Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 196)

Капітан. Вона. Не забули?

Пауза. Галина проводить рукою по моделі. Входить Кирило.

Кир'ило. Все в порядку. (Дивиться на модель.) «Десна». Красивий. Твій?

Капітан. Мій.

Кирило. А де він тепер?

Капітан. Ходить, як і ходив, по всіх морях і океанах. Які тільки вантажі не возить трудяга! Двадцять років я ходив на ньому... Збережіть його, Галино Романівно.

Галина. Збережу. (Взяла модель, дивиться на неї.) Правду кажуть, ніщо так глибоко не хвилює, як спогади. (Пауза. Понесла модель у свою кімнату.)

Кирило. Що сталося у тебе, Максиме?

Капітан. Заштормило, так... (Витягнув люльку, на-биває.)

Входить Г алина.

Дочка сестри вийшла заміж, привела такого інтелігентного хлюста, як і сама. Ну і почалося... Ти мене назвав вареником, а вони мене прозвали старим грибом. Пенсіонний гриб, та ще й без сметани?

Галина. А сестра що?

Капітан. Сестра... Дочка на рабиню її перетворила. Терпів я, терпів — і кинув їх. У кожної людини є свої черепашки, але люди, що кораблі. Коли хочеш, щоб над головою майорів прапор, чисть дно від черепашок. Є такі, що з насолодою обростають черепашками, і тоді вони перетворюються на божевільних заздрісних жаднюг. Такими стали мої родичі. Вони вирішили мене перетворити в свого штовхача. Примушували одягати парадну форму, водили мене в різні установи: це наш дядя, заслужений капітан далекого плавання, кавалер десяти орденів... І я спочатку, як заслужений дурень, не розібрався. А вони ловко все більше вмощувались на моїй шиї і вже нахабно почали вимагати, щоб я своїм авторитетом допомагав у їхніх паскудних, жаднючих справах. І от одного вечора я скликав їх на палубу і зробив великий аврал. Сказав їм все, що про них думаю, і віддав кінці.

Г алина. Як? Квартира ж ваша?

Капітан. Моя, але довелось підняти якір.

Кирило. А де ж ти тепер живеш?

Капітан. Недалеко від вас, за мостом, на воді. Купив старий дерев’яний шлюп, відремонтував. Кабіна хороша.

Моторчик Л-12, п’ять миль за годину. Перефарбував. Так що прошу в гості. На березі великий осокір і біля нього пришвартований мій шлюп. Білий, як лебідь, а на носі напис на вашу честь: «Галина».

Г алина. Справді?

Капітан. Так. Живу, як король!

Галина. А хто ж вам варить, білизну пере?

Капітан. Дорога Галино Романівно, немає в світі такої пралі і такого кока, як ми, моряки.

Галина. А зимою що буде?

Капітан. До зими п’ять місяців, а потім шлюп витягну, десь найму кімнату, весною знову на воду! Я й ради^ що так трапилось. Не співчувайте мені, а навпаки — поздоровте старого капітана з новосіллям. Увесь день на свіжому повітрі, і щоранку я бачу перший промінь... Кожен раз краса неповторна! Все замовкає... Мабуть, у космосі така тиша. І в цю хвилину я дивлюсь на світ очима дитини. Так було на морі, так і на Дніпрі.

Кирило. Природа має велику магічну красу, це правда.

Г алина. Коли дивитись на неї очима дитини. Не кожному дано таке велике щастя.

Кирило* Чому?

Галина. Чимало є людей, що люблять дивитись у горшки сусіда, а до неба голову підводять тільки тоді, коли бушує гроза. На'жаль, це так.

Задзвонив телефон.

Слухаю. Антон не приходив. Добре, Катю, купимо «Оксамит України». Гаразд.

Капітан. Привіт від мене,

Галина. У нас Максим Максимович, тобі привіт. Зараз. Вас просить.

Капітан (узяв трубку). День добрий, Катерино Михайлівно! Спасибі. Де пропадав? Переїздив на другу квартиру. Чому? Розповім. Це весела історія. Обов’язково буду, при повній формі. Дякую. (Поклав трубку.) Мав честь одержати запрошення на вечерю. Чекайте, чекайте, а чи не день народження у Катерини Михайлівни?

Галина. Ні. Приїздить до нас знайомий з Італії.

Капітан. О, заспіваємо «Бандьєра росса».

Кирило. «Бандьєра росса»... (Співає італійською мовою разом з капітаном перший куплет.)

Аванті, о пбполо, алла ріскосса!

Бандьєра росса, бандьєра рбсса!

Аванті, о пополо, &лла ріскосса!

Бандьєра росса тріонофера.

Бандьєра роеса ла тріонфера,

Еввіва іль комунізме) е ла ліберта!

Дельї сфруттаті лЧмменса скьєра,

Ла пура іннальці росса бандьєра,

О пролетарі, алла ріскосса!

Бандьєра росса тріонфера!

Іль фрутто дель лаворо... а кі лавора

андра!¹¹

І коли вони закінчили, заспівала Галина.

Г алина. «Вперед, народе, йди у бій кривавий ⁹!.. Червоні лави, червоні лави...» Ми теж її співали у генерала Кбвпака ^,0.

Кирило. Ви були...

Галина. Розвідницею, разом з дочкою. Каті не пощастило. Пішла у місто на зв’язок і потрапила в облаву. Вивезли її в Німеччину. Думала, кінець, не зустрінемось. Але, як бачите... (Тихо заспівала.) «Червоні лави переможуть всіх... Бандьєра росса, бандьєра росса...» (Іде на кухню.)

Капітан. Ти знав?

Кирило. Ні. О мадонна!

Капітан. Мадонна. І знову ми сіли на міль, на рифи, як сліпі. Ну, я, солоний огірок з дубленою шкірою, не відчув, а ти, артист, художник, душа твоя тонка! Щодня тут крутишся, як... і не знаєш, що пережила Галина Романівна і зберегла море, океан добра в душі своїй для тебе, для мене, для всіх. Скажи, хто ми тепер такі? Хто?

Кирило. Хто? Ми... Ми...

Увіходить Галина у фартусі.

Галина. Прошу вас, кавалери, допоможіть скласти список покупок. Гість закордонний. Я не знаю, що вони люблять.

Капітан. Італійці люблять спагетті.

Галина. Що це?

Кирило. Це довгі макарони, їх національна страва. Я в цирку працював з італійцями. Знаю. Отож записуємо. До макаронів потрібен сир. Натремо — і туди. Масла пів-кіла...

Капітан. У мене біля човна на кукані судак ходить кілограмів зо два.

Кирило. Чудесно! Судак по-польськи. Жаль, що/не завтра приїздить синьйор Антоніо, я б йому наловив зелених красунь, що співають: ква-ква...

Галин а. Ну що ви!

Капітан. Делікатес, делікатес!