Александр Насибов – Безумці (страница 21)

— Тікати! — вигукує Джабб.

Карцов приголомшено дивиться на, матроса. А Джаббові очі блищать від збудження.

— Тікати! — рішуче повторює він. — Ти ж сам хотів… Тепер пропоную я! Може, відмовишся?

— Я втечу, а вас судитимуть.

— Буде суд чи ні, це поки що тільки балачки. Найімовірніше, якось минеться. Звичайно, вліплять так, що шкіра тріщатиме. Але ж заради такого… — Джабб хапає Карцова за груди. — Тікай, росіянине! Можливо, зустрінеш конвой — кораблі часто проходять північніше бази. Якщо трапиться таке, тоді все гаразд. А ні — то краще загинути в морі, ніж гойдатися в зашморгу!

— Тікаючи, я таким чином підтверджу…

— Та ніякого дідька ти своєю смертю не доведеш. Уб'ють, і край! І годі базікати! Слухай, що скажу. Так ось: ти тікаєш, а потім я щось придумаю і надішлю вісточку. Напишеш сторінку, я й перешлю. На той випадок, коли щось трапиться в дорозі…

— Як же ви все влаштуєте?

— А тобі який клопіт?.. — Схаменувшись, Джабб зосереджено дивиться на годинник. — Часу, хлопче, в обріз. Піду принесу папір, напишеш листа. А потім — з богом! До світанку повинен вибратися з бухти.

— Котра ж тепер година? — не витримує Карцов.

— Майже двадцять три.

Карцов ходить з кутка в куток, намагаючись ступати повільніше, дихати розміреніше.

Мрії несуть його далеко за межі залізної клітки. Губами він відчуває смак вільної морської води. Ось мчить до нього гострогрудий красень з червоним прапором на гафелі. Він наближається, він зовсім поряд. Карцов кричить, простягає до нього руки. І тоді з безодні постає конічна скеля. Вона росте, заступивши корабель. День згасає, все потонуло в темряві.

Він трясе головою, щоб одігнати безглузду примару. Як лине час! Здається, Джабб тільки-но пішов, а нагорі вже знову пробили півгодини.

По трапу чути кроки.

Двері відчиняються. Це майор.

Чого він прийшов? Невже матрос таки звернувся до нього?..

Карцов примушує себе неквапно піти до койки, лягти й заплющити очі. Він чує: майор зупинився поруч.

— Я гадав, що наостанку вам усе-таки захочеться побачити мене, — каже контррозвідник.

Відповіді нема.

— А де Джабб? — питає майор у вартового в коридорі.:

— Не знаю, сер. Він недавно пішов. Повинен бути з хвилини на хвилину. Та ви не турбуйтесь, тут усе гаразд.

Джабб не ходив до майора! Радість, що нахлинула, знову змінюється гострим неспокоєм. Він от-от повернеться, майор покличе його, затримає…

— Прощавайте! — каже контррозвідник. І ще хвилину стоїть біля дверей.

Лишившись на самоті, Карцов полегшено зітхає. Проте небезпека ще не минула — майор може зустріти Джабба на трапі, на палубі.

Час лине, лине…

Кроки в коридорі. Знову майор? Джабб?

Ні, до камери входять вартовий і незнайомий матрос. Обидва озброєні. Опівночі на кораблях усіх морів та океанів зміняються вахти. Ось і тут, біля карцера, заступає на пост новий вартовий. Один передає засудженого, другий приймає його.

Ринда сповіщає про початок нової доби. А Джабба все нема. Чому? Відімкнути свій рундук, взяти блокнот і перо — справа однієї хвилини, а його нема вже понад годину.

Вдалині чути рокіт. Схоже на стугін турбін корвета. Незабаром долинають удари глибинних бомб, які скидають перед входом до бухти, щоб відігнати німецькі субмарини.

Що коли підводні диверсанти перебралися через бони і саме в цю мить підвішують заряди до корабельних кілів? Знову загримлять вибухи, почнеться руханина, бухту яскраво освітять, і про втечу не може бути й мови.

Карцов стискає руками гарячий лоб. Джабб, де ж він, чому не йде?..

Пів на першу ночі. Через чотири години світанок, після нього, якщо не пощастить втекти, для засудженого вже не буде ні дня, ні вечора.

І раптом хтось торкає його за плече.

— Джабб, — шепоче Карцов, — Джабб!..

— Ну-ну, — мурмоче матрос, — годі нервувати. Ось папір та ручка. Не барися, пиши.

— До кого?

— До російського уряду. Сміливіше пиши, одверто. Я придумав, як влаштувати, щоб лист дійшов. Тут одного матроса зовсім списують. Надійний хлопець, не підведе. Доставить лист в метрополію. А там, переказували, тепер багато ваших хлопців. Комусь з них і передасть. Спритно?

— Так, так! — Карцов вдячно киває, а тим часом перо швидко біжить по паперу.

Списано сторінку, другу.

— Досить! — наказує Джабб.

Карцов закінчує листа, згортає аркушики.

— Візьми конверт. Не забудь адресу.

Карцов великими літерами виводить: «Передати до Наркомату оборони СРСР».

Джабб бере листа, ховає на грудях.

— Все буде гаразд, — бадьоро говорить він. — От побачиш, ми ще повоюємо!.. А тепер слухай новину. Це — щоб сила в тебе зросла перед важкою справою. Так от: ваші дали націстам по зубах, добре дали, хлопче!

— Де?..

— Я, бач, забув, як воно зветься, це місто. Не так уже й далеко від Москви. П'ятого липня німці почали наступ. Непогано почали. Та росіяни були напоготові. Тиждень оборонялись, а тепер пішли вперед. Тільки-но радіо сповістило: націсти перелякалися і тікають. Отакі справи! Тож вище голову і дивись веселіше.

Карцов хапає Джабба за плечі, пригортає до себе, міцно цілує.

У широко розкритих світлих матросових очах спалахують вогники — вогники радості, подиву. Чи таке здалося Карцову? Можливо, Джабб все-таки сумнівався щодо полоненого і тільки тепер остаточно повірив йому? Чи не тому він так довго не повертався?

— Довелося вичікувати, — каже Джабб, наче відповідаючи Карцову. — Колишній вартовий не випустив би тебе вночі. А новий — страшенна роззява. Скажу, що в заарештованого болить живіт, він і не заперечуватиме… Тепер слухай, та уважніше. Як піднімемось на палубу, підемо не туди, де гальюни, а навпростець на бак. Ступи десять кроків, і опинишся біля кнехта лівої скули. А до кнехта підв'язано кінець. Сідай, намацуй його, спускайся за борт. І — з богом! Зрозумів?

— Зрозумів, — поспіхом відповідає Карцов. — Ходімо!

— Зажди! Опинившись у воді, не відпливай од борту, тримай уздовж нього до штевня, а звідти — до бочки, на якій стоїть корабель. Ти повинен допливти до неї і сховатися, раніше ніж я вдарю на сполох. Запам'ятай: у тебе буде хвилини дві, може, три. Встигнеш?

— Постараюсь! — шепоче Карцов, здригаючись од хвилювання.

— І борони тебе боже здіймати шум. Помітять — і ми з тобою — покійники. Гойдатимемось у зашморгу поруч. Це гарненько запам'ятай, не схиб, не підведи мене.

— Зрозуміло. Ходімо ж!

— Зараз хмарно, — веде далі Джабб, — видимість нуль. Вітер з оста, слабкий. Море — два бали. Отож погодка добра. Хоч вітер, здається мені, буде дужчий. Вранці може заштормити… Лінкор стоїть кормою до бон. У тому напрямку й я палитиму, як вдарю на сполох. Арештант, мовляв, кинувся до борту, почав перелазити через поруччя. Тут я, не гаючись, зняв автомат. Всадив у нього півдюжини куль, він і пішов на дно годувати кальмарів.

— Потрібен сплеск від мого «падіння» за борт?

— Буде! — Джабб лукаво мружить очі. — Біля борту напоготові баластина.

— Зрозуміло.

— А ти замри за бочкою. Не дихай. Вичікуй. Поки не погаснуть прожектори і не вгамується гармидер. — Джабб витягає з кишені якийсь предмет. — Голова, бачу, загоїлася. Тримай, натягнеш на неї.

— Навіщо? — Карцов здивовано роздивляється сітку для волосся.

— Натягнеш, коли опинишся в морі. Дно бочки у водоростях. Нарви їх, позапихай в чарунки сітки — буде маскування. Так і пливи: весь унизу, під водою, нагорі сама голова в сітці, з якої стирчить трава. Розумієш? Ногами не дуже розмахуй. Хай тебе несе течія. Якраз потрапиш до бонів. А там — дій, та спритніше.

— Дякую!

Джабб показує невеликий пакет: