Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 175)

Макар. Коли ж ти йому скажеш?

Юля. Скоро... Перед відходом баржі...

Макар. Мені треба теж поговорити.

Юля. Не варто.

Макар. Чому?

Юля. Нещастя може бути. Як закипить, ніхто не знає, що зробить.

Макар. Я справлюсь з ним.

Юля. Ні, хоч і постріляний, а силу ще має... страшну... Колись розкажу тобі, як він мене...

Макар. Бив?..

Юля (пішла вперед, стала, тихо). Я все йому простила, одне не можу... Як матір мою ображав... А я й не бачила її...

Макар. А де батько зараз?

Юля. Поїхав на човні. Взяв гармошку, одягнув солдатську сорочку з орденами і медалями...

Макар. А для чого так вирядився?

Юля. В цей день загинув його друг сержант Весна, Щороку він так його згадує. Десь тепер сидить, в очереті

і грає йому... (Підходить до Макара.) Чого ти, Макаре, такий?

Макар. Скільки тобі довелося...

Юля. Все спливе, як у повінь... Розкажи, як ти мене любиш.

Пауза.

Макар. Усе життя я буду тобі розказувати без слів.

Ю л я. І я.

Макар. Серьога просив вклонитись тобі... і поцілувати... (Цілує Юлю в щоку.) Це за Серьогу, а тепер...

Юля. Чекай... Як його здоров’я?

Макар. Краще... А у мене все в порядку. Все!

Юля. У тебе? Ти теж...

Макар розвів руками.

Чому не сказав мені?

Макар. Ждав останньої перевірки... Спасибі лікарям, побороли чорта з джунглів.

Юля. Правда?

Макар. Правда.

Юля. О... Аж серце спинилось. (Провела рукою по його голові.) Важко вам там було?

Макар. Спочатку... Ніби в гарячому тумані весь час. Але ми там показали честь робочого класу, сам їхній президент мені руку потиснув і на півкіло орден почепив.

Юля. На півкіло?

Макар. Отакий (показав), хороший, за десять кілометрів видно. (Посміхнувся.)

Юля. А люди там які?

Макар. Гостинні, люб’язні, тільки харч у них легкуватий, тому вони на зріст непоказні.

Юля. А можуть тебе знову послати у якусь країну?

Макар. Можуть.

Юля. І ти поїдеш?

Макар. Поїду. Якби ти знала, Юля, яке щастя помагати людям, вчити їх, коли б ти знала, як за це люблять нас. Про все питають, як ми живемо, робимо, вчимось, які закони... І зараз дивуюсь, звідки у мене народжувалось стільки слів. Бідна перекладачка не встигала.

Юля. Так довго говорив?

Макар. Не довго, а з ентузіазмом. Це тут я тихий, а там аж кров закипає. Бо я там не просто був зварник Макар Брага, а майже міністр закордонних справ. Не віриш? (Встав.) Ти думаєш, я тільки сталь варив? За всю країну держав відповідь щодня. О! Про що тільки не питали...

Юля. А як ми любимо, питали?

Макар. Питали і не раз.

Юля. А як відповідав?

Макар. На повну силу. Зараз покажу. (Хоче обняти.)

Юля. Чекай! Хіба там ти показував?

Макар. Що ти... Там я розказував, навіть пісні співав про кохання.

Юля. Співав... А мені чому не співаєш?.. Чому?..

Макар. Ти сама...

Юля. Що?

Макар (тихо). Моя пісня...

Юля (тихо). Ще раз скажи.

Макар. Пісня...

Юля. А коли ти знову поїдеш, що ж зі мною буде...

Макар. Поїдемо разом. За півроку тебе вивчимо сталь варити.

Здаля чути гармонь.

Юля. Батько пливе... Ходім звідси.

Макар. А може, разом з ним поговоримо?

Юля. Ні!

Макар (схвильовано). Юлю! (Дивиться на неї.) Юля. Все буде добре, Макаре...

Виходять.

Входять з другого боку Леонід і Вероніка.

Вероніка. Чому щастя завжди таке коротке? Леонід. Інакше ми не дорожили б ним.

Вероніка. Ти щасливий тепер?

Леонід. Про це не питають! Щастя, як сонце, його долонею не закриєш.