Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 133)

Надія. Був.

Батура. Що сказав?

Надія. Легше, але кілька днів треба полежати. Мені наказав нікого не пускати до тата, щоб не хвилювався. Батура. На все життя запам’ятає ті збори...

Надія. Жаль мені батька, але сам винен.

Батура. Я вперше був на колгоспних зборах. Надія. І як вам?

Батура. Коли б письменники хоч наполовину так говорили правду один одному, як би виграли від цього читачі.

Н а дія. А хіба у вас не люблять критики?

Г> а т ура. Більше клянуться, що люблять.

Н а дія. І ви теж?

Батура (кашлянув). На жаль, в міру сил не відстаю від колег. Мила, славна Надійко...

Надія (тихо). Сергій... Павлович.

Дивляться одне одному It очі.

Батура. Здається, батько прокинувся. (Встав.) Надіє Іванівно...

Пауза.

Надія. Що?

Батура. Я мушу сказати вам правду.

Надія. Правду... Не треба... Я зрозуміла... Нічого не говоріть...

Батура. Вислухайте. Вас захопив образ моєї книги. Для вас я — це моряк Горовий, моє серце — це його велике серце, моя душа — це його великий внутрішній світ, що запалив вас тоді, коли ви мене ще не знали. А справжня любов — коло вас. Це людина більша, ніж я і ніж образ моєї книги.

Надія. Ви знову про Карпа?

Батура. Так... Про мого друга.

Надія. Чим же він заслужив таку дружбу?

Батура. Я про це написав.

Надія. Де?

Батура. В книзі.

Надія. Карпо... Це правда?

Батура. Правда, Надіє... Матрос Горовий — це Карпо.

Надія пішла в сад.

(Тихо.) Друже мій... друже...

Пауза. Входить Вітровий.

Вітровий (здаля). Сергію Павловичу...

Батура не відповідає. Вітровий підійшов.

Б а т у р а. Що, Карпе?

Вітровий. Задрімав?

Батура. Так...

Вітровий. Серього... Серього, що з тобою, друже?

Батура. Нічого. Погано себе почуваю.

Вітровий. От біда... Може, лікаря викликати?

Батура. Мені треба їхати в Київ.

Вітровий. Невже так погано?

Батура. Я мушу негайно лягти в лікарню. У мене відкрилась рана. Я поїду сьогодні ж.

Вітровий. Що ти кажеш?

Батура. Так.

Вітровий пильно дивиться на Батуру.

Велика пауза.

Вітровий (тихо). Ясно... В серці відкрилась... Батура. Вгадав.

Вітровий. Аяй повірив, що дійсно хочеш їхати. А воно, виходить, скоро гуляти будемо.

Батура. Будемо, і ще й як. Дуже прошу тебе, Карпе, будь моїм шафером.

Вітровий (по паузі). Спасибі, Сергію Павловичу. Батура. Так приїдеш на моє весілля в Київ? Вітровий. Не розумію.

Батура (дістає конверт, виймає звідти фото і лист. Подає фото Вітровому). Подобається?

Вітровий. Хто це?

Батура. Асистент професора, що мої рани закриває, Марія Миколаївна Нелеговська. Моя наречена. Строга дівчина.

Вітровий. Правда?

Батура. Прочитай на звороті. Коли хочеш — і лист прочитай. (Простягнув.)

Вітровий. Я вірю.

Батура. Гарна?

Вітровий. Гарна. Скільки їй років?

Батура. Ситуація майже така, як у тебе. Молодша від мене на вісімнадцять років. Тепер, голубе, сорокарічні в моді.

Вітровий обняв Батуру.

Приїдеш? В серпні? Дам телеграму.

Вітровий. Сергій Павлович. Серього! (Поцілував Батуру.)

Батура. Виклич, друже, підводу. На вокзал треба.

Вітровий пішов у дім. Батура дивиться на фото.

Любий мій асистенте, коли б ти знала, як допомогла ти мені врятувати солдатську дружбу. (Сховав лист і фото.) Друг не зрадить, Карпе. (Пішов за Вітровим.)

Входить Вакуленко, підійшов до ліжка, на якому спить Романюк, дивиться, потім виламав гілляку, став, махає нею над лицем Романюка. Романюк прокинувся, дивиться на Вакуленка, той махає гілкою.

Романюк. Хто це?