому я так докладно вам усе пояснюю. Повторюю: в кожному з цих людей дрімає звір, готовий вчепитися вам у горлянку… Ви зрозуміли?..

— Напевне, зрозумів!

— Лікар Марта Рішер докладно проінструктує вас. Слухайте її уважно, перепитуйте десятки разів, не проґавте жодної дрібниці.

— Зрозумів, шеф.

— Вам категорично забороняється вести з нею сторонні розмови. Ніяких відомостей про себе. Ви — лікар, приїхали з Німеччини, от і все. Повторюю: тільки ділові розмови. Жодного слова про будь-що інше. Жодного слова! У вас є запитання?

— Мені здається, все, що треба, ви сказали.

— І вам не страшно?

— Мені страшно, шеф. Проте я кажу собі: справлялася ж із ними жінка!

— Резонно. — Абст зацікавлено дивиться на Карцова. — А тепер останнє. Ви повинні знати, чого ця група перебуває тут, так далеко від прекрасних берлінських клінік. Інакше ви намагатиметесь збагнути незрозуміле. Така людська природа, з цим нічого не вдієш… Так ось, що вам відомо про камікадзе та кайтенс?

— Уперше чую ці слова.

— По-японськи камікадзе — льотчик навантаженого вибухівкою літака. Під час зльоту він лишає шасі на аеродромі. Отже, повернення неможливе. Пілот не може також викинутися в повітря — у нього нема парашута. Лишається одне: він знаходить об'єкт, пікірує. Вибух!..

Карцов розуміє, що Абст чекає на його реакцію. Він мовчить.

— Кайтенс, — веде далі Абст, — це людина, котра робить те саме, але під водою, сидячи на керованій торпеді. І тут нема порятунку — водій торпеди або вибухає, або гине в безодні… Як вам усе це подобається?

— Ну що ж, — обережно відповідає Карцов, — наскільки я розумію, ці люди добровольці… Одне слово, красива смерть, хоч від усього цього… м-м… трохи тхне середньовічним варварством.

Абст киває, погоджуючись.

— Справжнісіньке варварство! — підтверджує він. — Хай пробачать мені за це слово наші шановні союзники. Тільки подумати: гинуть здорові люди, в розквіті сил, при своєму розумі. Ні, ми не могли піти таким шляхом, хоч і в нас чимало героїв, ладних умерти за фюрера… Але ж зовсім інша справа, коли людина безнадійно хвора, а до цього ще й божевільна! Кілька тижнів, можливо, місяць чи два, — і вона загине. Вона все одно помре, бо приречена. Ви розумієте мене?..

Третій розділ

Просторий майданчик біля лагуни. Спиною до води вишикувалися плавці. Всі вони в сірих в'язаних штанях. Голови й тулуби оголені. Чверть години тому Карцов підняв їх з ліжок, примусив зробити гімнастичні вправи і тепер збирається видати кожному спеціальну їжу. Порції встановлено відповідно до наслідків досліджень, які було зроблено напередодні ввечері.

— Хвилинку, Рейнхельт!

Це Абст. Він щойно вийшов з тунелю і замислено дивиться на нового лікаря. Кілька днів підряд Рішер давала докладний інструктаж Гансу Рейнхельту. Потім під наглядом самого Абста він стільки ж часу практикувався у визначенні потрібної норми препарату для кожного плавця. І ось від учора лікареві надано самостійність. Поки що все йде нормально. Та Абст не певен, що людина, котра стоїть перед ним, цілком усвідомила відповідальність, яку покладено на неї… Звичайно, вжито всіх заходів. Кожен крок лікаря під наглядом. Рейнхельт цілу добу з плавцями. Він навіть спить в одному приміщенні з дорученими йому людьми, і, якщо скоїться недобре, першою жертвою буде він сам. А все-таки…

— Ось що, — пропонує Абст, — я вирішив зробити експеримент. Зараз ви залишите одного з них без препарату.

— Навіщо, шеф?

— Побачите. Де наша книга? Дайте її сюди.

Карцов подає йому книгу із списком плавців.

— Викресліть кого-небудь.

— Не можу, шеф, — тихо промовляє Карцов, здогадавшись про намір Абста.

— Викреслюйте. Самі, на свій розсуд. Ну!

Карцов змушений підкоритись і навмання креслить олівцем у списку. Його рука тремтить. Він розуміє: один з тих, що стоять у строю, цієї секунди приречений на щось страшне, можливо, на загибель.

— Так, — каже Абст, зазираючи до книги. — Це Гейнц. Ану, давайте сумку.

І він одбирає ті півтора брикета, які призначалися плавцеві.

Підкоряючись наказу, Карцов роздає препарат. Плавці одержують брикети, тут же розривають упаковку і починають їсти.

Спорожнивши сумку, він оглядає людей. Дехто ще жує. Ті, хто вже поїв, ледь помітно хитаються на ногах.

Плавець Гейнц ніяк не реагує на те, що його обділили. Як і інші, він тупо дивиться в простір нерухомим, порожнім поглядом. Це високий, гармонійної будови юнак з надзвичайно виразним рисунком м'язів. Таку рельєфну мускулатуру рідко зустрінеш у плавця. А втім, з медичної картки Гейнца відомо, що колись він був не тільки класним браслетом, але й чудовим борцем. Карцов уявляє собі його на змаганнях — горда постава, очі блищать у спортивному азарті… Десь лишилися його батьки, кохана дівчина. Знали б вони, що сталося з Гейнцем, що його жде!..