Александр Насибов – Безумці (страница 20)
Розчиняються двері. На порозі майор контррозвідки — той, що вів справу Карцова.
Джабб стрімголов скочується з койки. Конвоїр, що чергує в коридорі, вносить брезентові розніжки, ставить їх біля стіни і йде.
Джабб також іде до дверей.
— Відставить, — каже майор. — Будете тут!
— Єсть, сер.
Майор звертається до Карцова:
— Я повинен поговорити з вами. Встаньте і підійдіть.
І ось вони сидять на табуретках, за метр один від одного. В протилежному кінці камери, широко розставивши ноги і заклавши руки за спину, притулився до перегородки Джабб. Койки ще гойдаються, по стіні плигають чорні потворні тіні.
Майор починає розмову без зайвої балаканини. Вирок буде виконано негайно — розпорядження вже зроблено. І, якщо засуджений хоче врятувати собі життя, треба поквапитися. Вирок не можна скасувати або оскаржити. Але старший військовий начальник, в даному разі комендант бази, має право дати помилування…
Майор веде далі. Карцов стежить за ним. На вигляд це спортсмен. Шкіра на його обличчі рожева, гладенька. В очах, голосі багато енергії. І тільки сивувате волосся та зморщені руки свідчать про те, що офіцерові не так уже й далеко до старості.
Тим часом майор розгортає папір.
— Прочитайте! — наказує він Карцову. Карцов читає:
КОРВЕНТЕН-КАПІТЕНУ АРТУРУ АБСТУ. ОПЕРАЦІЯ «БЕЗУМЦІ». ДЕНЬ X — 5 ЛИПНЯ 1943 РОКУ. КАН.
Прочитавши, він опускає папір, запитально дивиться на контррозвідника.
— Підписано: Кан, — неголосно каже майор. Він ховає документ і, закинувши голову, дивиться на Карцова. — Що вам відомо про операцію «Безумці»?
Карцов знизує плечима.
— Цей папір попав до нас у руки позавчора, — веде майор. — Поблизу бази ми потопили ваш підводний човен. Ідучи на дно, він, на щастя, опинився на рифах, порівняно неглибоко. Водолази проникли до нього, витягли сейф із командирової каюти. Документ, належним чином опечатаний, зберігався у відділі сейфа, що мав механізм знищення… Як бачите, є всі підстави гадати, що ті, хто надсилав його, вважали документ важливим. А на конверті — тільки прізвище та ім'я, які нам ні про що не кажуть. Хто такий — Абст? Що це за операція «Безумці»? Ви повинні про неї знати.
Карцов не витримує. Кинувшись до майора, він хапає його за барки, піднімає з табуретки, трясе.
— Зрозумійте, — люто кричить він, — зрозумійте, я росіянин, росіянин!..
Джабб насилу відтягує полоненого.
Майор обсмикує на собі мундир, пригладжує волосся.
— Хочете знати, чому я такий наполегливий? — каже він тим самим рівним, спокійним голосом. — Бачите, ви прибули до нас п'ятого липня, тобто того самого дня, який оголошено початком операції «Безумці». Погодьтесь, ми маємо всі підстави робити деякі висновки! Ми ще раз просимо, розкажіть усе, що знаєте. Ви можете зробити людству важливу послугу. Я уповноважений заявити, що ваше становище одразу зміниться на краще. Вислухайте мене уважно. Отож, ваші плавці атакували базу. Можна не сумніватися, що буде й друга спроба, і третя. Словом, вони не забуватимуть нас. І ось ми склали план. У ту мить, коли на базу нападуть, ви тікаєте. Вас доставлять безпосередньо на територію Німеччини або однієї з країн, окупованих її військами. Все буде виконано бездоганно, ніхто не матиме найменшого сумніву в тому, що ви врятувалися чудом, завдяки своїй винахідливості та сміливості… А потім ви розпочнете працювати. Ви допоможете нам ліквідувати кораблі й бази, з яких діють підводні диверсанти. І я запевняю, що жодна волосинка не впаде з голів відважних німецьких воїнів, яких з вашою допомогою ми візьмемо в полон. Закінчиться війна, і вони повернуться додому, неушкоджені й здорові. А кінець, як ви розумієте, вже близько. Після тяжкої поразки, якої зазнали ваші армії на російській річці Волзі, Німеччину ніщо не врятує. Ось чому, допомагаючи нам, ви допоможете і своїй країні. Вона приречена. Вона тим більше приречена, що не дрімають Америка та Британія. Могутність союзників величезна. Тому людина, що за цих умов прискорює закінчення війни, діє благородно.
— Я радянський офіцер, — втомлено каже Карцов.
— Це ваше останнє слово?
Трохи зачекавши, майор підводиться. Тепер у нього лице старої людини. Певно, він дуже сподівався завербувати того, кого вважає за німецького диверсанта.
Майор повільно йде до дверей. Біля виходу він обертається.
— Чи не вважаєте ви, що мій візит і моя пропозиція, так само як і суд над вами — інсценівка?.. Можливо, ви гадаєте: «Це зроблено для того, щоб змусити мене сказати правду». Помиляєтесь. — Майор морщиться, наче в нього болить голова. — Щойно ви втратили свій останній шанс. Дуже шкода, бо я чомусь маю до вас почуття симпатії.
І він виходить.
Виждавши, Джабб сідає на табуретку, торкається плеча полоненого.
— Слухай, а ти даремно відмовився. Погодився б, та й по всьому. Ну що тобі, важко? Майор сказав правду — фашистам одна дорога. Чого ж упиратися? Чи ти, хлопче, з двома головами — однієї не шкода?
Джабб останні дні нервує; він придивляється до засудженого, і його мучать сумніви. Їх посіяв дружок — той самий старшина Дінкер, котрого за вимогою майора контррозвідки списали на берег. Чекаючи на катер, Дінкер вибрав хвилину і, озираючись на всі боки, поманив товариша пальцем.
«Джабб, старина, — зашепотів Дінкер, — вони повісять росіянина! Я вибув з гри, ти починаєш її. Я нічого тобі не раджу, та поговори з ним, як слід поміркуй. Може, щось і зробиш для бідолахи».
Джабб заціпенів. Він мало не заїхав Дінкеру в писок: наберешся з ним халепи!..
Дінкер поїхав. І ось Джабб другу ніч не спить. А ця остання розмова із смертником, як кажуть, доконала матроса. Подумати тільки: чоловікові запропонували життя, свободу, а він анітелень! І що воно за один? Гітлерівський фанатик? Але запеклий фашист не вдавав би з себе росіянина. Та ще після суду й вироку, коли все вирішено. Він би використав будь-яку можливість, щоб повернутися до своїх і знову взяти зброю до рук. Так хто ж ця людина? Невже Дінкер мав рацію?
Десь на палубі б'ють склянки. Корабельний дзвін-ринда дзенькає глухо, тоскно. «Наче по небіжчику», — думає Карцов.
Два подвійних удари. Це означає: двадцять дві години.
Час втечі наблизився. Зараз усе буде вирішено. Карцов неквапливо засовує руку в кишеню, вологими пальцями стискає долото…
І розтуляє руку. Він раптом зрозумів, що не зможе вбити матроса.
Що кілька секунд внутрішньої боротьби, і він кладе долото на стіл. Повільно човгає до койки.
Джабб дивиться на долото нерухомим поглядом. Отямившись, хапає його, проводить пальцем по гострому лезу. Як інструмент опинився у засудженого? Яке мав призначення? Для чогось чи для когось?
— Мене хотів убити? — розгублено мурмоче він. Полонений стоїть у дальньому кутку камери, відвернувшись до стіни.
Джабб підходить, зупиняється позад нього:
— Чого ж не вбив? Ми ж вороги! Я виловив тебе з води. На суді свідчив проти. Тепер охороняю, поки за тобою не прийдуть…
Карцов мовчить.
Матросові очі наливаються кров'ю. Згорбившись, він простягає тремтячі кулаки. Його велике, міцне тіло здригається від напруження.
— Відповідай! — ричить він. — Відповідай, будь ти проклятий! Чому не вбив? Чому?
Карцов різко обертається.
— Та зрозумійте ж, — мало не кричить він, свердлячи матроса ненависним поглядом, — зрозумійте, я росіянин, росіянин!..
Вони сидять на брезентових табуретках в дальньому кутку камери. Джабб тре хусточкою лоба, очі, щоки, запалює сигарету, гучно сякається і зітхає.
— Правильно, все правильно, — буркотить він. — Правильно, що відмовився від майорової пропозиції. Звичайно, націсти хутко б розкусили, який ти німець!.. То що ж нам робити, як діяти? Ти не думай, я б плюнув на все і пішов до майора: так, мовляв, і так, надсилайте новий запит. Але думаю, що буде не користь, а шкода. Спишуть, як Дінкера. Ще й відлупцюють. Ах, дурень я, не повірив йому. Хоча знав — Дінкер кілька років працював у Росії. Підписав контракт з фірмою — і гайда до Рад будувати завод. Слухай, він не прибрехав: він і справді працював у місті, звідки ти родом?
— Так…
— Ну й ну! — шепоче Джабб. — Он воно як може бути… І він закидав тебе запитаннями: зараз, мовляв, виведу його на чисту воду! Так було?.. Ти повинен знати: після розмови з тобою він одразу пішов до майора, не злякався. Там йому відмовили — хотів до самого адмірала дійти. А вийшло: списали хлопця з корабля, та ще й посадили на тиждень. Це означає — не сунь носа не в своє діло…
— У мене прохання.
— Кажи!
— Можна надіслати листа?
— Ні.
— Перехоплять?
— Розумієш, він запізниться… — Джабб супить брови, відвертається.
— Отже, мене… скоро?
— Завтра.
— Все одно, — повторює Карцов, — все одно, треба надіслати листа!
— Я все розмірковую, що б таке вигадати, — задумливо каже матрос.
— Пізно!
— Пізно, коли вб'ють. Доти не пізно. — Джабб стискає кулаки. — Чи сам вирішив накинути на шию зашморг?
— Але що можна зробити?