Александр Насибов – Безумці (страница 23)

Так, вир! Карцова несе швидше й швидше — до краю пологого водяного конуса.

Коло, ще коло. Опиратися безглуздо. Головне — зберегти сили.

Швидкість обертання зростає. Поступово все навколо зливається в довгий багатобарвний мазок — і скеля, і рифи, і море. А потім перед очима тільки стіна води, зелена гладенька стіна, яка лізе вгору, затуляючи і скелі, і небо.

Він вирішує: пора!

Останній глибокий вдих. Перегнувшись у попереку, Карцов головою пірнає під воду. Він знає: коловороти небезпечні на поверхні і в прилеглих до неї водяних шарах. На глибині вони швидко слабшають. Спуститися нижче і під водою відплисти од небезпечного місця — єдиний порятунок.

Широко, повільно гребучи, Карцов вертикально йде на глибину. Невдовзі вода, яка на поверхні була каламутна і запінена, стає світліша і спокійніша.

Тепер він пливе горизонтально вздовж підводної частини скелі, вкритої тріщинами та гротами. І скрізь тонкі бурі батоги, жмутки довгих м'яких батогів — вони тягнуться десь з глибини, пронизують водяну товщу і, досягнувши поверхні, звисають з неї розмочаленими кінцями. Кожна хвиля крутить їх, шарпає. Батоги танцюють, скручуються в джгути, наче щупальця невідомих тварюк, що причаїлися в безодні…

Пора підійматися. Карцов викидає руки для гребка вгору і… квапливо ховається у водоростях.

Над ним пливе людина.

Невідомий у гумовому костюмі, в шоломі і з дихальним апаратом на грудях. На ногах у нього ласти, в руці остень, на якому тіпається велика риба. Захоплений боротьбою з поживою, він то спускається, то випливає на поверхню.

Карцов ховається біля скелі. В голові одна думка: витримати, не захлинутися. Секунди збігають.

Чоловік, мляво працюючи ластами, віддаляється. За ним лягає смуга рудої каламуті — кров, що ллється з пораненої риби.

Можна випливати. Карцов підіймається, краєм ока стежачи за мисливцем. По дорозі він бачить: риба зірвалася з остеня, гарячково сіпаючи хвостом, спускається на дно, за нею кидається мисливець. А що коли невідомий помітив Карцова?..

Виринувши і вдихнувши повітря, він озирається. Зовсім поряд скеля, і в ній широка щілина. Швидше туди!

Карцов ковзнув у розколину і пливе вузьким кам'яним коридором. Поступово тунель ширшає. Скелі, що низько звисали над головою, відступають, утворюючи щось на кшталт грота.

Він пливе в грот, повертається у воді. Навколо похмуро, тихо. Вдалині світиться маленький трикутник — розколина, через яку він проник сюди. Іноді світловий трикутник гасне — хвилі запліскують вхід. Там, на волі, море шаленіє. А тут вода майже нерухома.

Ніхто його не переслідує. Побоювання були марні.

Що робити? Повертатись? А що як той, з остенем, причаївся біля входу… Ні, краще зачекати. Він домігся головного: підвітрений бік скелі близько — досить виплисти з грота, повернути ліворуч, і він досягне мети.

Тільки б уникнути зустрічі з невідомим.

Хто цей чоловік? безперечно, німецький диверсант. Можливо, на світанку, коли в морі було тихо, він залишив підводний човен, щоб пополювати, і біля пустельної скелі його захопив вітер. Але ж плавцеві з респіратором шторм не перешкода — від негоди можна сховатися на глибині.

У звичайному респіраторі можна бути під водою години дві-три. Якщо плавець вирушив на полювання ще до того як почався шторм, у його дихальному апараті лишилося не більше половини запасу кисню. А диверсантові треба ще дістатися до човна, який, звичайно, зупинився далеко від підступних рифів… Отож, за всіма ознаками, він зараз не страшний: у нього просто нема змоги ждати. Виходить, після відпочинку Карцов може випливти з грота і прямувати далі.

Він лягає на спину. Лицем до виходу. Якщо дивитися вгору, перед очима чорнота. Але попереду, ближче до розколини, на скельовому склепінні мерехтить відблиск світла. Коли-не-коли Карцов трохи підгрібає долонями, не спускаючи очей з світлового зайчика.

У нього ще багато сил. Тільки холодно. Хочеться вибратися з води, відчути під ногами підпору, зігрітися. Він заспокоює себе: тепер це лише питання часу.

Лежачи у воді, він відпочиває. І раптом промінь світла зник.

Стрепенувшись, Карцов дивиться в тунель, та бачить вдалині тільки малопомітну зелену смужку.

Заколисаний тишею і спокоєм, він забув про приплив. А вода підкралася, залила розколину.

Швидше до виходу, поки ще лишилася плямка світла!

Кинувшись уперед, Карцов наштовхнувся на виступ Ще гребок — і знову перешкода. Звідки вона? Зовсім недавно її не було.

Він пригадує. З тунельного купола спускалося щось схоже на кам'яну торочку. Годину тому, коли він плив у тунель, «торочки» на метр не вистачало до води. Тепер, під час припливу, вона перегородила тунель.

Єдина можливість досягти виходу — це пірнути. Та до розколини метрів тридцять. Не пройти їх під водою в напівтемряві вузького коридора, та ще проти припливної течії!

Карцов у пастці. До відпливу з грота не вийти.

Сьомий розділ

Карцов підносить руки до лиця і не бачить їх. Навколо темрява.

Поверхня води нерухома. Та ноги відчувають її рух на глибині. Вода прибуває.

Що коли склепіння грота низьке і кожен приплив заповнює його вщерть? Якщо таке станеться — Карцов приречений. Поки не пізно, треба обстежити грот — можливо, він наскрізний і другий отвір ще не залито.

Він робить кілька обережних гребків. Витягнувшись, ковзає по воді. Досі в гроті було тихо. А тепер до вух долинає слабкий плескіт.

Уточнивши напрямок, Карцов підгрібає. Сплески чути виразніше. І ось пальцями Карцов торкається каменю.

Тепер він рухається, гребучи однією рукою. Другою весь час веде по стіні.

Він пливе дуже довго. Навколо суцільна темрява. Вода, вода, і нескінченна гладка скеля…

Ніколи ще Карцов не був так близько до відчаю. Він сліпий. Сліпий — значить безпорадний. Йому здається: тільки-но він плив повз місце, зручне для виходу з води, — досить було простягнути руку, і він намацав би в скелі виступ, карниз, тріщину. Він не зробив цього і втратив останній шанс.

Та він пливе. Безустанку рукається вздовж стіни, метр за метром, обмацуючи її поверхню. В пальцях, що зробилися такими чутливими, зосередилась уся його воля.

Несподівано Карцов завмирає. Здалося: в глибині, біля опущених ніг вода розбурхалася, звихрилася, ніби поблизу промчало величезне тіло. І почувся дивний звук: удар чи клацання.

Що це? Притиснувшись до скелі, Карцов жде.

А пам'ять люб'язно підказує:

«Тіло у нього було цеглисто-червоне, метрів шість завдовжки, на голові щупальця, вирячені очі — кожне око завбільшки з гарматне ядро великого калібру. І дзьоб! Гачкуватий, він вистрибував з якоїсь порожнини в голові і лиховісно клацав. Коли величезні кліщі розкривалися, вони, здавалося, могли обхопити грот-щоглу».

Доповідь командира французького корвета «Алектон» про зустріч із стопудовим кальмаром становить лише одну сторінку грубого тома, в якому зібрано все те, що відомо про страховисько океанських глибин.

Карцов ніби перегортає сторінку за сторінкою. Новий епізод. Тепер розповідає командир британського фрегата «Дедалус».

«Посеред хвиль пливла величезна товста змія, звівши голову приблизно на метр над водою… Кілька хвилин ми дивилися на гігантську змію, але вона жодного разу не опустила у воду темно-коричневу, півметра завтовшки голову з жовто-білим намистом навколо шиї. Довжина тулуба метрів двадцять».

Скільки таких свідчень! Та й сам океан коли-не-коли викидає на берег для загального огляду то кальмара розміром з автомобіль, то шматок щупальця невідомої тварини, завтовшки добрих три чверті метра…

Причаївшись біля скелі, Карцов напружено слухає тишу. Холодно. Він зовсім задубів. До того ж скорчило руки. Карцов обережно масирує пальці. І раптом, рвонувшись, несамовито кричить, тіпається. Його ноги обплутало щось холодне, слизьке.

Не відразу збагнеш, що це тільки водорості, котрі занесла сюди течія. Поборовши страх, він опускається під воду, скидає з ступнів цупкі петлі.

І знову пливе вздовж стіни. Темрява. Тиша. Невидима вода в невидимій скельній чаші. І в ній людина, що наперекір усьому бореться за життя.

Поступово стіна робиться вугластою, ребристою. Дедалі частіше зустрічаються западини. Увага! Тут можуть бути несподіванки.

Карцов уповільнює рух, ретельніше обмацує камінь. Незабаром долонею намацує тріщину. Квапливо «оглянувши» її руками, він визначає: тріщина починається під водою. А як далеко сягає вгору? Це поки що невідомо. Та безперечно — вгорі вона ширшає.

Притиснувшись до скелі, він жде.

Ось коли відчувається справжня сила припливу. Вода прибуває швидко, і Карцов разом з нею підіймається вздовж тріщини. Так, вона стає ширша й глибша. Незабаром у неї можна буде пролізти.

Ще трохи вгору. Так, добре. Він влазить у кам'яну щілину, дряпається на скелю. Мерщій, мерщій!.. Йому ввижається, хтось поспішає слідом, от-от дожене.

А тріщина росте. Спочатку вона підіймалася майже вертикально, а тепер усе більше відхиляється вбік. Повзти легше — Карцов уже не ранить плечі об гострі прискалки.

Вода лишилася далеко позаду. Серце калатає ритмічніше. Обравши зручний майданчик, він з насолодою лягає. Яка страшенна втома!

Відпочиваючи, Карцов обмірковує план дій. Треба обстежити підземелля. Хто знає, чи не знайдеться хід до скельної верховини. Якщо пошуки нічого не дадуть, він повернеться до води і під час відпливу випливе через розколину.