Александр Левченко – Вічний рух (страница 20)

Тонка, міцна, не вирватись. А за стіною… Ледве розумію, через слово:

— А без любви я словно свечка таю, а без любви я сохну, как трава…

Оце так історія. Без любові і з любов’ю. Дверцята пам’яті ледь прочинились і я встиг не розгледіти, а скоріше здогадатися, що за ними. Повернення було незворотним. З вовчої ями підвелось обличчя. Синього кольору. З набряклими від крові очима, що виривалися із зіниць. З чорною обвідкою біля рота.

— Зупинись. Не змучуй себе своїми вигадками.

— Це не вигадки, — кажу я.

Час зупинився, загус.

— Хоч лобом об стіну — все буде як заведено.

Мій власний голос лунає ніби здалеку, і навіть відчуваючи цю недоречність, я не можу зупинитись. Зовсім. Чим болючіше — тим краще.

— Коли б ти знав, — руки лягли мені на плечі, — який ти іноді буваєш нудний! — вуста до щоки. — Все одно мені з тобою хороше. Скажи, що ти хочеш почути, — вона знову посміхнулась.

— «Я кохаю тебе».

— «Я кохаю тебе», — мовила вона покірно.

— «Я завжди буду кохати тебе».

— «Я завжди буду кохати тебе». Завжди. Ну, досить? — її руки міцно стисли моє обличчя.

— Ні, не досить, — кажу я, намагаючись не піддаватись її рукам.

Руки звисли.

— Це у нас закінчиться бідою, — сказала раптом вона якось дуже тоскно.

І схилила підборіддя в щілинку між ключицями.

— Бідою.

Я притиснув її до себе, вимовляючи найніжніші слова. І вона заспокоїлась, та саме в цей момент я знайшов єдино вірне рішення.

…А без любви я словно свечка таю, а без любви я сохну как трава.

На зупинці «База відпочинку» загальмував обшарпаний ЛАЗ. Та, котру я чекав, вийшла через передні двері, ледь кивнувши головою комусь позад себе. Подякувала водієві?

Мені це не сподобалося. Та мало хто виходить на «Базі»? Навіть у такий час? Між заїздами і посеред тижня? Не звернуть уваги. Забудуть.

Лінор деякий час стояла, розгублено оглядаючись вправо і вліво уздовж порожнього шосе, бо побачити мене було майже неможливо. Я ж не поспішав, озираючись на всі боки. Порожньо!

Сам добирався на попутці. Тільки до автостанції, що перед мостом за кілька кілометрів.

…Вдома у неї знають про відрядження почнуть турбуватися тільки через тиждень. Квиток на сьогоднішній поїзд куплено. На той, в Енск. Прибуття-відбуття повинні зійтись. Треба тільки не забути покласти в її чорну сумочку. Сумочку рюкзачком. Котрою вона помахує зараз ідучи мені назустріч. Рожевий клаптик паперу із завиточками. Хоча б не забути!

— Ти давно чекаєш?

— В автобусі так спекотно!

— Ой, ми знову будемо грати в козаків-розбійників?..

— Тепер я, нарешті, з тобою. Не дивлячись ні на що!

— Зі мною. Так надовго! На цілий тиждень. Майже на вічність.

— Тільки не заводься! Ти не уявляєш, як важко постійно пояснювати все. І доводити як негарно. Я така стомлена.

Вона вимовила це за один раз і не без задоволення собою.

— Все, — сказав я, — тепер все буде гаразд.

— А чому ми повертаємось?

— На базі… Зірвалось. Я не встиг попередити. Але й там у хатинці, на березі, пам’ятаєш? Де минулого разу? Теж не погано?

— З тобою скрізь непогано.

Вона нахилилась за торішньою шишкою.

— Ти не захворів? Втомлений якийсь. Непіддатливий. Я тебе поцілую. Добре?

— Добре. І не захворів я, але… Давай напрямки.

— Повз ту калюжу? — вона закопилила губи.

— Тільки повз калюжу. Так буде коротше.

Мені стає смішно, а на лобі краплинки поту мов роса.

Крихітне озерце, наче маленька калюжка, сховалось на дні такого ж крихітного ярочка, що перерізав сосняк упоперек від шосе до селища. Можна пройти поряд І нічого не помітити.

Озерце, моє торішнє відкриття. Дно — суцільний мул. Теплий. М який. Піддатливий, як вуста.

Болото. Мертва вода.

— Дощ збирається, — кажу я, відчуваючи, як густішає повітря і тіло вкривається липким потом. От-от він рине до протоки. От-от.

Перед очима загоряються мерехтливі крапки, потім яскраві райдужні кола. І дзвін. Всюди дзвін. Я роблю крок зі стежини убік.

— Подивись! — Я пропускаю її вперед і простягаю до води ліву руку. — Подивись.

— Де?! — Вона зовсім нічого не розуміє. їй треба бігти і кричати на весь голос, а вона нічого не розуміє. — Що подивитись?..

Моя права долоня описує коротку дугу і падає ребром на її шию. На те місце, де прикриваючись тонкою рожевою шкірою пульсує артерія. Звук неголосний і глухий, з ледве відчутним хрустом.

Я не встигаю ще опустити руку, а тіло вже зібгано лежить біля ніг. Точнісінько як маріонетка, в якої раптом перерізали нитки. Та ще можна відступити. Поки це тільки шок. І коли хребці серйозно не травмовані, вона навіть не зрозуміє, що сталося. Можна відступити. Другого кохання не буде. Другої молодості теж. І кожного разу інші води омивають тебе.

— Вирватися з кола, — кажу я і схиляю голову.

Тепер нічого не трапиться. Вона буде зі мною. Її вже ніхто не зможе в мене забрати. Навіть вона сама.

— Я кохаю тебе, — шепочу я, розстібаючи кишеню на своїй куртці.

Капроновий шнурок удавкою накинутий на шию. Я опираюсь коліном у стіну. Судома. Ще. Знову. Це схоже на мить близькості. Я вірю, що їй зі мною було добре. Але це єдине, що я міг їй дати. А далі? Чим я міг втримати її пізніше?

Білий витончений капроновий шнур з магазину «Динамо». Я, нарешті, випростовуюсь. Виявляється, що ллє дощ. Не по-літньому холодний. Коли ж я в чомусь прораховувався — її смерть виявиться повним безглуздям.

В озері води по пояс, ще й вгрузаєш майже по коліна.

Я заштовхую труп ногами поглибше. Втоптую. Занурююсь у смердючу жижу з головою — закидаю мулом. Через рік не залишиться й сліду. Повертаючись до берега, раз-по-раз оглядаюся. Квиток в сумочці, плаття в кількох місцях розірване. Все, як треба.

Тепер в хатинку на березі. На день. Два. І все.

Так і сталось.

Біла стеля. Біла стіна. В шлунку вогонь. У м’язах слабість. Але далі залишатися не можна. Почнуть і мене шукати.

Вирішив твердо — вранці в дорогу. Ось тут господиня мене і порадувала. Говорить, з минулого року залишився у неї номер телефона. «Баришні, з якою ви були. А племінник, дурень, із селища подзвонив. Ну ось тільки-но…»

Стеля, стіна, павутиння.

Нарешті ніч позаду. Прокинувшись я не відкриваю очей. Біля ліжка хтось є. Моторошно від цієї присутності когось.

— Ти прокинувся? — обережно запитує знайомий голос. — Ну, звичайно, лукавцю, ми вже прокинулися. У нас навіть вії ворушаться.