Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 37)

— А… Пробачте! Жахливий час! Усе так переплуталось, змішалося. Брати проти братів… Коли це скінчиться! Адже так не може бути вічно? Правда? Ось ви, військові, ви ж повинні знати, скільки це ще триватиме?

Олексій, посміхаючись, розвів руками.

— От і всі так, кого не спитаєш, а ти гадай! — Вона ображено надула красиві яскраві губи.

— Хто ж вам відповість! — засміявся Олексій, прагнучи не збитися з запропонованого нею тону легкої «інтелігентної» розмови. — Я працюю в штабі, — Федосова підняла брови, — і то не знаю. Правда, посада в мене скромна: всього тільки писар, але, думаю, що і командуючому не під силу таке питання,

— Це правда! — зітхнула вона.

Так вони розмовляли біля поштової стойки, і їх розмова нічим не відрізнялась од десятків тисяч подібних розмов, які велися на вокзалах, пристанях, у теплушках, на базарах — всюди, де воєнне безладдя випадково зводило людей. Кожному хотілось виговоритися, розповісти про своє горе, дізнатися про чуже, поділитися чутками і новинами.

Якось само собою вийшло, що Олексій розповів Діні (вони познайомились) «все» про себе: вчився в гімназії, мати померла, батько добровільно пішов в армію, а коли грянула революція, зник — ні слуху ні духу… Розповів про Катю, про її чоловіка, якого видав за власника крамниці, про те, як у вісімнадцятому році, піддавшись хлопчачим пориванням, пристав до фронтовиків, а коли перемогли німці, змушений був тікати з. Херсона, потрапив в армію, і закрутило, і понесло… Потім поранило в плече поблизу Верхнього Токмака, відпустили на побивку додому, а по дорозі схопив тиф і, замість додому, знов потрапив у госпіталь. Рідних у Херсоні не знайшов. Що лишалось робити? Знову потрапив в армію…

Діна, в свою чергу, розповіла, що встигла закінчити гімназію. Ні, її життя минало, звичайно, не так бурхливо, як в Олексія, але що з того! Хіба це життя! Мріяла про артистичну кар'єру, вірила у високі ідеали, чекала чогось незвичайного. Де це все? Сам порох і тлін. Хоч би повірити в що-небудь! Навколо грубі, нецікаві люди. «Ви ж бачили…»

Бесіда поступово ставала дедалі задушевнішою. Що ж особливого? Обоє виховувалися приблизно однаково, вчились у гімназії. Цікаво ж знати, як у ці важкі роки склалась їхня доля. Ось Олексій служить у червоних, а Діна знає декого, хто служить у білих, і, уявіть собі, це теж непогані люди. Хто ж із них правий? Важко, дуже важко розібратися!

— У вас, мабуть, таких сумнівів не буває, — говорила вона, зітхаючи. — Ви, напевно, твердо переконані в своїй правоті?

На жаль, відповів Олексій, і він не може цього сказати. Раніше, правда, був переконаний, вірив, навіть, якщо хочете, горів. Дома його не розуміли, пішов наперекір усім. Думав: революція, мрія людства… А що вона принесла, ця мрія людства?.. Голод, сипняк, розруху… Та що там говорити!

— Ви ще довго пробудете в Олешках? — спитала Діна.

— Поки штаб не переїде. Боюсь, що скоро доведеться збиратися.

— Заходьте, поки тут. Хоч поговоримо…

— Дякую. Обов'язково прийду.

— Додому заходьте, — сказала вона просто. — Я живу з батьками. Вони трохи чудні, вам може здатися, але добрі. Вулиця Портова, четвертий будинок ліворуч, якщо йти від пристані. Ви вільні увечері?

— Тепер уже напевно звільнюсь!

— Тоді годині о дев'ятій, добре? У вас, напевно, як у штабіста, є нічна перепустка?

— Це є, чого-чого!

— Ну й добре, я вас зустріну.

Вона посміхнулася йому ласкаво, як давньому знайомому, і простягла руку.

… Дійшовши до рогу, Олексій повернув назад. Він знову пройшов повз пошту і зазирнув у вікно.

Діна розгортала щойно написаний ним лист.

«СВОЯ ЛЮДИНА»

О дев'ятій годині Олексій підходив до будинку Федосових.

Дівчина чекала його біля хвіртки.

— Ви точні, — сказала вона, посміхаючись і йдучи назустріч, — А втім, так і повинно бути: адже ви військовий.

На ній була біла сукня, тонку талію перетягував широкий оксамитовий пояс. Коса була укладена на голові двома товстими кільцями. В сірих сутінках теплого осіннього вечора Діна здавалася зовсім невагомою. Підхопи таку на руки — і не відчуєш ваги…

— Заходьте, — сказала вона, відчиняючи хвіртку. — Я дуже рада, що ви прийшли…

Будинок під залізним дахом стояв на пологому березі Конки. Мав він шість вікон по фасаду і великий двосторонній мезонін. Як і всі заможні будинки в Олешках, його оточував сад. Яблуні, черешні і вишні росли впереміжку з старими акаціями і кущами бузку.

— Хочете, погуляємо? — запропонувала Діна. — Вечір теплий…

Повз альтанку, з якої звисав зів'ялий плющ, вона привела Олексія до низенької дерев'яної огорожі в глибині саду. За огорожею текла Конка, а далі простяглися заплавні луки. Біля самої води виднілася купальня — кладки і дощана будка з односхилим дахом. Вона ледве рожевіла, відбиваючи непомеркле ще небо. За річкою піднімалися темні вербові кущі річкових плавнів. Повітря було тихе і нерухоме. Звідкись долинали перебори гармонії.

Діна легко підскочила і сіла на огорожі.

— Отут ми живемо, — сказала вона. — Вам подобається?

— Дуже подобається.

— Я люблю наш сад — тиша, нікого нема. Тато хотів розчистити його від кущів, прокласти стежки, він називає це «навести порядок». Але я не. дала, так краще, правда?

— Можливо…

— Добре, що все уціліло, — говорила Діна. — Нам просто пощастило. Колись я дуже журилася, що ми живемо не на головній вулиці, а тепер це щастя. Нас жодного разу не «ущільнювали» ніякими військовими постоями. До того ж ми з татом працюємо на пошті, ми трудівники, а не буржуї! — Вона весело засміялася, закидаючи голову. — Ось і уцілів сад. Я люблю приходити сюди одна…

«І з офіцериками!» подумав Олексій. Він з усіх сил намагався не піддатись тривожній чарівності цієї дівчини, і вечора, і саду…

— Весною тут просто чудово! — щебетала Діна, гойдаючись. — Знаєте, коли цвітуть верби, здається, наче повітря зовсім нема, сам аромат. Ви бували в Олешках весною?

— Бував.

На обличчі в Діни з'явилася кисла гримаса:

— Що це ви все «бував», «можливо», ніби інших слів нема? Вранці ви були балакучішим!

Олексій зніяковіло почухав потилицю.

— Бачте… я… мені так давно не доводилося розмовляти з людьми, такими, як ви, що… Я боюсь що-небудь таке бовкнути… не до ладу.

— Який ви дурненький!.. — Діна сплеснула руками і відразу ж знову схопилася за огорожу, щоб не впасти. — Пробачте мені! Та говоріть, будь ласка, що завгодно! Ви вже, мабуть, думаєте про мене: от балакуха невгамовна! А я ж серйозна, Олексію, це тільки так здається!.. Олексій… Можна, я вас зватиму Альошею? Можна? Альоша. Альошка в Олешках — дуже смішно. — І вона знову голосно зареготала. — Холодно стає. Ходімо, я вас чаєм почастую!

Діна ковзнула на землю і, схопивши Олексія за руку, потягла до будинку.

У вікнах було темно.

— Мої вже сплять, — попередила Діна, — вони рано лягають. Зараз підемо нагору, там моя обитель.

По темних сходах Діна провела Олексія в мезонін. Тут було дві кімнати: менша — спальня, більша — для гостей. У цій другій кімнаті Діна розсунула завіски на вікнах, засвітила пузату гасову лампу під абажуром, що стояла на круглому столику, і присунула його до низької, оббитої товстим зеленим плюшем кушетки.

— Сідайте ось сюди, Альошо, до вогника, — запросила вона. — І, будь ласка, не церемоньтесь, почувайте себе як вдома. Сідайте, звикайте і чекайте мене. Я зараз…

Вона випурхнула з кімнати і застукала каблучками по сходах, залишивши Олексія дивуватись з обстановки, в яку він потрапив. А обстановка була справді незвичайна. В кімнату Діни знесли, видно, все найцінніше в домі: великий, як шафа, годинник з мідними гирями, схожими на снарядні стакани, кушетку, килими, два глибоких крісла, фісгармонію, на якій лежали ноти і товсті томи «Читця-декламатора». Над фісгармонією висіла гітара з червоним бантом на грифі, поряд з нею — портрет Діни: очі мрійливо спрямовані в простір, пальці задумливо перебирають кінчик коси.

Олексій підвівся з кушетки і почав уважно вдивлятися у фотографію. Хто вона, ця дівчина? Невже ворог?.. Щось південне, не російське в обличчі. Смуглява, нервові ніздрі… Так, Солових попався недарма!.. До речі, вона ні разу не згадала про нього. Припустімо, це ще можна зрозуміти. А офіцери? Може, її відносини з ними і справді не заходили далі ніж просте знайомство, залицяння і таке інше?.. А його «лист», який вона розпечатала і прочитала?..

На сходах застукали каблучки, Діна ввійшла з двома тарілками в руках. Олексій сидів на кушетці, де вона його лишила.

— Знаєте, — засмучено сказала Діна, — самовар уже холодний. Але зате я принесла маминого печива і яблук з нашого саду, найсмачніших.

— Це ви даремно! Мені навіть ніяково, — промовив Олексій.

— Дурниці! — Діна поставила тарілки на столик. — Їжте, ви такого печива ще не куштували. Ну, беріть же!

Вона всунула йому в руки рум'яний, розсипчастий пряник з маковими візерунками, взяла з тарілки яблуко і стрибнула в крісло.

— Ну, як, освоїлися трохи? — спитала вона. — Правда, в мене непогано?

— Навіть дуже… Я б сказав, зовсім як раніше. Начебто все на світі добре.

Дійсно, в цій затишній кімнаті з завісками, гітарою і зручними меблями і справді можна було забути, що йде війна і тільки вчора за десять верст від Олешок була перехоплена кавалерійська розвідка білих, що через містечко безперервно рухаються війська, стягуючись для удару по Врангелю. Десь далеко за межами тихого мезоніна залишилось ЧК, товариші, Брокман, Маруся, яка зберігає в плічку сарафана пакетик із страшною отрутою — захист від дівочої ганьби… Перед Олексієм сиділа дівчина, така несхожа на Марусю, що здавалася людиною з зовсім іншого світу, томно дивилася загадковими синіми очима, і щось тривожило в ній, щось одночасно притягало і змушувало постійно бути насторожі.