Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 25)

— Де він зараз, старшина Смолярчук?

— Весь час вивчає сліди Граба. Дозвольте викликати?

Громада кивнув.

Через деякий час славнозвісний слідопит, задихавшись, з якимсь згортком у руках, з розпаленим обличчям, щедро вмитим потом, підбіг до вишки:

— Товаришу генерал, старшина Смолярчук прибув за вашим наказом!

— Ну, доповідайте, що нового вам удалось з'ясувати?

— Виявлено цікавий слід… — не кваплячись почав Смолярчук.

— Де? Про який слід ви говорите?

— Там, в тилу. — Смолярчук махнув рукою у бік виноградників колгоспу «Зоря над Тисою». — В окремому сараї.

— Що це за слід?

— Та все той же: двадцять шість сантиметрів… Того порушника, який отруївся.

— А, Граб? Ну, то що ж?

— Та от, зразу на нього не звернули уваги, а в ньому великий смисл. Дивіться!

Смолярчук діловито розгорнув один згорток і розклав на землі гіпсові відливки: кисті рук паралельно одна одній, а ступні ніг позаду них.

— Ось, товаришу генерал, бачите: четвертий порушник стояв рачки, відпочивав.

— Ну й що ж? — Нетерпіння Громади зростало.

— В іншому місці, через сто дев'яносто два метри, — продовжував Смолярчук, — я знайшов ще один слід: знову порушник стояв рачки, відпочивав. Третій відбиток зберігся через двісті десять метрів. Але тут, в сараї, поруч з попередніми слідами, вже появились відбитки взуття іншої людини. Ця стояла на місці. Потім вона присіла, сперлась на руку. Грунт там вогкий, рука чітко відбилась. Ось!.. Питається: звідки взялися ці відбитки? Я так думаю, товаришу генерал: Граб переніс на собі якусь людину.

Старшина розвернув другий згорток, і Громада побачив ще три гіпсові відливки.

— Відбитки ніг і кисті руки того, п'ятого, порушника, який сидів на спині Граба. Половину дороги, як людина-невидимка, пройшов, а в одному місці все-таки не вберігся і залишив слід.

Громада, незадоволено хмурячись, роздивлявся відливки.

— Так це ж відбитки армійських чобіт! — нарешті сказав він з деяким розчаруванням.

— Правильно. П'ятий порушник був узутий в армійські чоботи.

— А де ж докази того, що це не сліди якого-небудь прикордонника?

— Є, товаришу генерал, і такі докази. Інструктор служби собак, начальник застави і всі прикордонники, хто був тієї ночі в сараї, взуті в поношені чоботи, а він, п'ятий, — в новенькі. Бачите, які чіткі вм'ятини від підборів? Кожен цвях відбився.

— Спасибі, товаришу Смолярчук! — Громада простягнув старшині руку. «Так, тепер справді об'явився, «той», подумав він.

Глава одинадцята

Того ж дня Кларк роздобув велосипед, купив на базарі оберемок бузку, прикріпив квіти до руля і помчав за місто, тримаючи курс на південний схід, до Тиси.

У полі, дивлячись на синіючі ліворуч і праворуч Карпати, на зелений розлив ланів, він заспівав: «Летят перелетные птицы…»

На велосипеді сидів Іван Бєлограй, радів весняному ранку теж Іван Бєлограй, і співав Іван Бєлограй, передчуваючи зустріч з Терезою, а Кларк ревниво спостерігав за ним збоку і, посміхаючись, хвалив: «Добре, добре, молодець!»

Землі колгоспу «Зоря над Тисою» потяглися вздовж угорсько-радянського кордону. Виноградники спиналися по південних схилах Соняшної гори. Білі колгоспні хати розташувались на самому краю урвища Тиси, вікнами до кордону. В центрі сільської площі стояв новий Будинок культури. Вікна колгоспного палацу теж дивилися на Тису і далі на Велику Угорську рівнину. На стрімкому двосхилому червоному даху різко виділялись білі латки черепиці. Ними розмашисто, на весь дах, викладено: «Зоря над Тисою». Білосніжний цей напис видно й угорському населенню лівобережжя.

Біля підніжжя дамби, яка прикривала Тису там, де її крутий берег значно понижується, лежали непридатні, неродючі землі, з давніх давен названі «Чортовим гніздом». Трохи вище від цих земель, на хвилястому узгір'ї, красувався облитий молоком весняного цвітіння терник. По його краю росли осокори, що вже викинули малесенькі прапорці ніжносмарагдових листочків. Там, де кінчалась шатрова тінь могутніх дерев, на дні трав'янистої і прохолодної лощини, — польова дорога. Цією дорогою і в'їхав Кларк у село.

Він дуже добре знав, де живе Терезія Симак, але вважав за потрібне спитати про це першого ж стрічного.

Першим стрічним був високий сутулий чоловік із жовто-сивою бородою і з палицею в руках. Незважаючи на теплий весняний день, на ньому була кожушана безрукавка.

— Гей, вуйку! — скочивши на землю, гукнув Кларк до перехожого. — Здоровенькі були!

Дядько через силу повернув голову, подивився на Кларка сльозавими очима, негнучкою рукою зробив спробу зняти шапку, глухо буркнув:

— Здорово.

— Вуйку, скажіть, будь ласка, де проживають Симаки?

— Га? — Старий приклав долоню до вуха. — Голосніше, не чую!

— Я питаю, де проживають Симаки? — підвищив голос Кларк. — Марія Василівна та її дочка Терезія?

— Аякже, знаю! — раптом пожвавішав дядько. — Гогольська, будинок число 92. Тільки їх немає зараз; вдома, — ні дочки, ні матері. На роботі. Замкнута хата.

— А де вони працюють, не скажете? — Кларк підійшов ближче до глухуватого старого, щоб не кричати на-всю вулицю і не привертати до себе уваги.

— Скажу, — старий усміхнувся. — Кожна православна людина скаже вам, де перебуває Марія Симак. Продала вона свою душу нечистій силі. — Він гнівно стукнув об дорогу ціпком. — У Чортове гніздо пускає свої корені Марія Симак. На тій гіркій і солоній землі не сіяли відтоді, як себе пам'ятаю. І за австріяків, і за мадьярів, і за чехів там були пасовища, а вона, дурна Марія, зрушила ту неродючу, незернову землю і збирається кукурудзу сіяти.

— А Терезія теж там працює, у Чортовому гнізді?

Дядько махнув у бік найближчої гори:

— Ні, вона на виноградниках, на Соняшній.

— Спасибі! — Кларк скочив на велосипед і, розганяючи курей, помчав до виноградників колгоспу «Зоря над Тисою».

Вузька кам'яниста дорога оперізувала круті й зелені, добре обігріті схили Соняшної гори. Хоч як багато сил було у Кларка, але і їх невистачило на те, щоб подолати весь підйом. На третьому, найкрутішому коліні він зліз з велосипеда і, штовхаючи його поперед себе, пішов пішки.

І знову йшов Бєлограй, а Кларк спостерігав за ним збоку.

Гарячі потоки сонячного проміння падали на землю, струмував прозорий димок — весняне дихання воскреслих виноградників. Звідкись долітало напружене трудове гудіння бджолиного рою. Прибережний тисянський вітерець ніс на своїх крилах п'янкі пахощі квітучих садів і річкової свіжості. Між високим чистим небом і зелено-чорною землею носилась, то завмираючи, то здіймаючись, дівоча пісня.

Бєлограй зупинився, прислухаючись. Співали десь на горі, у виноградниках, певне, на ділянці Терезії. Так. звичайно, там. Слів пісні Бєлограй не розбирав. Та й не в них справа. Ніякі слова не змогли б сказати йому більше, ніж мелодія, сповнена глибокого роздуму, трохи журлива і безмірно задушевна. Бєлограй слухав пісню усім єством, і йому було досить ясно, про що говорила вона, до чого кликала і куди вела. «Ой Іване, Іване, — промовляла пісня, — де ти? Чого не стоїш зараз поруч з дівчатами і не дивишся з вершини гори на Тису, на сади, на поля? Приходь швидше, і ти не пожалкуєш».

Кларк усміхнувся: «Молодець! Зіграно дуже добре! От що значить увійти в роль!»

Він скочив на велосипед і, незважаючи на крутий підйом, покотив під гору, назустріч дівочій пісні.

Дівчата замовкли, як тільки побачили велосипедиста, що зненацька вискочив з-за гори. Їх було п'ять — усі в темних спідницях, з босими і вже засмаглими ногами, в білих безрукавках і вишиваних сорочках, в руках у них були важкі рогачі, якими вони спушували виноградник. Терезії серед них не було. Де ж вона?

Залишивши на дорозі велосипед, важко дихаючи, з розчервонілим і мокрим обличчям, немов тільки що скупався в Тисі, Іван Бєлограй підійшов до дівчат.

— Здоровенькі були, солодкоголосі янголята! Честь праці! — Він зняв картуз і вклонився дівчатам, усіх однаково привітно обдарувавши веселим поглядом.

Дівчата жваво привітались.

— Ручуся головою, не помилився адресою, — сказав Бєлограй. — Дівчата, це Соняшна гора?

— Соняшна, — відповіли виноградарки.

— Бригада Терезії Симак?

— Вірно.

— А ви… — він кинув оком на дівчат і продовжував скоромовкою. — Угадав я вас всіх, дорогі подружки. Про кожну писала Терезія. Ганна! Василина!.. Віра… Явдоха… Марина… Ну, а я… — Кларк акуратно, по всій формі, насунув на голову картуз, обсмикнув гімнастьорку, туго затягнену поясом, по-молодецькому повів грудьми, побрязкуючи орденами і медалями: — Дозвольте відрекомендуватися: демобілізований старшина, син матінки-піхоти Іван Федорович Бєлограй!

— Іван!.. Бєлограй!.. — сплеснула в долоні одна з виноградарок, смуглява, веселоока дівчина. — То ми теж вас знаємо, привіти в кожному вашому листі одержували!

— Так, він самий, Іван Бєлограй, пропилений і просолений наскрізь піхотинець… Той, про якого в пісні сказано:

«Любят льотчиков у нас, конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд — лучше не найдете: обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…»

Дівчата, спираючись на свої рогачі, стояли півколом і всі як одна посміхались демобілізованому старшині, дивилися на нього довірливо і привітно.