Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 3)

Період становлення Корнійчука-драматурга був досить короткочасним. Вже 1933 р. він пише драму «Загибель ескадри», що принесла йому широке визнання. І далі, протягом наступних десяти років, він створив ще 8 п’єс, більшість з яких стали етапними не тільки для самого Корнійчука як письменника, а й загалом для української, а певною мірою — і всієї радянської драматургії. «Загибель ескадри» і «Платон Кречет», «Правда», «В степах України», уславлений «Фронт» — усе це твори, в яких автор прокладав свої шляхи в освоєнні нової радянської дійсності, в художньому осмисленні багатьох злободенних проблем і колізій; це п’єси, що збагатили поетику драми, стали надбанням і своєрідним еталоном молодого радянського мистецтва.

Називаючи вищезгадані драматичні твори Корнійчука етапними, маємо на увазі і пряме значення цього слова: кожен з них у художній формі відбиває конкретно-історичний, хронікально точний етап руху суспільної свідомості у житті нашої держави і радянського народу, хоч нерідко бажане видавалося в них за дійсне. Наділений соціальним чуттям і драматургічним мисленням, письменник, як чутливий барометр, реагував на визріваючі тенденції, зокрема й офіціозні, і відтворював це у своїх драмах, в конфліктах і образах, в діалогах і мові персонажів. Водночас як художник він вирішував і мистецькі, суто творчі проблеми. Так, «Загибель ескадри» — це твір, у якому знайшла відображення революційна боротьба українського народу за утвердження Радянської влади і виразно постала колізія єдності особи і класу, художнє вміння виділити особу з маси (згадаймо, що перші українські радянські п’єси про революцію змальовували переважно класову групу як одне ціле, як натовп, юрбу, часто протиставлених герою-одинаку). «Платон Кречет» відтворював формування колективістських відносин людей в соціалістичному суспільстві і залучав до мистецького освоєння не'класові антагонізми, а конфлікти «між своїми», породжені новими обставинами буття народу. «Правда» зверталася до народно-демократичних засад заснованої Леніним держави робітників і селян, а водночас була першою спробою художньої Ленініани, мистецького втілення образу вождя революції. П’єса «В степах України» бралася практично розв’язати назр|лі, естетичні потреби створення радянської комедії з позитивними героямиї, (на матеріалі побуту нової соціальної сили — колгоспного селянства). «Фронт» засвідчував намагання осмислити ситуацію у найважчий для Ра-_; дянської країни період Вітчизняної війни. Етапними були і пізніше створені, «Крила», де знаходили вияв зміни в суспільно-політичному кліматі після смерті Сталіна, і «Сторінка щоденника», де такі зрушення підмічалися в житті духовному. '

Та все це було далі. А тоді, в 1933 p., за підсумками всесоюзного кон_: курсу, оголошеного до 15-річчя Жовтневої революції, п’єса маловідомого початкуючого письменника «Загибель ескадри» була відзначена другою премією (перша не була присуджена нікому) — і відтоді надійно ввійшла до розряду класичних радянських п’єс поряд із творами К. Треньова, Б. Лавре-ньова, Вс. Вишневського. Жюрі конкурсу в, статті «Підсумки конкурсу на кращу п’єсу» зазначало, що в «Загибелі ескадри», тему якої взято з історії, громадянської війни на Україні (затоплення Чорноморського флоту), в дуже напруженій драматургічній інтризі автор зумів показати лице петлюрівського українського націоналізму і з великою теплотою подав радянські образи. П’єса ця є одна з кращих історично-революційних п’єс» ².

Обравши для сюжету, драми конкретний історичний факт, Корнійчук створив високохудожній твір, у якому розглянув вагомі політичні явища й естетично оцінив їх. У художньо-образній формі драматург показав високу революційну свідомість і відданість українського народу ідеям Комуністичної партії. Усім серцем сприйнявши ленінський шлях соціального й національного визволення як спільний і єдиний для всіх пригноблених — шлях пролетарської соціалістичної революції, народ дорого, життям своїх кращих синів і дочок заплатив за її перемогу.

В драматургічному конфлікті автор звів дві протилежні сили: народ, матроську масу, очолювану партійним комітетом, і вище командування (адмірал з офіцерами, прибічниками скинутої монархії) та близьких до них за соціальною, класовою сутністю комендорів — вихідців із заможних куркульських родин, що підтримують буржуазно-націоналістичний уряд.— Центральну раду.

Успіх молодого драматурга саме і полягав у тому,-що він зумів відтворити події революційного змісту (навіть при певному схематизмі) з таким чітким з’ясуванням «хто є хто» в запеклому двобої і водночас дати вичерпну

політичну і моральну характеристику персонажам, що художній твір набув історико-документальної цінності.

З-поміж численних ворогів революції, які прагнуть потопити її в крові братовбивчої війни, особливо вирізняється боцман Кобза.— буржуазний націоналіст, що потай веде підривну роботу проти комітету, розпалює національну ворожнечу. Хитрий і обережний, він прагне обезглавити комітет; нестійких, емоційно-поривчастих, таких, як Гайдай, хоче одірвати і протиставити Загалу, а стійких і послідовних, як Оксана,— знищити. Довгий час йому щастить чинити свою чорну справу, прикриваючись революційними фразами.

¹ Драма «Загибель ескадри» була значним кроком уперед і в змалюванні позитивних героїв. Насамперед це стосується провідних образів твору — комітетчиків та народної маси* яка в п’єсі Корнійчука відіграє вирішальну роль.

Особливо вдалися йому постаті Оксани і Гайдая, по-справжньому новаторські, драматично ускладнені, подані в розвитку. Корнійчук, чи не вперше в українській драматургії створив реалістичний образ української жінки-революціонерки (в російській на цей час уже були Любов Ярова з однойменної п’єси К. Треньова та комісар з «Оптимістичної трагедії» Вс. Вишневського). В образі Оксани драматург підкреслював не лише ідейно-політйчну стійкість характеру, а й наголошував, хоч і дуже побіжно, суто людські, індивідуальні риси героїні: розум, витримку, рішучість лринципо-вість, уважність і чуйність до людей. Вона як комуністка має вести за собою не засобами зброї, а силою слова, переконання.

Порйд з Оксаною психологічно переконливо вимальовується образ мінера Гайдая, людини чесної, безмежно й романтично відданої справі революції, яка, проте, об’єктивно, внаслідок вибуховості свого характеру, допускає грубі помилки. Зіставляючи їх, Корнійчук знайшов вдалий драматургічний хід. Прийом контрасту дав змогу драматургу значно поглибити обидва образи, а в постаті Гайдая об’ємно висвітлити такі риси, які роблять цього героя одним із найбільш життєвих персонажів п’єси. Величезна емоційна напруга Гайдая, буремно-пристрасна експресивність (це насамперед відчутно в його мові — урочисто енергійній, сповненій романтичних виразів та Стилістичних інверсій) є домінантою його характеру, провідним началом в усіх його вчинках. Саме тому Гайдаю часто бракує тверезості й витримки, саме через те опинився він на якийсь час в одній упряжці з лицеміром Кобзою. Смерть Оксани від руки підлого вбивці розкриває Гайдаю очі на його страшну провину. Невимовного розпачу й каяття сповнений останній монолог Гайдая, коли він з^?являється на палубі зі своїми речами, щоб назавжди покинути корабель:

«Куди іду?.. Хіба я знаю, куди йти?.. Де берег мій?.. Тепер його нема. У порох розлетілось все. Скажіть мені, товариші, куди йти?.. В якій крові втопить страшну провину перед вами?.. В які моря, степи й гори йти, щоб право мав я повернутися до вас?.. Щоб силу мав я одрубати в собі важкий тягар, що душить, смокче серце і розриває мозок?.. Скажіть, товариші, хоч слово... Єдине слово... То буде берег мій, і я пройду до нього...».

Глибоке каяття героя, усвідомлення ним кровної причетності до справи революції вселяють віру в його очищення. Саме Гайдаю доручив комітет потопити перший корабель — дорогий йому есмінець «Стремительный», Гайдаю як командиру майбутнього сухопутного загону Стрижень вручає прапор затопленого корабля.

Образ Гайдая, як і образи інших представників народу — кочегарів Фрегата й Паллади, боцмана Бухти, лейтенанта Корна, юнги, виписані з великою теплотою і симпатією. Високе почуття обов’язку перед революцією примушує моряків власними руками пустити на дно судна Чорноморського флоту. «Гину, але не здаюсь!» — такий останній сигнал передають кораблі. І в цьому — оптимістичне звучання п’єси, яка за жанром підіймається до трагедії, хоч сам автор стримано назвав її героїчною драмою.

Олександр Корнійчук, органічно сприйнявши революційну епоху, освоївши її «політично», зумів досягти і художнього її опанування, тобто пізнання внутрішнього змісту соціалістичної революції, відтворити у своїй творчості світ психічної перебудови. Наступна п’єса «Платон Кречет» (1934) засвідчила уміння драматурга мистецьки дослідити нового героя — радянську людину — в її глибинних змінах.

Українська радянська література, в тому числі й драматургія, на той час уже мала в своєму активі твори, що були гідною відповіддю на ці потреби й запити епохи. П’єси М. Куліша, Я. Мамонтова, І. Кочерги, твори КХ Японського, І. Микитенка, Л. Первомайського, В. Минка порушували одну з найскладніших художніх проблем¹ — проблему позитивного героя, виведеного в конкретно-історичних умовах початкового етапу будівництва соціалізму в нашій країні. Водночас у цих творах наголошувалася ще одна художньо-соціальна проблема, яка набувала дедалі більшого* значення і масштаб-ніших вимірів: взаємозв’язок людини і суспільства, особи і колективу.