Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 182)

Олексій. Ти жартуєш?

Ярина. А ти ревнивий.

Олексій. А ти як думала? Прощайся, Ярино, назавжди з своїми зальотами. Назавжди. Сім’я єсть сім’я! Ясно?

Ярина. Сім’я єсть сім’я — блискуче! А ще краще можна сказати: «Сім’я — неприступна фортеця!» Яке щастя жити в такій фортеці! Як весело буде! В наших душах спалахне полум’яна любов до рум’яних пирогів, вареників, білих грибків у маринаді, а холодець з хріном? А курчата табака? А карасі, а линки? І я буду отакою (показує), а ти от таким, і характер у мене буде лагідний, лагідний. Тільки як же ми будемо цілуватись?

Олексій. Кинь жарти. Невже ти не відчуваєш, не віриш, що найкраща сім’я у світі — це буде наша сім’я. Ясно?

Ярина. Тоді я пропала.

Олексій. Чому?

Ярина. Бути зразком для всіх — це ж нестерпна мука. Невже ти не розумієш, що краса людини — це вічна боротьба між бунтом почуттів і холодним розумом.

Олексій. І хто ж перемагає?

Ярина. Хто? Наші доблесні профспілки. Ясно? Чого замовкла моя дорога поштова скринька? (Сміється.) Вибач, але це так смішно звучить — «скринька».

Олексій. Чекай, чекай, приїдеш зі мною, влаштую тебе на наш завод, і тоді зрозумієш, що таке моя поштова скринька.

Чути, високо в небі гуркоче реактивний літак.

(Підвів голову, з'являється посмішка на його устах.)

Ярина теж дивиться вгору.

Ярина. То військові. Слухай, Альошо, а що коли ти вилізеш зі своєї поштової скриньки і ми махнем кудись на Далекий Схід, на Сахалін. Поки ми молоді, непристойно сидіти на одному місці. Скільки в нашій країні можливостей! Чи на Памір... Га? Треба ж відчути силу своїх крил, а то пройде час, і не помітимо, як пір’я облетить, і будемо ми, як гуси, гелготіти, коли почуємо в небі гордий крик журавлів: кру... кру... кру... Альошо, милий, та ти мене не слухаєш?

Олексій (підвівся). Подивись, що він робить! Це найкращий зверхзвуковий, найкращий у світі. А он другий іде на перехват. Дивись! Дивись! (Показує в небо.)

Ярина дивиться на Олексія.

І в кожному з них частинка моєї праці!

Ярина. Ти працюєш...

Олексій. У поштовій скриньці.

Ярина. Невже ти працюєш у конструкторському бюро?

Олексій. Ні. Я слюсар, звичайний робітник, але без нас ні конструктори, ні вчені нічого зробити не можуть. (Посміхнувся.) Усі великі люди, Ярино, виростали на робочих руках. На робочих... Пробач, я не чув, що ти гоио-рила. Повтори.

Ярина. Я говорила, дорога моя поштова скринько... Я говорила, що з радістю поїду з тобою, і велике щастя буде в моїй душі, коли я зможу сказати, як ти сказав. (Сіла біля Олексія.)

Олексій схопив в обійми Ярину, цілує. На другому подвір’ї з’являється Дмитро. В руках у нього гиря, робить вправи.

Альошо, пусти, Альошо, я зараз усіх покличу, пусти!

Дмитро від несподіванки випустив гирю і цю ж хвилину закричав, схопив у руки ногу, підстрибує, крутиться на одному місці. Олексій і Ярина

схопились.

(Крикнула.) Дмитрику!

Дмитро підскакує і стогне. Олексій і Ярина підбігають до штахетів.

Олексій. Що з тобою?

Дмитро. Ой... ой... (До Олексія.) Убити тебе мало. Олексій. За що?

Дмитро. Ти хуліган.

Ярина. Дмитре!

Дмитро. Гиря... Розбійник... Я вийшов тренуватись, чую твій крик і бачу — він тебе душить. Від несподіванки у мене гиря висковзнула з рук. Ой... У мене в неділю останній рішучий бій на рингу, а що коли нога розпухне? Ярина. Я тобі примочки робитиму.

Дмитро. Найшли місце... у дворі...

Олексій. Ми теж тренувались.

Дмитро. Тренувались?

Ярина. Так.

Олексій. Дмитре, друже, я дуже жалкую, що таї* трапилось. Я і Ярина запрошуємо тебе на наше весілля.

Дмитро. Дякую. Весілля... А ще недавно ми ж з тобою отакими були. (Показує.) Яблука по садах чужих шурували.

Ярина. Та й шибки з рогаток...

Дмитро. А пам’ятаєш, як ти мене била?

Ярина. Ти боявся мене.

Дмитро. Я був закоханий у тебе... Та й зараз ти мені інколи снишся.

Ярина. Що ти! У тебе ж Зіна — така дівчина! Куди мені! Ти богатир, а вона маленька, весела, гостра. Усе життя будеш її на руках носити.

Дмитро. А я й тепер її ношу, аж на озеро.

Ярина. Ого! Це ж п’ять кілометрів!

Дмитро. Десять, бо й назад теж несу.

Чути звуки гітари, а потім пісню: «Адресованная другу, ходит песенка по кругу ⁵, потому что круглая земля...»

Ярина. Костя прийшов?

Дмитро. Він. Ми в гості підемо до його болільниці. У Кості тепер їх стільки...

Входить Костя... Він у світлому костюмі, в кишені піджака хусточка, на пальці великий перстень, у руках гітара, співає. Побачив усіх, спинився.

Нашій першій рукавичці, кумиру усіх дівчат і справжніх мужчин — салют!

Костя вклоиився, взяв кілька акордів на гітарі, підійшов.

Костя. А... (До Ярини.) Мадемуазель, мосьє. (Вклонився.)

Пауза.

Що це ви на мене так дивитесь, голубоньки? Чи не від щастя у вас дух перехопило?

Дмитро. Костю...

Костя. Я слухаю вас, щасливий жених.

Дмитро. Костю, припини.

Костя. Це ти мені скажеш на рингу, коли я тебе вчити буду... (До Олексія.) А ти, видно, здичавів у поштовій скриньці. Не відповів на привітання. Доведеться тебе спочатку ввічливості навчити, а потім перевірити: чи достойний ти такої дівчини — нашої королеви. (Сміється.)

Олексій. Костю, Костю...

Костя. Альошо, Альошо... Ну, я слухаю.

Пауза.

Тебе ще в школі називали мовчуном, пам’ятаєш?