Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 36)
— А то що? — вкрадливо спитав чубатий.
— Побачиш.
— А може, мені дивитись неохота? Може, мені бажано, щоб ти вшився звідси і дверці підпер, бо задуває?..
— Ще раз кажу: відійди!
— А то?
— А то пообдираю з штанів стрічки і дівчатам віддам у коси заплітати…
Чубатий побагровів.
— Що-о? — він спустив лікті із стойки і заворушив пальцями на держаку нагая.
Зліва на Олексія горою насунувся Афоня. Становище ставало загрозливим.
— Перестаньте, будь ласка! — За стойкою підвелася Федосова. — Коли треба, йдіть на вулицю, тут не місце…
— Чого причепилися до чоловіка? — до Олексія підійшов і став поруч білявий червоноармієць. — Якого дідька чіпляєтесь? Прийшов чоловік тихо-мирно, лист написати…
— О, ще один! — здивовано промовив чубатий. — А ти звідки взявся? Тобі хто межу переорав?
— Ти, хлопче, не лізь, — сказав червоноармієць. — Не то, дивись, погано буде!
— Ого-го!
— Буде тобі і «ого-го».
— Перестаньте ж! Ось вам папір! — Федосова через плече кавалериста простягнула Олексієві білий аркуш паперу. — Перестаньте…
Олексій взяв папір і торкнув червоноармійця за рукав:
— Не зв'язуйся, ну їх!
— Ідіть, ідіть! — сказав чубатий. — А то повисмикуємо ходилки, повзти доведеться!.. — Він повернувся до Федосової. — Просимо пробачення за турботу. Неохота вашу самочуствію псувати, а то б ми йому язика вкоротили…
Він ще щось таке казав, бажаючи якомога дужче зачепити Олексія. Афоня гудів йому в лад. Але Олексій уже взяв себе в руки, мовчав.
— Ну, поки що до побачення, — сказав, нарешті, чубатий. — Якось заїдемо ще.
— Заходьте, заходьте, — привітно запрошувала Федосова.
— Заїдемо! — пообіцяв чубатий. — Теперечки нас не віднадиш. Розвідники — народ вірний. Дозвольте ручку потиснути…
Вони попрощались і пішли до виходу. Проходячи повз Олексія, Афоня зачепив стіл, за яким той сидів, а чубатий просичав собі під ніс:
— Я тебе ще зустріну, язикатого!
— Давай, давай, розвіднику!
Коли за ними захлопнулися двері, Федосова дзвінко розсміялась:
— Як ви його за живе зачепили цими лампасами! Убивчо!
Олексій посміхнувся і махнув рукою.
— Пустомеля! — жваво зауважив червоноармієць. — Обозники вони. Фронтові хлопці так не виламуються.
— Але ви все-таки діяли необачно, — сказала Федосова. — Вони могли з вами розправитися, щоб показати свою хоробрість.
— У такі хвилини не думаєш, — відповів Олексій. — Не завжди, знаєте, можна стриматися.
Він нахилився над папером, але встиг помітити, як уважно глянула на нього Федосова.
В цей час з-за відчинених дверей в глибині приміщення хтось покликав: «Досю!» Дівчина зібрала з конторки розкладені листи і вийшла, легко і часто постукуючи каблучками. Білявий червоноармієць глянув їй услід і, повернувши до Олексія захоплене обличчя, витягнув губи, ніби кажучи: «Ух ти, мамо рідна!» Він ще пововтузився з своїм мішком, попросив в Олексія тютюнцю, закурив, потім довго читав плакати на стіні. Йому не хотілося йти. Нарешті, розчаровано зітхнувши, взяв мішок під пахву і теж пішов.
Олексій знайшов на столі обгризену ручку, очистив перо від чорнильної гущі, що налипла на нього, і замислився. Кому писати? Силіну? Може, Вороньку? Ні, не все не те. Дівиця працює на пошті, що як лист потрапить їй до рук?..
Він почухав потилицю і написав таке:
«Здрастуй, Сергію!
Пишу тобі втретє, а відповіді все нема. Тепер я не в Херсоні, а в Олешках. Рідних не знайшов. Катя з чоловіком кудись поїхала. Від батька немає вістей. В госпіталі, де я лежав, зі мною мало не трапилась біда…»
Олексій описав «м'ясний бунт» і свою вигадану участь у ньому.
«Зараз я — писар в штабі. Робота нудна, та мені іншої і не треба. Сподіваюсь на зміни в житті, про які ти знаєш, але поки що немає нагоди…»
Слово «зміни» Олексій двічі підкреслив. Хай Федосова вгадує, що він хотів сказати!
Наприкінці листа він передав вітання якимось неіснуючим Глібові й Олегові…
Поки Олексій писав, Федосова повернулася за стойку. Підводячи голову, він кілька разів ловив на собі її пильний, вивчаючий погляд. Людей за цей час заходило небагато: дві бабусі, вагітна жінка з дитиною на руках та літній червоноармієць з обозу, який приніс пачку листів. Усі вони не викликали підозри і довго не затримувались.
Перечитавши свій твір, Олексій придумав адресу: «Харків, Церковна вулиця (в кожному місті є така, напевне, і в Харкові теж), будинок Соколова, Сергієві Петровичу Соколову». І, склавши листа трикутником, поніс його до поштової скриньки, що висіла біля дверей.
— Написали?
Олексій зупинився. Федосова посміхалась йому з свого віконця.
— Та от… написав. Дякую за папір…
— Давайте сюди, я в чергову відправку пущу.
— Будь ласка…
Вона взяла листа, глянула на адресу.
— У Харків? У вас там рідні?
— Ні, просто друг. Сам я тутешній, херсонський.
— Виходить, ми земляки.
— Ви теж з Херсона?
— Я народилась в Олешках, та це ж бо все одно, — вона засміялась. — А в Харкові я також жила — у дядька, на Сумській вулиці, знаєте таку?
— Чув…
— Соколов, Соколов, — повторювала вона, наче пригадуючи, — знайоме прізвище. Це не фабрикант Соколов?
— Ні, він, адвокат. Тобто не мій друг, зрозуміло, а його батько.
— Значить, не той. — Вона відклала лист. — У Харкові був фабрикант Соколов, рідний брат відомого херсонського підприємця. А ваш — адвокат? По-моєму, теж щось чула. А як ви потрапили в Харків? — спитала вона.
— Та я, власне, там не був, — сказав Олексій. Він вирішив не дуже забріхуватись, щоб не наплутати чого. — Мій батько замолоду дружив з батьком Сергія, і Сергій щороку приїздив до нас на літо.
— А чим, якщо не секрет, займався ваш батько?
— Він… він працював у Вадона, — відповів Олексій тоном, з якого можна було зробити висновок, що його батько був щонайменше, інженером.
Вона байдуже спитала:
— Він і тепер там працює?
— Зараз я нічого не знаю про нього.