Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 26)

— А де ж Терезія? Чому вона не працює? Невже запаніла відтоді, як на грудях геройська зірка засяяла?

— Терезія в далеку дорогу збирається, — відповіла смуглява дівчина. — В Угорщину їде з делегацією, на Першотравневе свято. І передавати свій геройський досвід закордонним колгоспникам.

— Он як! — обличчя Кларка стало стурбованим. — І коли ж вона від'їжджає?

— Скоро. Післязавтра. — Веселий, лукавий погляд смуглявої додав: поспішай, Іване, а то запізнишся.

— Та-ак… — роздумливо, ніби сам до себе промовив Кларк. — Виходить, запізнився. Як поспішав, як поривався — і все-таки…. — він раптом крекнув, поплював на долоні, шумно потер їх одну об одну: — Ану, дівчата, озброюйте зголоднілого трудівника своїм знаряддям праці!

Одна з дівчат простягнула йому рогач. Кларк ухопив його і високо, як молотобоєць, підняв над головою.

— У-ух! — він із силою встромив важку, з білим лезом стальну плаху в кам'янисту землю.

Легко злітав і швидко падав, виблискуючи на сонці, його рогач. Скреготала сталь, викрешуючи з каміння іскри. Вилискувала чорним оксамитом свіжоспушена земля. Ліворуч і праворуч на межу сипались невеликі валуни, вивернуті із своїх старих гнізд.

Кларк точно розрахував, чим міг остаточно покорити подруг Терезії. Показовий трудовий сеанс, який тривав усього двадцять хвилин, наблизив його до мети значно більше, ніж всі слова, погляди і посмішки. Коли він розігнувся і, витираючи спітніле обличчя, винувато і зніяковіло подивився на молодих виноградарок, ніби пробачаючись за свій трудовий запал, він уже був для них остаточно своїм, простецьким парубком, людиною їхнього трудового кола, їхніх дум і почуттів. Тепер, гадав Кларк, кожна з дівчат протуркотить вуха своїй подрузі: «Ох, який же твій Іван, Терезіє!…»

От заради цього Кларк і потратив стільки часу і сил на горі Соняшній. Робити тут більше нема чого. Можна рушати далі.

М'яка польова дорога вивела Кларка в прибережні сади. Проминувши їх, він поїхав зеленою дамбою вздовж Тиси, з цікавістю вдивляючись у той, угорський берег. Там, біля колодязя, стояла група жінок у різнобарвному одязі. Це був колодязь, повз який Кларк проходив тієї страшної туманної ночі. Рибалки розпинали на кілках великі сіті. Червоноколісний трактор, крутячись майже на одному місці, орав незручний видолинок — той самий, де лежав Кларк, пробираючись до Тиси.

— Громадянине, зупиніться.

З-за кущів вийшли два прикордонники: старшина (це був Смолярчук) і рядовий. Кларк різко загальмував і зіскочив на землю. Невимушено балакаючи, він дістав документи.

— Вас, товариші, звичайно, цікавить не моя особа, а мої папери. Будь ласка. Ось військовий квиток, ось пропуск у прикордонну зону.

Старшина довго й уважно вивчав документи.

— Куди ви прямуєте? — спитав, нарешті, він, гортаючи сторінки військового квитка.

— А ось сюди, в колгосп «Зоря над Тисою», на Гоголівську, будинок 92, до Терезії Симак. Не чули про таку хорошу дівчину?

Смолярчук не відповів, продовжуючи вивчати документи. Все в них було гаразд, однак він не квапився відпускати демобілізованого старшину. Кларк терпляче чекав.

— Може, вам що-небудь незрозуміло? — м'яко посміхаючись, спитав він, коли повільність прикордонника стала нестерпною.

Смолярчук знову не відповів, подумав: «Чого він нервує?» І ще уважніше продовжував переглядати військовий квиток.

— Ну й служба у вас, зелені шапки! — насмішкувато промовив Кларк. — Якщо навіть з рідною ненькою зустрінешся, — не вір, що вона твоя ненька, поки не посвідчить свою особу. — Він вийняв кисет з махоркою, скрутив товсту цигарку. — Куріть… Не бажаєте? Воля ваша… Слухай, хлопці! — втративши терпіння, вигукнув він. — Прошу даремно не затримувати парубка, не вкорочувати його щастя.

За всіма найтоншими розрахунками Кларка, він повинен був сказати те, що сказав. Хай прикордонники відчують, що він з ними за панібрата, що він абсолютно незалежний.

— Про яке ви щастя говорите? — спитав прикордонник, зводячи очі на Кларка. Він ще раз оглянув його-з ніг до голови, особливу увагу приділив новим, армійського зразка чоботям.

— Та про те саме, про яке в піснях співається. — Бєлограй розкрив бумажник, дістав з нього кольорову журнальну фотографію Терезії, наклеєну на картон із золотим обрізом. — Ось дивіться. Хіба це нещастя?!

Смолярчук нічого йому не відповів і повернув документи.

Бєлограй на прощання простягнув руку прикордонникові й спробував зазирнути йому в душу, дізнатись, чим була викликана його пильна увага до бездоганних документів. Обличчя старшини не виявляло ніякої тривоги. «Все гаразд!» вирішив Кларк.

Він остаточно заспокоївся, коли Смолярчук досить дружелюбно відповів на його потиск руки і навіть посміхнувся.

Кларк спустився з дамби на стежку, що вела в село і за кілька хвилин був на Гоголівській, перед тривіконним будинком номер 92, густо обплетеним зеленню.

Він навмисне забряжчав залізною клямкою хвіртки, сподіваючись, що його почують. Так само шумно вибіг на ґанок, забряжчав чорною клямкою дверей.

— Дозвольте зайти!

У відчиненому вікні з'явилась Терезія — голова у вінку русявих кіс, в одній руці синє шовкове плаття, — в другій — праска. На свіжих щоках дівчини палав яскравий рум'янець, а очі з подивом і цікавістю дивилися на нежданого і негаданого гостя.

— Здрастуй, Терезіє! — Кларк зняв картуз і недбало провів по кучерявому волоссю.

— День добрий, здрастуйте, — зніяковіло відповіла дівчина.

— Не впізнаєш? — Кларк неприховано милувався Терезією.

Вона заперечливо похитала головою.

— Подивись, ще подивись… може, впізнаєш.

Терезія не зводила очей з гостя. Ні, ніколи з ним не зустрічалась. Якби хоч раз де-небудь бачила, неодмінно пригадала б. Такого бравого вояку не скоро забудеш.

Кларк добре розумів, яке враження справив на дівчину, — не менше ніж розраховував. А що буде, коли польються його медові, солов'їні слова!..

У своєму таємничому дослідженні Кларк писав:

«Якщо тобі по ходу справи треба завоювати серце юнака чи дівчини, не розмінюйся на дрібниці. Програє той, хто соромливо і нудно просить зробити ту чи іншу послугу, докладно пояснюючи, для чого це потрібно. Чим більше пояснень, чим більше подробиць, тим менше віри. Поводься з емоціональною непослідовністю. Грай на найсвятішому, чим живе уподобаний тобою об'єкт. Коротко кажучи, випромінюй довірливість, дихай коханням — і тебе чекає перемога».

Така була «відмичка», яку Кларк збирався застосувати в даному випадку до серця Терезії.

— Дозвольте відрекомендуватися, — Кларк підніс руку до козирка і стримано відрапортував. — Демобілізований гвардії старшина Іван Федорович Бєлограй.

Терезія поставила праску на підвіконня, яке зараз же закуріло, кинула плаття і притиснула руки до грудей:

— Іване! Іван Бєлограй? Ти?..

Кларк дбайливо змахнув з підвіконня обвуглену фарбу, поставив гарячу праску на кам'яний східець ґаночка і лише після цього, опустивши очі, тихо сказав:

— Так, він самий, Іван Бєлограй.

Терезія вискочила через вікно на ґаночок, простягнула до нього свої засмаглі руки. Кларк схопив їх, міцно стиснув. Він міг би зараз без усякого риску — в цьому він твердо був переконаний — обійняти і поцілувати Терезію. Стримався. Не слід форсувати події. Хай все йде своїм звичаєм.

Кларк скуйовдив кучері і, оглядаючись навколо, зітхнув на повні груди:

— Гарно тут у вас!..

Кругле червоне сонце високо котилося над Угорською рівниною. Довгі прохолодні тіні гір дотяглися до самої річки. Із ущелини, де білів сніг, віяло ранковою прохолодою. В яблуневих садах тьохкали солов'ї. Над дахами будинків по цей і той бік Тиси виростали прямі світлі цівки диму.

— Як ти сюди потрапив, Іване? — спохватилась Терезія. — Ти ж у Берліні відбуваєш службу?

— Відбув у Берліні, а тепер… — він підвів голову, багатозначно подивився на Терезію. — Тепер сюди приїхав служити. — «Тобі служити», додав його погляд. — Чого ж до хати не запрошуєш, дівчино хороша?

— Ой лишенько! — Вона підбігла до дверей, розчинила їх: — Заходьте, будь ласка.

Він урочисто переступив поріг, тримаючи перед собою у простягнутих руках букет бузку:

— Скільки разів у думках своїх я переступав цей поріг… Мир та щастя дому цьому! — Кларк оглянувся через плече на Терезію. — А може, у вас і свого щастя дівати нікуди, га?

— Не відмовимось і від вашого, — засміялась Терезія. — Значить, демобілізувався?

— Демобілізувався. Солдат, поранений в серце, уже не солдат.

Натяк був досить ясний, але Терезія чистими очима дивилася на Кларка і радісно посміхалась.

— Ти сьогодні їв, пив Іване? Молока хочеш?

«Еге, голубонько, — подумав Кларк, — та ти зовсім простушка!»

— Молока? З твоїх рук? З радістю!

Терезія вибігла і повернулась з темним, рясно запітнілим на теплому повітрі глечиком.

— Виходить, в Угорщину їдеш? — спитав Кларк, кивнувши на розкритий приготовлений в дорогу чемодан. — Читав. І заздрив… Угорщина! Всю її пройшов, від каламутної Тиси до блакитного Дунаю. — Кларк заплющив очі, скорботно стулив губи і зітхнув. — Друга я поховав у Тисаварі. — Він махнув рукою, ніби відганяючи тяжкі спогади. — Виходить, їдеш… — сказав Кларк і смутно подивився на дівчину.

— Скоро повернуся. Через два тижні. — Терезія говорила, паче виправдуючись у чомусь.

Кларк одразу ж помітив це.