Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 162)

Леонід. Пробачте, Вероніко Олександрівно. Як вам відомо, мої дотепи завжди були важкі. На жаль, така у мене вдача. Уклінно прошу пробачити... (Вклонився.)

Вероніка (підійшла до Леоніда). Мир. (Простягнула руку.у -

Аркадій (співає). «Де згода в сімействі, де мир...» ²

Леонід. Такого не буває. (Потиснув їй руку.) Вероніка. Ай...

Леонід. Від усього серця... (До Аркадія.) Поїдемо!

Вероніка (підійшла до Леоніда, тихо). Льоню../ Я мушу з тобою поговорити... Не думай, що буду просити, ні, я знаю — всьому кінець. Чи ти боїшся мене?

Леонід. Я?!

Аркадій. Я мушу піти до човна... На хвилинку...

Вероніка. Заждіть. Я дуже прошу вас і тебе, Леоніде, пообідати з нами. Скоро мама прийде...

Леонід (тихо). Сто тисяч дияволів!..

Вероніка. Мама вийшла заміж за художника Володимира Володимировича Богутовського...

Аркадій. Богутовського...

Вероніка. Ви знаєте його?

Аркадій. Знаю. В один день з ним премію одержував. Колись він гримів...

Леонід. І загримів...

Вероніка. Чому? Він зараз багато працює.

Аркадій. Талант у нього могутній, тільки не туди його направляв... Проте хіба він один так робив?

Леонід. Але Богутовський був серед великих підлабузників до власть імущих.

Аркадій. А ти думаєш, тепер таких нема? Цю хворобу постановами не одміниш.

Вероніка. Ви гадаєте, так завжди буде?

Аркадій. Я не песиміст... Але, щоб така хвороба зникла, треба менше кивати на інших і частіше і глибше нам усім дивитись у себе. (Посміхнувся.) Частіше в своїй душі прополку робити...

Вероніка. Не всі це можуть.

Аркадій. Чому?

Вероніка (подивилась на Леоніда). Буває з людиною таке...

Аркаді й. Що?

Вероніка. Коли вона чесно подивиться у свою душу, тоді тільки один вихід.

Леонід. Який?

Вероніка. Камінь на шию — і он з тієї кручі... (Показала.)

Аркадій. Оце песимізм, чорний...

Леонід. А може, й краще, коли в душі один чортополох...

Аркадій. Треба доброго друга попросити, щоб допоміг вирвати його.

Пауза.

Вероніка. А коли друга нема...

Леонід. Немає тільки у тих, хто не заслужив на дружбу. Аркадій. Це не дружба, коли один робить усе, щоб її заслужити, а другий у ролі судді. За дружбу боротись треба разом... А Богутовський тут?

Вероніка. На тому березі. Там мама і Оля, дочка Богутовського від першої дружини...

Леонід. А ще хто з ними?

Вероніка. Хто? (Пауза.) Більше нікого.

Леонід встав, іде.

Аркадій. Куди ти?

Леонід. До човна. (Пішов.)

Вероніка. Льоню... Я жду тебе...

Леонід. Дякую. Я не зможу. Погано себе почуваю... Вероніка (підходить). Може, ти перегрівся, Льоню.

Пауза.

Леонід (тихо). Перегорів... (Повернувся і пішов.) Вероніка (стоїть, дивиться йому вслід, тихо). Льоню...

Леонід не повернувся.

Аркадій (підходить). Дякую за воду... Пробачте, я теж піду.

Вероніка. Невже... і ви... Не приймете мого запрошення?

Аркадій. Приймаю, і з великою радістю.

Вероніка (схвильовано). Цього вам я ніколи не забуду. (Пішла до намету.)

Аркадій іде до човна. Повернувся.

(Підняла руку, весело.) Жду!

Здаля долинає спів Іларіона Грози. Він добре випив, на палубі з’явилась 10 л я. Вона- стривожено дивиться на той бік. На берег з веслом у руках виходить Гроза. Іде не поспішаючи, спинився, підвів голову, дивиться в небо; вирвалось з його уст, немов стогін: «Ні... ні...» Опустив голову, іде до баржі, став. Руда скуйовджена чуприна надійно захищає його від пекучого сонця. Він у латаній майці та великих гумових чоботях. На загорілих руках видно татуїровку. В руці кавун. Він поклав кавун і весло на баржу. Витяг з кишені кінець рушника, витирає обличчя.^

Гроза (дивиться на донку, крикнув). Чого ти так брови звела? Чого? Говори! Ну? Я тобі зараз покажу дисципліну... Дай руку...

Юля хитнула головою.

Боїшся?

Юля (поклала трап). І нащо ви, тату, в таку спеку...

Г роза. Мовчи! (Помалу йде по трапу.)

Юля пильно стежить за батьком, відступає

Стоять!

Юля зупинилась.

Іди сюди.

Юля стоїть.

Іди... Чуєш... (Іде до Юлі, підняв весло.)

Юля метнулась вправо.

Стій! (Іде до неї.)