Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 27)

Він прилаштував букет бузку на столику перед дзеркалом, прикрашеним чудово розшитим полотняним рушником.

— Ну от, подивився на тебе, а тепер… — помовчав, зажмурився, — тепер можна і їхати.

Кларку були передані не тільки викрадені документи Бєлограя, але й листи Терезії. Він докладно вивчив їх і дійшов до висновку, що дівчина навіть на відстані була недалеко від кохання до Івана Бєлограя.

На перший лист Івана вона відгукнулась скупою листівкою. Але поступово, після багатьох його листів, перестала бути стриманою. Іван писав їй як любимій сестрі або давньому другові. Їй було це приємно, і вона йому відповідала теж — як сестра і друг. Іван Бєлограй: їй сподобався. Людина, що переступила поріг її будинку, була точнісінько такою, якою вона уявляла собі Івана з його листів.

— Навіщо ж вам… тобі так скоро їхати? — з хвилюванням і занепокоєнням спитала Терезія. — Поживи у нас, дочекайся черешень, ягід…

— Та я б не тільки до черешень тут пожив — до винограду. До того часу, поки з жолудя дуб виросте, — говорив Кларк, захоплено дивлячись на дівчину. — Залежить від тебе, Терезіє, чи поїду я звідси через два дні, чи залишуся жити назавжди. — Він замовк, схиливши голову і старанно поправляючи гімнастьорку під новеньким рипучим поясом.

Як поставиться дівчина до його признання, це не турбувало Кларка. Прийме вона його кохання — добре. Не прийме — теж непогано. І в першому і в другому випадку по всій окрузі пошириться чутка, що герой Вітчизняної війни Іван Бєлограй приїхав на Закарпаття і оселився в Яворі заради неї, Терезії. Цього, власне, поки що і добивався Кларк.

Він узяв її за руку.

— Невже ти не розумієш, заради чого я примчав сюди з Берліна? Не розумієш, так? — допитувався Кларк, стискаючи руку дівчини і дивлячись на неї благальними очима.

Вона мовчала, бгаючи поясок плаття.

— Скажи ж бо, залишатись мені тут чи їхати? — губи Кларка тремтіли, голос зривався.

Терезія звільнила руку, відступила до відчиненого вікна, засміялась:

— Що ти вигадуєш, Іване! Подобається жити на нашій землі — залишайся!

— Подобається! — підхопив він. — Дуже подобається!

— Ну й живи собі хоч сто літ. Ходімо, познайомлю з мамою.

Потрібно йому це чи не потрібно, зараз же спитав себе Кларк. Ні, вирішив він, поки що в цьому немає потреби. І потім, хто його зна, якими очима подивиться на нього мати Терезії. Краще почекати.

— Іншим разом, Терезіє, познайомлюся з твоєю мамою. Сьогодні поспішаю. Треба оформлятися на роботу в залізничне депо. Слюсарем. Через рік буду машиністом, от побачиш. Тепер… — він ласкаво подивився на Терезію, — маю право жити і працювати на закарпатській землі. — Він узяв руку дівчини, швидко приклав її долоню до своєї щоки: — До завтрього!

Терезія вийшла з дому разом з ним.

— Не проводжай, не треба, — запротестував Кларк.

— Та я не з тобою… мені треба до мами.

— А, на Чортове гніздо йдеш? — засміявся Кларк. — Можу скоротити тобі шлях. Сідлай мого скакуна, живо!

Не чекаючи згоди Терезії, він підхопив її, посадив на велосипедну раму, скочив на сідло, відштовхнувся від землі і помчав крутим спуском до Тиси.

Вітер шмагав Терезію в обличчя, на очах виступали сльози. Рівні ряди виноградників зливались у суцільний зелений масив.

— Повільніше, Іване! — закричала Терезія. — Зупини!

Там, де схрещувались дороги, що вели на покинуті землі, до Чортового гнізда, і до міста Явора, Кларк різко загальмував, зіскочив на землю і, підхопивши приголомшену Терезію на руки, притиснув до себе і поцілував в уста. Через секунду, залишивши Терезію саму на роздоріжжі, він уже мчав у напрямку до Явора.

Терезія проводжала очима Івана доти, поки він не зник за деревами. Зітхнула, похитала головою, усміхнулась і пішла до Тиси.

Ніколи ще закарпатський край не здавався Терезії таким чудовим, як сьогодні.

В долинах, на стрімких берегах Тиси, на луках, на узбіччях доріг, на полях, навіть в розколинах кам'яних сільських огорож — скрізь палає зелене полум'я весни.

Черешні, яблуні, груші збігають по південних схилах горбів, по просторих терасах. Вони стоять по коліна у воді на тому, заливному березі Тиси. Вони розбрелися по задвір'ях колгоспних садиб. Вони товпляться під вікнами будинків. Як вартові, застигли обабіч автомобільної магістралі. І всі дерева, молоді і дряхліючі, наче огорнені білим димом.

Поле, на якому працювала бригада матері, простяглося біля самої Тиси. Над ним стояв веселий гуркіт гусеничного трактора, який тягнув за собою довгий ланцюжок залізних борін.

Терезія здалеку розгляділа добре примітну постать матері. Ставна, в довгій чорній спідниці і просторій кофті, вона стояла поміж інших колгоспниць на вершині дамби і, приставивши руку до очей, дивилась на Тису. Терезія нечутно підкралася до матері, обхопила плечі ї очима, повними сміху, наказала колгоспницям мовчати. Мати повела очима ліворуч і праворуч, побачила міцні доладні дівочі руки, що лежали на темному, в білу горошинку сатині.

— Терезія!.. — промовила вона, мружачись і зморщивши губи в усмішці.

Терезія притулилась грудьми до спини матері, поклала на її плече русяву, в тугих косах голову:

— Як же це ви мене впізнали, мамо? В Тису, як у дзеркало, дивились, га?

Мати звільнилась від обіймів дочки, поправила на чорному, із синюватим полиском волоссі хустку, що сповзала на вухо, суворо подивилася на Терезію:

— Як упізнала?.. От коли народиш Івана та Петра, Стефанію та Ганку, тоді й сама навчишся вгадувати із. заплющеними очима дух своїх дітей.

Колгоспниці засміялись. Сміялася і Терезія. Мати уважно подивилася на рожевощоку, з сяючими очима дочку.

— Ну, яка ще в тебе радість? — спитала вона.

Терезія мовчала. Сказати чи не сказати, що приїхав Іван Бєлограй? Ні, при всіх не можна. Потім скаже, увечері, коли мати повернеться додому.

Із терника вийшли два прикордонники. Один з них був старшина Смолярчук, другий — солдат Степанов. Вони піднялись на дамбу, привітались.

Смолярчук був частим гостем у селі. Колгоспниці давно вже бачили, що він небайдужий до Терезії.

— Поглядаємо ось, — пояснила колгоспниця, — на своїх закордонних сусідів і радіємо.

Всюди, куди тільки сягало око, лежали напрочуд рівні, немов випрасувані гігантською праскою, затисянські землі — східний краєчок Великої Угорської низини. На цій зеленій скатерці, в її правому кутку, біля самої Тиси, здіймались шатра садів і червоніли черепичні дахи білих будиночків, ряд осокорів, таких же шатрових, спинаючись у небо, як і на цьому боці, вишикувалися біля підніжжя дамби. Все інше — рівнина, рівнина без кінця, без краю: ніжно-зелені озимі поля, біло-попелястий, обвітрений і підсушений сонцем зяб, шовковисто-чорна весняна рілля, густотрав'янисті квітучі луки, болотяний чагарник, мох, молода поросль осоки, квітучий терник, маленькі озера паводкової води. І всюди, далеко і близько — червоноколісні, пахкаючі синім димом трактори, плуги, сівалки, вози з насінним вантажем, великорогі воли.

Угорці, які працювали ближче до Тиси, давно помітили радянських колгоспників, що стояли на дамбі. Порівнявшись з ними на своєму тракторі або на парі коней, запряжених у плуг, вони знімали капелюхи, махали хустками.

— Виходить, знову змагання, Маріє Василівно? — . посміхнувся Смолярчук.

— Виходить, що так. — Марія Василівна ріжком темної хустки витерла обвітрені губи. — Тільки їм доганяти доведеться. Трохи пізно спохватилися. Ми ще восени свою частку Чортового гнізда виорали, а вони тільки починають.

— Ви не жалійте своїх сусідів, мамо, — сказала Терезія. — Доженуть.

— Я не жалію їх, дочко, а радію, на них дивлячись… Дівчата, по місцях!

Залишивши дамбу, розсипавшись по всьому полю, колгоспниці лопатами, залізними граблями, великими рогачами вирівнювали ті западини, видолинки, канави і старі рівчаки водостоків, які не взяла тракторна борона.

Смолярчук не відходив від Терезії.

— Ходімо, — покликав він дівчину.

— Куди? — здивувалась вона. — Нам з тобою не по дорозі.

Старшина похитав головою і тихо сказав:

— Ні, Терезіє, сьогодні нам з тобою по дорозі. Тебе хоче бачити начальник застави.

— Іди, коли запрошують, — сказала мати. — Даремно прикордонники не турбують.

— Ти не знаєш, Михайле, навіщо я потрібна вашому начальникові? — Терезія цілком спокійно, веселими очима дивилася на Смолярчука.

— Не знаю. Кажуть, у тебе сьогодні гості були?

— Були, тільки не гості, а гість.

— Хто такий?

— Іван Бєлограй! — відповіла вона. — А що?

— Та нічого…

— Хай мій гість вас не турбує. Гвардієць! Приїхав з Берліна. Всі груди в орденах і медалях.

Смолярчук спокійно усміхнувся.

— Так ти його давно знаєш, Терезіє?

— Давненько. Понад рік.