Александр Левченко – Вічний рух (страница 22)
— Добрий вечір! Ви мене пригадуєте? — заговорила жінка, не приховуючи свого хвилювання. — Я — Скобцева Валентина Петрівна, дружина Миті… Пам’ятаєте, торік ви гостювали в нас. Тоді все було так добре…
Звичайно, я пригадав ту випадкову вечірку і цю жінку, але мені не стало легше. І все ж я ввічливо запросив Скобцеву до вітальні, запропонував крісло, а сам присів на стільці навпроти неї.
— Мені так ніяково, що зважилась прийти до вас, — зітхнула Валентина Петрівна, — але, повірте, іншого виходу не знайшла.
— Думаю, таку жінку, як ви, не привели б дрібниці, — сказав я, хоча подумав інше.
— Дякую, це правда. Звернуться до вас мене змусило горе, тому прийшла просити допомоги…
З повною безнадією я подумав про свою вечерю.
— Обіцяю, зроблю все, що мені під силу, — поспішив запевнити Скобцеву.
— Так-так… Я вірю, що допоможете… Адже знаю вас як досвідченого лікаря-психіатра.
— То ваше прохання пов’язане з моєю професією?
Скобцева схвально кивнула головою.
— Тоді не сумнівайтеся… Хоч, може, у мене й не такий досвід, як ви гадаєте. Та допомогти вам — мій обов’язок. Що сталося? — Мені здалося, що питав я щиро.
— Зараз усе розповім…
Валентина Петрівна примовкла на якусь хвилю, затим стала розповідати:
— Певне, ви знаєте, кілька місяців тому мій чоловік захворів на крупозне запалення легенів. Лікарі були стурбовані його станом й висловлювали найневтішніші прогнози. Я не полишала його днями й ночами. І все ніби минулося. Дмитро став поправлятися, а коли залишав лікарню, я була на сьомому небі від щастя… Але те щастя виявилося нетривалим. Десь по двох тижнях… Володимире Миколайовичу, з цієї хвилини я прошу вас вислухати мене з особливою увагою… Знаєте, мені здається, що мій чоловік божеволіє!..
Поширені голубі очі Валентини Петрівни налилися слізьми. Я підхопився, взяв її за руку.
— Заспокойтеся, — мовив стиха, — не завжди те, що здається нам, буває насправді…
— Але чому, чому він так змінився?.. — Скобцева заголосила/.
— У чому ж ви бачите ту переміну? — обережно спитав я, повертаючись на своє місце.
— Спершу у Миті з’явилися сильні головні болі, проте я не зважила на них, подумала — наслідок недавньої недуги. Але потім його стало морозити, підвищилася температура. Я поклала Дмитра в ліжко, напоїла мішевом і на другий день йому стало ліпше, навіть їсти попросив. Я з радістю приготувала курячий бульйон, гречану кашу, спекла пиріг… Боже мій, якби ви бачили, з якою нелюдською жадібністю накинувся він на страву! Все з’їв до крихти, а потім забажав пити й випив одразу два літра води. Це жахливо!
— Валентино Петрівно, чи не перебільшуєте ви? — поштиво перервав я Скобцеву. — Припустимо, під час хвороби ваш чоловік їв мало, а тепер, коли став одужувати, в нього всього-на-всього прокинувся чоловічий апетит.
— О ні, я ще ніколи не бачила, аби хтось їв з такою несамовитістю. Після того я зовсім перестала взнавати свого Дмитра. Раніше він був лагідним, ніжним, а тепер грубить, його дратують найменші абищиці, діти плачуть… Ні, Володимире Миколайовичу, з ним коїться щось жахливе. Ночами кидається, не може заснути. І — марить. Йому все здається, що він серед вовківі Господи, як це страшно!
— Валентино Петрівно, хочу звернути вашу увагу на те, що пневмонія, зокрема, крупозна, може впливати на нервову систему: порушується сон, з’являються неспокій, маячіння, привиди. Хворий може відчувати боязливість, бажання кудись бігти, навіть стрибнути в вікно…
— Я… Я не знаю, що й думати… Дмитрів батько помер від пневмонії. Може, це спадкове? Може, Митя так боявся померти, що в нього сталося щось із психікою? Не знаю… Але цей жах продовжується вже кілька ночей. А вчора… Учора я сама вжила снодійне. Тільки краще б цього не робила. Я міцно заснула й прокинулась аж удосвіта. У вікно світив повний місяць. Аж раптом збагнула: поряд немає чоловіка. Притьмом підхопилася, але тут ж заточилася і впала у ліжко. Мене щось скувало, а може, ще перебувала під снодійним… Не знаю, скільки часу я пролежала без тями. Але коли стало розвиднятися, почула кроки чоловіка. Він ступив до кімнати ввесь у дрожі. Його обличчя було суціль пошмульговане й подряпане. Зненацька Дмитро кинувся до мене й став шалено цілувати з ніг до голови. Молив пробачення, а я не знала, за що… Тоді й вирішила звернутися до психіатра. Згадала вас… Прошу, прийміть від мене ось це… — й взялася за сумку.
— Правильно вчинили, що прийшли до мене, — похмуро озвався я. — Думаю, у вашого чоловіка негаразд із психікою, йому необхідно обстежитися. Завтра приведіть його до мене. Постарайтеся переконати…
— Так-так… Скажу, що пропишете ліки від безсоння… Якби ви знали, як я надіюся на все!..
— От і добре… Приходьте, а дякуватимете потім…
Другого дня рано-вранці мене розбудив телефонний дзвінок.
Телефонував травматолог Лісовий.
— Слухай-но, друже, — поспішливо говорив він, — чи не міг би ти прямо зараз прийти до мене у відділення? Потрібна консультація. Потім усе поясню…
— Іду, — відказав я. — Дякую за дзвінок, а то ще спав би…
Міцний вранішній мороз зовсім зняв мою сонливість, і я впевнено закрокував вулицею. Зграя ворон із надривним карканням спурхнула зблизька й обліпила стару акацію. Мені, признатися, подобається їхнє каркання. В ньому, попри все, є якась урочистість, хоч і кажуть, що ворони наврочують біду. Задумавшись, я ледве не проминув свою клініку. Але Лісовий чекав уже мене при вході.
— Добридень! — подав він руку. — Я тут збираю консиліум. Як на мене, потрібна твоя участь…
— Щось неординарне? — запитав я.
— Що тобі сказати… Сьогодні на світанні привезли у відділення якогось Звягінцева. З першого погляду ніби й наш: численні садна, перелом руки. Та коли я схилився на ним, уловив запах алкоголю. Довелося кликати нарколога. А як цей Звягінцев заговорив, вирішив потурбувати і тебе. Зараз побачиш…
В ординаторській на канапі я побачив похмурого з неголеним видом мужчину.
— Драстуйте, — привітався я до нього. — Вас звати…
— Микола Петрович, — почулася хрипла відповідь.
— А прізвище?
— Та не забув я свого прізвища, не забув! — піднявся на ноги Звягінцев. — Краще спитайте, що зі мною сталося…
— І що ж вами сталося цієї ночі? — запитав я, сідаючи поруч із Звягінцевим.
— Звичайно, ви думаєте, що я був на доброму підпитку Хоча, признатися… Але я був при своєму розумі, і зараз при своєму…
Я намагався вловити зміст кожного слова потерпілого.
— Ось іду я додому, — між тим продовжував Звягінцев — Пам’ятаю, світив місяць… Коротше, я йшов, а з кущів раптом вискочило щось окарячкувате, кошлате з лискучими очима. Я не міг навіть крикнути від жаху. Не знаю, що допомогло мені залишитися живим. Певне, нагодилися люди й настрахали те чудисько.
— Все ясно… — шепнув я Лісовому, а вголос мовив: — Так-так, Миколо Петровичу, зараз вам зроблять перев’язки, а потім ви мені докладніше розповісте, що сталося…
— Дякую, лікарю… — схлипнув Звягінцев.
Але я вже не чув його.
Я поквапився у своє відділення. Тут на мене вже чекали вчорашня відвідувачка і її чоловік. Скобцева беззастережно вхопила мою руку.
— Я так сподіваюся на вас… — жебоніла вона.
— Гаразд, гаразд… Але я говоритиму з вашим чоловіком наодинці, — сказав доволі стримано.
— Авжеж, — я почекаю його тут, у коридорі, — погодилась Валентина Петрівна.
Скобцев мовчки пішов за мною в кабінет. І тільки коли він сів напроти мене, я розгледів його обличчя. Худе, витягнуте, з жовтавим відтінком, покрите щетиною, пошмульговане й подряпане. Я ніяк не міг збагнути…
— Будь ласка, довіртеся мені, й розкажіть, що вас турбує, — звернувся я до хворого співчутливо.
Скобцев здригнувся й глянув на мене з якоюсь особливою пильністю. При цьому я завважив: очі його були глибоко запалі, тьмяні, із дуже звуженими зіницями. Під очима чітко окреслювалися синюшні півкруги.
— Відверто кажучи, не знаю, що мені говорити… — почав Скобцев глибоким гортанним голосом.
— Про що думаєте, про те й кажіть.
— Це дружина змусила мене прийти до вас. Із власної волі я… Вона хоче, аби ви призначили мені снодійне…
— Отже, вас доймає безсоння?
— Так. Останнім часом я погано сплю і дуже болить голова.
— Що вас ще турбує?
— Ще? Та наче б нічого. Хіба що… Інколи нудить, тисне в грудях.
І з чим ви це пов’язуєте?
— Не знаю. Може, від харчів…
Я ще уважніше приглянувся до Скобцева. Раптом він підхопився, його руки, теж пошмульговані й подряпані, сильно затремтіли. Він прикрив ними перекошене обличчя й глухо простогнав:
— Лікаре, я не знаю, що зі мною… Допоможіть мені. Я більше не можу так. Я не знаю, хто я — звір чи людина!..
Я мовчки чекав, що буде далі.