Александр Левченко – Вічний рух (страница 19)
Ел з полегшенням сів у крісло.
— Ох, чудово. Тепер жити можна.
Алан кинув на стіл пачку аркушів.
— Ось він, смертельний вирок Остену Іву. Я обіцяв вам усе пояснити, так слухайте…
Ел виставив уперед руку, випереджуючи інспектора:
— Непотрібно, Алан. Я все зрозумів. Ви бачили це, коли лежали без свідомості в лабораторії. Як це було, не розповідайте, я це не виношу. Але це так, правда?
Алан сів на край столу і почав ретельно складати аркуші.
— Так, Ел, це так. І я радий, що в мене вистачило розуму піти на цей експеримент. Інакше вбивця не був би покараний.
Ел похитав головою:
— Так, звичайно, але як ви збираєтесь його покарати? Ви це мені розкажіть. Ви забули про термін давності?
Інспектор дістав із сейфу матеріали справи.
— Звичайно, я все поясню. Але по дорозі.
Вони вийшли з офіса, коли починало сіріти і промені сонця проштовхувались крізь хмари. Місто просиналося.
Зранку було кілька вільних годин через запізнення представників фірми і Остин Ів вирішив провести їх спокійно і приємно для себе. Зручно вмостившись у великому шкіряному кріслі, він випив міцної кави і неспішно почав переглядати вранішній випуск новин. Дійшовши до третьої сторінки з подивом зазначив, що навіть не поцікавився першою полосою. Завжди вона привертала його увагу надовго, адже всі найважливіші події були освячені саме там. Він перегорнув аркуші назад і завмер від раптової судоми. Руки затремтіли, а від страху звело в шлунку. Перша полоса починалась заголовком:
«Хто ж убив Артура Бруляка»
Поруч були його фотографії десятирічної давності та зроблені нещодавно. Він зібгав краї газети і почав читати, щохвилинно зачіплюючись за слова статті. В тексті були представлені всі матеріали старого слідства, переплетені з новими пошуковими даними. Потім докази свідків, колишньої сусідки і колишньої коханки і зрозуміло, висновок з коментарем.
Свідомість мала залишити його. Очі вже не бачили нічого, окрім брудно-сірого туману. Він чітко знав, що тепер його чекало. Його не лякало те, що він віддасть вінець слави справжньому господарю, він боявся тріскотні і позору в своїх елітних колах. Боявся порожнечі майбутнього життя, ницості, жебрацтва після стількох років тріумфу.
Далі все було просто.
Крижаними руками він дістав зі столу пістолет і підніс його до скроні. В очах промайнуло фабричне тавро на дулі: К-666. Він не хотів вагатися і зціпивши зуби, натиснув на курок. Різкий постріл здійняв повітряний поштовх.
По хвилі всі відчули ще один сильний поштовх, від якого затремтіло все скляне на столі і у шафах. Далі знову і знову. Середньої сили землетрус на заході докочувався до міста. Поштовхи не були надто сильними і, не зчинивши руйнувань, землетрус на півгодини заспокоївся.
Там, де він відбувався, континент ледь зсунувся в бік моря, притиснувши накопичення магматичної магми з другого боку. Виверження почалося одразу. Розірвавши в тому місці землю розплавлена лава метнулася вгору, полишаючи воду і піднімаючись охолодженою кам’яною масою, що деякою мірою нагадувала хрест. Місцеві поклади рідкої лави, що знаходились на великій глибині з усіх сил тисли на невеличку перешкоду і врешті тут мав відбутися сильніший землетрус. Течії магми накопичувалися біля старого вулкану, який дрімав уже кілька тисяч років. Вони могли зірватися у прірву і скупчитися на західному схилі. Сповзаючи і скочуючись у водні глибини вони мали змінити загальний вигляд сусідніх земель.
ЛІНОР
Я шепнул: «Линор!» — однако
Зов мой канул в никуда.
Дальним эхом повтореный
Зов мой канул в никуда.
О Линор, моя звезда!
Посеред пам’яті вовча яма, куди потрапило моє Вчора.
І лише теперішність.
Лише згірок. Згірочок. Зжурбочок.
Я триного шкутильгаю, здряпуючи нагар соснових свічок, вигортаючи носаками торішню глицю. Вгорі — шматки дощу. Міжмістя — це коли праворуч непрогляддя свинцю, а ліворуч — ледь чутне шосе.
Карл у Клари викрав корали. Клара від Карла зробила аборт.
Потім у півкілометра затяжний спуск і сосняк тут зовсім спрозорюється, а далі — міст. Як лялечка. А на самому березі — зіщулилась хатина.
Все буде чудово, якщо… якщо господиня за рік не упокоїлась. Від мосту вниз стежка до самого порогу. Краплини тут швидко випаровуються до білуватої духоти.
Сигарети встигли розмокнути.
На пагорбку я спіткнувся об сонячний п’ятачок. Вмостився просохнути. Спиною до стовбура. На хвилину у цій теперішності.
Метрів за п’ятдесят загавкали дві собаки. Навмання. Для порядку. Багато тут ходить різного люду — зла не напасешся. Коли ж біля хвіртки мене раптом підкосило і я повиснув на штахетнику — собаки замовкли, підібгавши вертляві хвости. На їхнє гавкання вийшла господиня. Жива, слава Богу. Хватка ще є…
Виття одноманітне і безкінечне — це пікірувальники хвилею. їхні ковтки захлинаються біля самісінької землі. Зараз накриють. А я замість крику — в гарячий пісок.
Не треба!
— Жар!.. І примудрився ж я!
Безодня холодного вітру.
Дощ.
— Налякав ти мене, — говорить господиня. — 3 лиця весь чорний. На градуснику за сорок.
Лежу, обдивляюся.
Знайома кімната. Навколо засклена веранда. Голо. Чистенько. Стіл і ліжко. Саме тут ми жили минулого року.
— …півтину зливою знесло в річку, хай йому грець.
— Без речей. Та куди ж ти підеш у лихоманці? Дмитрич, племінник онучатий, лімузином своїм змотається. Теж… потягло… ледацюгу на рибку.
Я не втручаюся. Я слухаю. Я хитрую. Бо нічого сказати не можу — не знаю і не пам’ятаю. Як прийшов? Звідки? Що, врешті-решт, скоїлося вчора?
Заглянути б скоріше у кишені куртки. Можливо, хоча б білет на автобус чи ще щось знайдеться. Та сліди раптово обриваються біля вовчої ями. Спуститись лячно. Ще й утома б’є наповал при кожному русі.
Проте я знову виринаю з виру, витягаючи з пам’яті одну нитку, другу… Не розмотується, чорти забирай!
Прокинувся з чітким відчуттям втраченого часу. Спочатку навіть не зрозумів — чому. Пізніше зметикував.
Господиня сказала: «Треба викликати лікаря з селища. Коли б…»
Ні, цього ніяк не можна робити. Тому й тримаюся з останніх сил і кажу, що турбуватися не треба.
Запалення легенів?
Не може бути!
Який сьогодні день? А число?
…Нарешті заглядаю до кишені. Нашвидкуруч.
Як і передчував — повна незрозумілість. Квитка немає. Сигарети в жовтих плямах. Запальничка. Троячка зім’ята. А хустина в такому стані, ніби нею чоботи чистили. Ще й тхне іхтіолкою. Суттєво так тхне. Навіть на руки запах переходить.
Мені бридко і я жбурляю куртку в куток. Витираю долоні. Під душ би заразі Під гарячий…
Завтра, хоча б і я на карачках, але вирвусь в місто.
Потому заснув.
Назавтра у господині з’явились гості. І стало в хаті неспокійно, хоча й не дуже гамірно. Ніби цвіркуни заметушились. Сама зайшла до мене — за стіл запросила. Для порядку, звичайно. Який там стіл. Поставила біля ліжка тарілку з пирогами. Склянку горілки. Я до неї не встиг навіть і доторкнутися — винесло мене річкою у синє-синє море. Повернувся аж під кінець днини, коли сонце оббігло всю кімнату.
Вибілена така. Зморшки по ній тонкі. Наче марсіанські канали, яких ніколи не було. Взагалі, нічого не було. Тільки цвяхи стирчать. Лебеді висіли. А може їх теж не було? А павучок був. Вовтузиться он.
Пряжа виблискує на сонці.