Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 95)

Кіндрат. Як коли. Цей місяць у нас неважний. Ольга. А хто винен?

Кіндрат. Начальство.

Ольга. Бо ви план не виконуєте.

Кіндрат. А чому? Хіба ми ледарі? Я за тиждень нарубаю місячний план. Коли б дали тільки розвернутись. Я, Олю, рубати можу вугіль, як грати на баяні.

Ольга. А ти колись добре грав. Як тепер?

Кіндрат. Нема баяна. Як ви живете, Ольго Мака-рівно?

Ольга. Чого це ти мене на «ви»? Хіба я тобі не просто Оля?

Кіндрат. Я б з радістю...

Ольга. Коли з радістю, то й клич мене Оля. Кіндрат. Ну, добре.

Ольга. Чого замовк?

Кіндрат. Хіба я мовчу?

Ольга. Виходить, я мовчу?

Кіндрат (крикнув). Ганю, Ганю!..

Ольга. Вона кудись побігла.

Кіндрат. От бісеня. Знову поночі прийде.

Ольга. Хороша дівчинка у тебе. Вчиться добре? Кіндрат. Дуже добре.

Ольга. Як же ти з Павлом тепер?

Кіндрат. Він минуле забув, а я хоч і не забув, але не нагадую.

Ольга. Невже Павло ні разу не згадав тобі про минуле?

Кіндрат. Ні. Ото як тільки ви приїхали, я було до нього розігнався, а він так подивився на мене... Тепер тільки про діла говоримо.

Ольга витерла сльозу.

Що з тобою, Олю?

Ольга. Нічого, нічого... Ех, Кіндратику! (Зняла кепку з його голови.) Така ж пожежа на голові, як і колись була..

Кіндфат. Рудий, рудий, як був. Скільки років пройшло, у людей вилазить, а в мене тримається. Рудим, мабуть, і помру.

Ольга. А пам’ятаєш, як ти мені листи носив від Павла?

Кіндрат. Аякже. Який він був жвавий, веселий!

Ольга. Так. (Пауза.) Тепер обважнів, на серце скаржиться.

Кіндрат. Походив би щодня під землею, схуд би, і серце було б здорове. Телефон губить начальників, пухнуть вони від нього. Павло сидить коло телефону, і інженер з нього приклад бере, рідко коли вниз спуститься.

Ольга. Скажи, Кіндрате, де ти зник у день мого весілля?

Кіндрат. А ти не забула?

О л ь г а. Як же. Рік не було тебе, потім ми виїхали звідси, і я дізналась випадково, що ти тільки через три роки повернувся на шахту. Що сталось?

Кіндрат. Тоді, з твого весілля, я пішов на станцію, сів у поїзд, потім пересів у другий, а потім попав в Одесу. Поступив на пароплав кочегаром. Думав — ніколи не повернутись. За три роки де тільки не бував, проте... Кидаєш вугілля в топку, і все здається, що з «Зорі» воно. Потягнуло в шахту. Батько твій правду каже: той, хто родився в Донбасі, де б не блукав, а вернеться.

Ольга (тихо). Нащо ти це зробив?

Кіндрат. Діло давнє.

Ольга. Ну...

Кіндрат. Тепер сказати можна. Тільки ти, Олю, зрозумій мене. Може, не слід...

Ольга. Кіндрате, скажи.

Кіндрат. Я... Олю... Я любив тебе...

Ольга. Любив?

Кіндрат. Так. Ти вибач, діло давнє...

Ольга. Чому ж ти навіть не натякнув мені?

Пауза.

Кіндрат. Не міг, Олю. (Пауза.) Як швидко вечоріє...

Ольга. Як воно в житті буває,.. /

Велика пауза. Чути гармонь.

Кіндрат. Хлопці йдуть, а наших баришень нема.

Входять Гаврило і Трохим, вітаються.

Сідайте, хлопці, коло нас.

Гаврило. Не завадимо вам?

Ольга. Ні, ні. Просимо.

Хлопці сідають. Велика пауза.

Т р о х и м. А погода сьогодні хороша.

Гаврило. Думаю, що і завтра буде хороша.

Т р о х ц м. Може, й буде.

Гаврило. Показує на те.

Трохим. Підемо, Гавриле.

Кіндрат. Почекайте. У дівчат збори. Зараз прийдуть. Гаврило. Раз так, то почекаємо!

Трохим. Почекаємо.

Пауза.

Кіндрат. Що це ви, хлопці, сидите, мов засватані? Заграли б.

Ольга. Заграйте.

Трохим. Давай, Гавриле.

Гаврило. Яку вам, сердечну чи веселу?

Ольга. Сердечну.

Гаврило. Тоді Трохим буде грати. (Передає баян.) Ольга. Чому це так?