Александр Насибов – Безумці (страница 24)

Пора братися до діла. Карцов обережно рачкує, щоб не забитись об склепіння головою, підіймає руку. Рука не відчуває перешкоди. Сівши навпочіпки, підіймає другу руку, трохи випростовується. Потім підводиться на весь зріст. Над ним порожнеча.

На деякий час він розгубився. А втім, усе дуже просто: краї тріщини, по якій він повз, розійшлися. Нічого страшного. Зараз він визначить напрямок і спуститься до води. Мабуть, незабаром почнеться відплив. Не варто витрачати сили. До того ж легко й заблукати.

Але де вона? Він добре пам'ятає — вода ліворуч. Отже, з протилежного боку стіна. Треба намацати її…

Карцов ступає крок праворуч. Ще крок. Стіни нема. Ану, ще один… Ні, не можна! Він віддаляється од води. Вода — це порятунок. Коли почнеться відплив і розколина стане вільною, в грот проникне світло. Поблизу води він помітить світло і легко вибереться на волю. Якщо ж він загубить воду, дороги назад не знайти.

Закинувши голову, Карцов нерухомо стоїть у темряві. Чи справді вода ліворуч? Може, він випадково збочив, коли піднімався із скелі?

Треба перевірити.

Він сідає навпочіпки, нишпорить по скелі руками. Шукає камінець, щоб жбурнути туди, де, за його розрахунком, має бути вода. В мертвій тиші підземелля сплеск пролунає досить гучно. Напрямок буде визначено. Все це нескладно. Потрібен лише камінець.

Та каміння нема. Жодного камінця. Під долонями гладка скеля. Що ж, це зрозуміло. В гроті не буває дощу. Тут не дмуть вітри, не палить сонце. Скеля не руйнується. Звідки візьметься каміння?

Ставши на коліна, він механічно обмацує кишені. Звичайно, нічого потрібного. У нього тільки пакунок з харчами та ніж. Ну, з ножем він не розлучиться ні за яких обставин… А що коли спробувати відколоти ним прискалок?

Карцов розкриває ніж. Пальці обмацують кам'яну підлогу. Ось, здається, щілина. Він засовує в неї лезо, легенько натискає. Трошки сильніше… Камінь не піддається. Ще трохи… Ні, небезпечно — ніж можна зламати.

Знову кілька марних спроб! Тоді він виймає пакунок з їжею. Джабб казав про цукор та шоколад. Тепер вони знадобляться.

Карцов намагається розкрити пакунок. Нелегке завдання — розірвати руками мішок з міцної прогумованої тканини. Карцов так хвилюється, що забуває про ніж… Нарешті мішок розрізано. Так, ось шоколад — дві великі плитки. Ось цукор — вісім шершавих кубиків. А що це? В руках у Карцова нагель. Зрозуміло, навіщо поклав його Джабб: нагель відіграє роль грузила.

Пальці ніжно погладжують знахідку — короткий металевий стержень. Націлившись, він обережно жбурляє нагель ліворуч од себе і весь перетворюється на слух: зараз буде сплеск.

Нагель, дзенькнувши, падає на камінь.

— Так, — бубонить Карцов, риючись у кишені, — отже, помилився. Певна річ, треба було взяти лівіше.

Він виймає грудочку цукру, зважує на долоні. Легенька. Але тут така акустика! Р-раз! Цукор летить убік.

Знову мить чекання — і знову удар об щось тверде.

— Спокійно, — шепоче Карцов, тручи долонями чоло. — Сядьмо подумаємо. Головне — не квапитись. У мене скільки завгодно часу, щоб усе гарненько обміркувати.

І він сідає на скелю.

Зосередитися неможливо. Просто очей невідступно стоїть море. О, тепер він думає про море зовсім інакше! Він усе б віддав, аби знову опинитись у воді, хай навіть у похмурому скельному колодязі, з якого недавно ледве вибрався. Що з того, що він знесилився і змерз? Витримавши, дочекавшись відпливу, він знову побачив би сонце. А тепер! Скільки ще поморочиться в темряві, доки знайде дорогу назад. Та й чи знайде? Що коли відплив уже почався, а він і не знає про це? Йому, можливо, варто тільки трішечки відійти, щоб побачити і воду, і світло, яке проходить крізь неї, і саму розколину. Але куди треба йти? Де вода?

Він примушує себе лягти на скелю. Треба заспокоїтись. Проте минають хвилини, він знову на ногах, квапливо виймає ще грудочку цукру.

Кине грудочку лівіше. Якщо знову буде невдача, він витратить третю грудочку, четверту… весь запас цукру, весь шоколад, але воду конче треба знайти!

Обмацавши пальцями цукор, він зручніше кладе його на долоні, в думці накреслює напрямок.

Кинув!

Сплеску нема.

— Третя, — уперто каже він.

Знову кинув. Наслідок той самий.

— Годі, — мурмоче Карцов, — годі, треба подумати.

Йому все здається: рішення є, воно вельми просте, та він схвильований, збуджений, і це заважає знайти правильний шлях. Потрібен перепочинок. Заспокояться нерви, і вихід знайдеться. Будь-що треба опанувати собою.

І він починає лічити.

Повільно вимовляє цифри, прислухаючись до власного голосу, що дивно лунає у тиші підземелля. Нас іде.

Карцов сидить на камені, підтягнувши до підборіддя ногу. Долонею злегка ляскає по скелі, відбиваючи ритм лічби. І ввижається йому: хтось оддалік підтримує лічбу гучними ударами в такт.

До цифри шістсот, якою закінчується перший десяти-хвилинний відпочинок, лишається небагато. Остання цифра, останній удар рукою об скелю. Тиша…

Хочеться їсти. Деякий час він стримується, оце тепер уже не в змозі обманювати себе. Міг же він жбурнути не три грудочки цукру, а чотири чи п'ять. Ось він і з'їсть ці «зайві» грудочки.

Обережно кладе цукор у рот. Як хутко він тане!..

Тепер другий кубик.

Та цукор лишається в руці: десь недалеко, один за одним, лунають глухі, ритмічні удари.

Акустичний ефект? Ні, хтось довбе скелю.

Ось стукіт припинився. Хвилинна пауза, і удари поновлюються в тому самому темпі.

Хто ж стукотить і де? Може, на скельній верховині? Ні, не схоже: звуки чути збоку, немов із схилу. Та скельні боки стрімкі, майже неприступні. «Ось тому їх і довбають», — відповідає собі Карцов.

Уява малює картину: чоловік насилу видерся на скелю і готує собі сховище. Хто він? Напевно, той самий плавець з остенем. Пливе до підводного човна! Дурниця, нема човна. Висновок про те, що він десь тут, було зроблено механічно, під впливом Абстових «визнань». Звичайно, Абст брехав — човен пішов.

А як же підводний мисливець? Звідки він узявся? Та з того ж таки човна. Його випустили з нього, але в призначений час він не повернувся — збився з курсу, забарився. Мало що! Човен не діждався його, відплив — на базі зчинили тривогу, і він хутко залишив небезпечний район.

Отож, один з диверсантів лишився. Впевнившись, що човна нема, плавець доплив до скелі, відшукав на схилі щілину, і ось довбає її, готує собі схованку.

У нього є остень, він б'є рибу, йому не загрожує голодна смерть. Він терпляче ждатиме човна, котрий, напевно, повернеться.

Карцов прислухається до ударів, і йому здається — бачить плавця. Той усе ще в гумовому костюмі. Шолом, дихальний апарат і ласти скинув, вони лежать осторонь. Тут же недоїдена риба. Він їв її сирою, бо в нього нема вогню. Та й не наважився б він розпалювати вогонь перед очима ворога, навіть якби були у нього сірники й паливо…

Роздуми Карцева обриваються. Йому стає холодно. Причім, як не дивно, мерзне лише правий бік. А якщо повернутися?.. Так, тепер мерзне лівий. А ось і легенький вітерець. Отже, повітря в гроті рухається?

Але звідки тут вітер? Мабуть, усьому причина вода в скельному басейні. Під час припливу вона діє як поршень, виштовхуючи з підземелля зайве повітря.

Де ж отвір, через який вентилюється грот? Він, мабуть, там, куди тягне вітерець. До речі, удари теж чути звідти.

Карцов підводиться.

Ідучи у напрямку повітряного струменя, він має побачити отвір на схилі гори. Тоді не доведеться вплав огинати скелю, дертися вгору по кручі.

Та біля виходу ворог, і в нього остень. Що ж, не беззбройний і Карцов.

Час збігає, а він вагається. Ну, а якщо плавець — його давній знайомий? Карцов вражений таким простим здогадом. Звичайно, це Абст. Його ж і кинули фашисти, тікаючи на підводному човні!

Карцов лежить на краю кручі, лежить нерухомо, приголомшений тим, що несподівано побачив на власні очі. Та все по порядку.

Він довго повз, орієнтуючись по маловідчутному повітряному струменю. Раптом майданчик змінився на тунель — Карцов почав наштовхуватися руками на стіни. Згодом тунель перетворився на вузький лаз, дно якого було вкрите гострими виступами. Він обдирав коліна, та ліз далі.

Поворот, ще поворот, потім закрут тунелю, мало не в зворотний бік, — і він, стогнучи, притискає долоні до очей.

Кілька хвилин лежав долілиць, боячись повірити, що знову побачив світло. Так, перед ним був отвір. Звідти струмувало світло і чулися удари: чіткі, гучні…

Заспокоївшись, Карцов підтягнувся на руках, обережно зазирнув у пролом.

Він гадав, що знайшов вихід з підземелля. Але не побачив ні неба, ні сонця. Тунель вивів його до нового гроту.

Це дуже велика, майже кругла скельна порожнина. Внизу ледь-ледь плескотить вода, освітлена прожекторами, — вони прикріплені до стін і спрямовані вниз. Верх підземелля губиться в темряві.

Карцов прикипів поглядом до лагуни. Під водою щось рухається. Якась тінь підіймається з глибини. Щосекунди вона виразніша.

Тінь біля самої поверхні. Ще трошки, і з-під води виринають дві людські голови, одна за одною, обидві — в чорних очкастих шоломах.

Люди спливають. Ось видно їхні плечі, груди. Вони пливуть впритул, не змінюючи дистанції, немов сидять на гігантській рибині.

Карцов не відразу помічає, що з безодні виринуло ще три «вершники». Ставши в кільватер до двох перших, вони також рухаються лагуною.

Зменшивши швидкість, плавці дісталися до протилежного краю підземного озера, де стрімкі скелі утворюють щось схоже на майданчик. Тут спалахує світло. Тепер видно опущений у лагуну трап, ніші в стіні, стелажі, якісь ящики.