Александр Левченко – Вічний рух (страница 24)
— Володимире Миколайовичу, — розпачливо мовила вона. — У нас біда! Таке сталося… Скобцев утік!
— Як утік? — сторопів я.
— Не знаю. Вночі утік…
— Отакої!.. — швиргонув свого портфеля на стіл.
Щонайперше, я зателефонував Валентині Петрівні, та тільки налякав її. Вона щиро запевнила, що чоловік додому не приходив. Потім шукали Скобцева у знайомих, але й там його не було. «Невже брьохає десь у наметах? І чому, чому він утік?» — краяла мене думка. Він же так хотів, аби я допоміг йому. Може, передумав? У божевільних це буває. Напливло потьмарення і вирішив тікати. У нашій клініці — це зовсім просто. Тепер де його шукати?
Ще через день до мене прийшла Валентина Петрівна в сльозах і синцях.
— Я теж звихнулася, — ридала вона. — Сьогодні вранці Дмитро побував удома і вперше в житті побив мене, побив по-звірячому. Він не тільки лупцював, а й кусав…
Валентина Петрівна показала мені попруги, з яких ще сочилась кров.
— Де ж ваш чоловік зараз? — спитав я.
— Не відаю… Володимире Миколайовичу, він навіжений!..
Дійсно, справа неабиякої серйозності. Я зателефонував до міліції й повідомив, що з клініки втік хворий, поведінка якого може загрожувати мешканцям містечка. Звідти пообіцяли допомогу Та минуло чотири дні, але нікому не вдалося натрапити на слід втікача. Уся історія стала гнітити мене. Я вже пошкодував, що обрав професію лікаря-психіатра…
Того дня я заночував у Лісового. Перед цим він розповів мені, що вже третю ніч чує моторошне протяжне виття Поблизу його будинку розташоване кладовище, і нібито виття доноситься звідти. Я не знав, наскільки воно стосувалося Скобцева, але якась пекуча підозра пронизала мій мозок.
— Он цвинтар, — показав рукою Лісовий з вікна своєї опочивальні.
Темні хрести, засніжені надгробки — і більше нічого. Хоча… Якийсь чоловік заповзято розчищав від снігу одну із могил Але на Скобцева він був не схожий.
Швидко стемніло. Дружина Лісового приготувала нам вечерю. Я зі смаком їв яєчню з шинкою і думав, як добре бути одруженим. Затим ми довго бесідували з Лісовим. Він оповідав мені про своє життя, навчання в інституті, поки, врешті, нас обох не потягло на сон. Я вже міцно спав, коли Лісовий розбудив мене.
— Ходи-но послухай… — сказав він. — Уже виє…
У тьмяному світлі місяця, який заходив, кладовище виглядало зовсім інакше: сірий сніг і тіні. Та тут і справді донеслося протяжливе виття.
— Дивовина, — прошепотів я, — на собаче виття не схоже…
За кілька хвилин ми вийшли з будинку. Я переконав Лісового побувати на кладовищі й пересвідчитися, що ж там відбувається.
При місячному світлі цвинтар не навіював страху. Хрести і намети на могилах — все звичайне. Мороз обпікав обличчя, під ногами порипував сніг. Та ось біля великого хреста ми помітили чоловіка з задертою головою. Він не бачив нас. Але по хвилі заскиглив. Я б не сказав, що мені, стало не по собі, просто було незвично чути і бачити, як виє людина.
— Скобцев! — торкнув я ліктем Лісового. — Гайда, потелефонуй в міліцію, а я попантрую тут.
Скобцев продовжував вити. І як це в нього виходило? Ні, таки страшно збожеволіти…
Десь поблизу ляснули дверцята автомашини. Скобцев сполошився. Потім по-звірячому витягнув голову, прислухався. І тут він побачив людей, які наближалися до нього. Я не можу передати словами його ляку. Він заборсався в наметах, загарчав й кинувся навтьоки. Але не вглиб кладовища, а до дороги. Четверо міліціонерів, я і Лісовий побігли за ним.
Скобцев, долаючи, кущі і намети щораз падав. Здавалося, йому було б легше тікати навкарачки. Він уже вихопився на дорогу, як тут де не взялась на великій швидкості вантажівка Заскреготали гальма, почувся глухий удар і зойк.
Коли ми підбігли до машини, Скобцев лежав обабіч дороги на снігу із заюшеним кров'ю обличчям, в його відкритих очах відбивалися жовтаві промені місяця…
Хоронили Дмитра Скобцева його рідні і знайомі. Мені випало нести труну. Той тягар здавався легшим, аніж який був на душі Адже я обіцяв у всьому розібратися, допомогти… Нічого цього я не зробив і нічого… не зрозумів. Я спостерігав як насипається могила і відчував себе винним. Ще мені здавалося, що в плачі Валентини Петрівни чулося божевільне волання.
Після похорону, усі, хто був на кладовищі, зібралися на поминальний обід у домі небіжчика. Пам’ятаю, мене дуже вразило те, з якою пожадливістю накинулася Валентина Петрівна на їство…
Невдовзі я одружився і переїхав до іншого міста. Родина Скобцевих залишилася для мене лише згадкою.
ТІНЬ СКОПА
Усе почалося з покупки комп’ютера. Зроблено це було швидше заради моди. Коли настало поголовне захоплення комп’ютерами, всі наші знайомі обзавелися такою технікою. Перші слова при зустрічах, як правило, були про її швидкодію, нові програми. Комп’ютер у побуті став таким собі одухотвореним предметом, електронним котом Замовляти щось по телефону вже було непристойно. Люди спілкувалися між собою через модеми, підключені до комп’ютерів і телефонної мережі. Пізніше телефонну мережу замінили на оптико-волокнисту. З’явилося живе відео. Це був новий крок у спілкуванні людей з допомогою комп’ютерів. Власне, комп’ютер став своєрідним вікном у світ. І якщо ваша сім’я не воліла випасти із життя міста, вам конче потрібний був комп’ютер. Комп’ютеризація набула такого розмаху, що міськрада відмінила традиційне навчання в школах. Школярі тепер могли не відвідувати уроки, а ввійти в загальний шкільний комп’ютер й відбувати їх, не виходячи з дому.
Отож наша сім’я придбала комп’ютер. Це була стандартна конструкція Pentium 133 мГц, хоча розробки Intel давно сягнули за 200 мегагерцову межу. Усі свої заготовки, навіть міську бібліотеку, ми перенесли на компакт-диски, які зайняли всього-на-всього одну книжкову полицю.
Комп’ютер у нас працював цілодобово, вряди — годи виключався лише для профілактики. В той час, коли комп’ютер з якихось причин не працював, нам здавалося, що ми глухли і сліпли. Година — друга без комп’ютера видавалися тюремною добою. З’явилися і нові проблеми: як захищати та зберігати інформацію. Міськрада встановила покару за несанкціонований доступ до чужого комп’ютера. Крадіжка файлів прирівнювалася до квартирного пограбування, а навмисне виведення комп’ютера з ладу вважалося злочином проти людської особистості. В такому разі комп’ютер зловмисника відключався од міської мережі. Для декого це було рівнозначно смерті: винуватці після цього божеволіли або закінчували життя самогубством.
Та повернемося до нашої покупки. Спочатку все було гаразд. Сім’я насолоджувалася спілкуванням із розумною технікою: дев’яносто відсотків інформації ми одержували через комп’ютер. Останні новини, міські плітки знали завдяки електронній пошті. Незвичайно розширилося коло наших знайомих, заочно з’явилися друзі у всьому світі.
Особливо прив’язався до електроніки наш син Скоп. Він більше за всіх просиджував за комп’ютером, навіть ім’я йому дав — «Тінь», пояснивши це тим, що людина не може обійтися без такої техніки, як і без власної тіні. Ім’я прижилося, а комп’ютер для Скопа став одним другом. Тепер усі свої кишенькові гроші син витрачав на різні модулі пам’яті та приставки. Згодом придбав синтезатор мови, і відтоді вони часто бесідували навіть уночі.
Якось так сталося, що поступово ми втратили контроль над сином і комп’ютером. Ні, ми як і раніше, одержували інформацію завдяки комп’ютеру, робили замовлення, сплачували рахунки. Але ми мали лише обмежений доступ до техніки, а тепер уже й до сина. З допомогою спеціальної програми, як пояснив Скоп, він позбавив «Тінь» повного спілкування з нами, виділивши нам лише незначну ділянку пам’яті, аби не втратили зв’язку з навколишнім світом.
Та мало-помалу комп’ютерний бум стих. Городяни стали повертатися до нормального життя. Стали зустрічатися, відвідувати театри, ходити в гості.
Не можна сказати, що комп’ютер зле вплинув на сина. Хоча він і забув дорогу до школи, оцінки були блискучими. На екзаменах відповідав коротко і точно. Син буквально зрісся з комп’ютером, навіть голос його нагадував синтезатора мови. Комп’ютерні ігри, які захоплювали Скопа найдужче, відзначалися такою якістю, що часом годі було переключитися на реальність. Але син став скаржитися на головний біль і запаморочення. І все, певне, тому, що приділяв багато уваги іграм з Віртуальної Реальності. З допомогою комп’ютера він входив у віртуальний світ, який відрізнявся од реального тим, що той світ створений був людиною. У ньому можна існувати, переживати весь спектр відчуттів, які знайомі нам у світі справжньому.
Скопова кімната була суціль заставлена електронною технікою. Чим більше в нього заводилось грошей, тим щедріше оплачувалися нові приставки до комп’ютера. У Скопа був наймодніший костюм, розроблений корпорацією Aura System, найдосконаліша маска, які використовувалися в Іграх Віртуальної Реальності.
Настав час закінчувати школу й визначатися з роботою. Не здобувши спеціальної освіти, Скопу все ж таки вдалося стати програмістом у фірмі, яка займалася розробкою штучного інтелекту. Представники фірми були приголомшені результатами тесту, який відбув недавній школяр. Відтак було підписано річний контракт. Причому Скоп домігся, що йому було дозволено працювати вдома.