Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 103)

Павло. Виходить... Ну, як знаєш. Просити не буду. Мене проведуть друзі.

Ольга. А хіба вони з тобою не їдуть?

Павло. Хто?

Ольга. Твої друзі.

Павло. Ні.

Ольга. Жаль.

Павло. Чому?

О л ь г а. Ти так до них звик. Майже щовечора по роботі з ними.

П а в л о. А з ким же мені бути? Що, вони погані люди?

Ольга. Я цього не кажу, але надто веселі.

Павло. Краще з веселим загубити, аніж з нудним знайти.

Ольга (складає речі в чемодан). Оцей галстук теж покласти?

Павло. Клади.

Ольга. Я хотіла б, щоб ти переглянув мою доповідь. Лише два останні розділи»

Павло. Я в медицині не розбираюсь.

Ольга. Там мова йде про твою шахту.

Павло. Про «Зорю»?

Ольга. Так.

Павло. Ти що ж, її лікувати збираєшся? (Посміхнувся.)

Ольга. Прочитай, Павле, ось хоч би цей розділ.

Павло. Нема в мене часу. Готуюсь, у мене партбюро.

Ольга. Я тебе прошу.

П а в л о. Розкажи коротко, що там.

Ольга. Коротко... Ну, добре, (Розкрила доповідь.) Я показую, що на шахті «Глибокій» майже нема нещасних випадків. Чому? Там висока соціалістична культура праці їх знищила. Відсоток травмованих на «Глибокій» нечувано низький.

П а в л о. А що ж про «Зорю» говориш?

Ольга. Павле, мені важко було знайти другу таку шахту, як твоя. Ти зрозумій мене вірно. Перед наукою... чесним треба бути.

Павло. Говори, говори...

Ольга. За цей рік у тебе техніка використовувалась погано, ривки, штурми дали такі цифри. Травматизм серйозний. Ось як іде крива. Моя поліклініка зареєструвала на протязі року... '

Павло. Для чого це ти робиш?

Ольга. Для того, щоб показати, що там, де механізми працюють як треба, зникає найбільше зло у гірничій справі — травматизм, каліцтво, інвалідність. У тебе ж, Павле...

Павло. Досить. (Ходить по кімнаті.)

Ольга. Я з тобою, Павле, про це не раз говорила. Я розумію, тобі важко, але... Коли б ти знав, що мені доводиться чути від робітників на твою адресу, коли я їм подаю допомогу...

Павло. Ти знаєш, що таке зараз — дати вугілля державі? Це бій. Це фронт.

Ольга. Знаю.

П а в л о. А в бою усі залишаються цілими?

Ольга. В шахті усі мусять бути цілими і здоровими. За здоров’я шахтарів відповідаєш ти.

П а в л о. А на якого біса ви тоді здалися?

Ольга. Щоб не тільки допомагати тим, які страждають від твоєї безтурботності.

Павло. Що?

Ольга. І відсталості.

Павло. Ну, що ж, іди. Тільки ти думала над тим, як же нам далі жити?

Ольга. Думала — і більше, ніж ти.

Павло. Що ж вирішила?

Ольга мовчить.

Говори.

Ольга. Не поспішай... Я скажу... Все скажу.

Павло. Чого ти від мене хочеш?

Ольга. Тепер тільки одного. Відповідай за здоров’я робітника у шахті. Не маєш права на це закривати очі. (Показала на свою доповідь.) Тобі ніхто цього не простить. (Одягла плащ, бере журнал і доповідь.)

Павло. Ідеш мене ганьбити, топтати в болото...

Ольга. Моя професійна честь...

Павло. А моя честь — це що для тебе?

Ольга. Я не можу мовчати. Це проти моєї совісті. Не можу!

Павло. Що ж, іди. Твій батько зараз буде на партбюро мене крити, а ти — там. Здорово виходить. Бажаю вашій сім’ї успіху. Іди.

Ольга. Знаєш, Павле...

Павло. Що?

Ольга. Не треба нам разом жити. Не треба. Просто неможливо... (Вийшла.)

Павло. Ольго... Олю... (Опустився в крісло.)

Стук у двері. Павло не відповідає. Входять Гаврило і Трохим.

Г а в р и л о. Вибачайте, що ми до вас, Павле Софроновичу, прийшли на квартиру. Сказали нам, що ви дома і сьогодні їдете...

Трохим. Ми вирішили зайти.

Павло мовчить.

Гаврило. Я — Гаврило Гаврилович Братченко, а це мій напарник — Трохим Олександрович Голуб. Ми з шахти «Глибокої».

Павло. Що вам треба?

Г а в р и л о. Вирішили перейти на вашу шахту.

Павло. Хто?