Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 38)
— Цікаво ви сказали: «Як раніше»! — говорила вона. — Мені й самій так здається. Прийдеш ввечері з пошти і наче відсуваєшся на три роки назад. Тут мовби на острові: навколо вирує, реве, а в мене тихо. Яка не є — а ілюзія нормального життя. — Вона зітхнула. — А працювати доводиться… До речі, побачивши вас, я подумала: таке інтелігентне обличчя — і червоний солдат, навіть не командир! А втім, треба сказати, ви прекрасно освоїлися серед таких, як ці залицяльники з чубами та бантами. Як ви його осадили! Просто чудово! А ви знаєте, вони могли що-небудь таке зробити з вами, у мене навіть в серці похололо! Ви сміливий!
— Таке вигадали!..
— Ні, правда, ви дуже сміливий! Їх двоє, а ви один! Ви ж не могли знати, що той солдатик заступиться!
— В крайньому разі і нас двоє, — сказав Олексій, вказуючи на револьвер.
— Ні, ні, не кажіть, це було безрозсудно! — Діна замахала руками. — А коли ви сказали, що не завжди вдається стриматися — пам'ятаєте, ви так сказали? — я зрозуміла, що ви собою являєте.
— Що ж?
Діна жартівливо насупилась.
— Альошо, ви примушуєте мене говорити вам приємні речі! Але я не скажу, і не розраховуйте! Ось візьміть це печиво і будьте задоволені!.. — Вона нахилилась, схопила з тарілки пряник і кинула його на коліна Олексієві. Потім відкинулась у кріслі, поклала голову на спинку. — Та-ак, от ви кажете: «Як раніше»… А ви пам'ятаєте, що то було за життя? Театри, вечори поезії, Ігор Северянін…
А бали в дворянських зібраннях? Ви, гімназисти, правда, там не бували. А я була! Двічі! Цього забути не можна, Альошо! На все життя!.. А пам'ятаєте, які актори приїздили? Харламов — чудовий трагік.
— Звичайно, пам'ятаю! — сказав Олексій.
Він справді пам'ятав афіші з цим прізвищем.
— Ми з татом їздили його дивитись. Блідий, немов виходець з потойбічного світу… Це було якраз, коли освячували нові верфі.
— А… з фейєрверком? Мене батько водив…
— Так. Чудово!..
Дивлячись на стелю, де коливалась кругла світлова пляма від лампи, Діна почала пригадувати катання на яхтах по Дніпру, які влаштовувала одеська пароплавна компанія з метою реклами, гастролі київської оперети, кінематограф і Віру Холодну в знаменитому фільмі «Щастя нема в мене, тільки хрест на грудях»… Олексій теж пригадав строкаті весняні ярмарки з балаганами і каруселлю, змагання борців у цирку, холодну каву «глясе» з морозивом у ресторані «Золотий якір», куди гімназистів пускали тільки з дорослими…
— До речі, — сказала Діна, — ви вчились у першій гімназії?
— У першій.
— Тут є один колишній учень з вашої гімназії. Може ви його знаєте? Його звуть, здається, Віктор.
Шматочок печива застряв в Олексія в зубах. Він обережно виколупав його язиком. Спитав якомога байдужіше:
— А прізвище?
— Прізвища не пам'ятаю, — Діна дивилась йому просто в очі.
— Зі мною в класі вчився Вітька Корсаков, на прізвисько Пончик, — повільно сказав Олексій. — Син письмоводителя з міської управи, ябеда і фіскал, його всі лупцювали.
— Ні, — посміхнулася Діна. — В цього батько був, здається, негоціантом. Його прізвище не то Мохов, не то Маков…
— Може, Марков? Такий був. Тільки вчився на клас вище. Моторку мав, ми всі йому заздрили.
— Точно не пам'ятаю, — сказала Діна, — але щось подібне. А який з себе ваш Марков?
— Який? — Олексій наморщив лоба, немов пригадуючи. — Міцний… Трохи нижчий за мене. Підборіддя ось так, уперед…
— Той самий. Ви його добре знали?
— Ні-і. Він старший, та й зазнавався дуже…
В Олексія так стукнуло серце, що він аж злякався, чи не почула Діна. Говорив він рівно, навіть посміхався, а думки метушливо стрибали в голові. Марков… Тут… Тепер уже точно! Діна знає його… розповість про нове знайомство. А Марков пам'ятає? Напевно, пам'ятає… Ну, був у фронтовиків, що з того? В крайньому разі вважає дурнем, який допоміг йому колись проникнути в штаб фронтовиків. І все. Відтоді ні разу не бачив, якщо тільки не розглядів у ту ніч, коли спіймали Солових. Ні, не міг розглядіти…
— Оскільки мені відомо, — сказала Діна, — цей Марков цікава людина… — Олексій знизав плечима. — Якщо хочете, можу вас з ним звести як-небудь?
— А чого ж, можна…
Діна, звичайно, не знала, яких зусиль коштувало Олексієві байдуже вимовити цю фразу.
Вона взяла з тарілки друге яблуко і, задумливо покусуючи, кілька секунд дивилася на Олексія. Він акуратно струшував крихти з колін.
— Знаєте, Альошо, я сьогодні цілий день думала про вас.
— Про мене?
— Так, про вас. Не прикидайтесь здивованим. І, будь ласка, не задирайте носа, інакше я розгніваюсь! — На мить з'явилась кокетлива гримаска і зразу ж зникла. Обличчя стало серйозним і навіть немов старшим. — Ви для мене загадка. Так, так, загадка! Мені, наприклад, зовсім незрозуміло, як може така людина, як ви, — а мені, між іншим, здається чомусь, що ми знайомі вже багато-багато років, — як може така людина миритися з своїм нинішнім становищем?
Олексій насторожився.
— Альошо, зрозумійте мене правильно, — м'яко говорила Діна. — Мені самій необхідно розібратися в тому, що відбувається. Все так складно навколо! Допоможіть мені! Візьмімо хоча б вас. Ви — з інтелігентної сім'ї. Ваш батько захищав вітчизну. Яку вітчизну, Альошо? Ту, яку ми з вами знаємо і любимо з дитинства, з якій нас виховували в любові до бога і… до государя! Так, так, навіщо грати в піжмурки? Хіба не за ці ідеали він пішов воювати і пролив свою кров?.. Альошо! — Діна пристрасно притиснула до грудей зчеплені в пальцях руки. — Може те, що я кажу, здається вам потворним? Тоді скажіть краще відразу!
Дивлячись їй просто в очі, Олексій відповів:
— Ні, Діно…
І вона говорила далі:
— Не знаю чому, але я повірила у вас з першого погляду. Можливо, я помилилася. Тим гірше. Але я все-таки скажу вам усе! Я не можу зрозуміти… Невже ваш батько воював за ту вітчизну, якою вона є зараз, — розбиту, пошматовану, в якій сплюндровано все найсвятіше? Хто це зробив?.. Ви мовчите? Це зробили люди, яким ви служите! Так, Альошо! Поясніть мені, що вас зв'язує з ними? Чи є у вас певність у їхній правоті? Може ви сам більшовик?..
Олексій, нахмурившись, заперечливо похитав головою.
— Я так і знала! — Діна радісно підскочила в кріслі. — Я не помилилась. Я все розумію, все! Ви були хлопчиськом, захопилися скандальністю цих подій — всі хлопчаки такі! Ну, а тепер? Невже у вас не відкрилися очі?
Повільно, зважуючи кожне слово, Олексій промовив:
— Я вже думав про це, Діно. Але мені зараз… важко вам відповісти… Я…
— І не треба! — Діна спустила ноги на підлогу, нахилилась, взяла його за руку. — Не треба нічого говорити! Мені ясно найголовніше: ви той, за кого я вас вважала! А якщо так, — Діна стиснула його пальці, — чому ви не шукаєте шляхів виправити зло?
— Я шукаю… — промовив Олексій і знову, вдруге за сьогоднішній вечір, не збрехав.
— Це правда?
— Правда!
— В такому разі я можу вам допомогти.
— Ви?
— Я! — вона випустила його руку і випрямилась. — Не чекали? Так, я знаю людей, що не сидять склавши руки — вони борються! Вас дивує, що я говорю про це людині, яку вперше бачу? Але я не боюсь! Насамперед я вірю вам, а мене ще ніколи не обманювала інтуїція. А по-друге, мене не лякає зрада! Повірте, — вона гордо підвела голову, — я зовсім не така, якою, можливо, здаюся, — мрійлива, тендітна гімназистка! У мене вистачить сил протистояти будь-яким катам! Нікому не вдасться вирвати з мене жодного слова, якщо я сама того не захочу!
І тут, зіскочивши з крісла, вона підійшла так близько до Олексія, що торкнулася сукнею його колін.
— Ось, Альошо, тепер ви знаєте про мене все! Хочете, щоб я допомогла вам? Хочете, я зведу вас з людьми, які незрівнянно ближчі вам по духу, ніж теперішнє оточення?
Підробляючись під її тон, Олексій сказав:
— Так, хочу.
Вона насторожено примружившись, подивилась на нього.
— Я іншого й не чекала… Але ви, звичайно, розумієте, що вони зажадають від вас діла?
— Розумію.
— Добре… Сьогодні я вам нічого не скажу, мені треба порадитись, попередити. Адже це дуже серйозно. То я одна рискую, а то… Ми ж усе-таки перший день знайомі. Ви, звичайно, не образитесь?
— Ні, Діно.
— Давайте домовимося так: завтра ви зайдете на пошту. Коли вам зручно? Ви вдень можете звільнитися?
— Звільнюсь.
— Найкраще годині о третій: у цей час менше людей. І тоді ми остаточно домовимось. Добре?