Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 62)

Так і сталося; і отак, убрані по-імператорськи, вони вирушили з Садів, якомога далі від дому, над яким тяжіла смерть, на парад, що прославляв життя; і отак, утікаючи до життя якомога далі від смерті, вони знайшли смерть, яка чекала на них, як напророчила давня історія, у Самаррі, себто на Шостій авеню між Четвертою вулицею й Вашингтон-плейс. Смерть у вбранні Джокера з AR—15 напереваги. Тихе тарахкотіння автоматичної рушниці було нечутне на тлі какофонії натовпу, гудіння клаксонів, мегафонних оголошень і живої музики. І тоді почали падати люди, і неприкрашена некостюмована дійсність зруйнувала свято. Не було підстав вважати, що Петя чи Мюррей Летт були обрані мішенями. Зброя в Америці жила своїм життям, і смерть була її випадковим дарунком.

Ну, і кішка, альпійська рись. Ось, у зближенні, витягнута рука мертвого римлянина, фасції випали з його долоні. (У кадруванні — свідоме відлуння безвільної передньої кінцівки загиблого Конґа з оригінального фільму 1933 року.) І люте гарчання Лео на кожного, хто насмілювався наблизитись. А коли все скінчилося, коли змовкли верески, коли юрмище людей, спотикаючись, розбіглося навсібіч і вгамувалося, а всіх загиблих, поранених кулями й затоптаних у паніці забрали куди слід, коли на авеню не залишилося нічого, окрім нанесеного вітром сміття й поліційних автівок, коли вже справді було по всьому, кішка зникла, й ніхто ніколи більше не бачив рисі Лео.

І самотній король у золотому домі побачив, як усе його золото в усіх його кишенях, усіх штабелях, усіх мішках, усіх відрах почало жевріти дедалі яскравіше і яскравіше, аж доки не зайнялося вогнем і не згоріло.

Частина III

Правду кажучи, я сподівався ласкавішого життя. Навіть тоді, коли мріяв опинитися в якомусь чудовому майбутньому, де займу справді видатне місце, я сподівався більшої лагідності на своєму шляху. Тоді я не розумів, що Скілла й Харибда, дві міфічні потвори, між якими мав проплисти Одіссеїв корабель у Мессинській протоці — одна «раціоналізована» як гігантські скелі, а інша як лютий водовир — символізують, із одного боку, інших людей (скелі, об які ми розбиваємося й потім ідемо на дно), а з іншого — морок, що вирує всередині нас (і засмоктує нас, і ми тонемо). Тепер, коли мій фільм «Золотий дім» нарешті готовий і ось-ось має дебютувати у фестивальному обігу — після майже десяти років роботи й потрясінь у моєму приватному житті наприкінці цього періоду доведення його до кінця видається справжнім дивом — я маю спробувати занотувати все, чого навчився в цьому процесі. Наприклад, про кінобізнес я дізнався, що коли хтось при грошах каже тобі: «Я обожнюю цей проєкт. Обожнюю його. Він такий творчий, такий оригінальний, він ні на що не схожий. Я запропоную тобі свою абсолютну, на тисячу відсотків, підтримку, це на тисячу й один відсоток геніально», — то в перекладі на англійську мову це означає «привіт». І ще я навчився захоплюватися кожним, чий фільм був доведений до кінця й потрапив у кінотеатри, нехай то «Громадянин Кейн», «Поркі 22» чи «Довбойоби 19» — нема різниці, ти зняв кіно, чувак, мій тобі респект. А про життя поза кінематографом я довідався ось таке: чесність — найкраща політика. Окрім тих випадків, коли вона не найкраща.

Ми — айсберги. Я не те маю на увазі, що ми холодні, тільки те, що заховані переважно під поверхнею, і що підводна частина може потопити «Титанік».

У ті дні після геловінської стрілянини я багато часу провів у Садах, підсобляючи Ґолденам у всьому, чого вони могли потребувати. За згодою Сучітри, кілька разів на тиждень я підночовував у помешканні пана У Лну Фну. Він так і не здав моєї колишньої кімнати і заявив, що радий моєму товариству в таку «жахливу пору, жахливу пору». Сама Сучітра упродовж останніх годин перед тим, як країна пішла голосувати, відпрацьовувала чи не двадцятигодинні зміни в студії, монтуючи відзнятий матеріал для виборчого штабу демократів, бо, як провідна членкиня групи «Жінки в медіях», запропонувала їм свої безкоштовні послуги. Вона зізналася, що почувається виснаженою, перевантаженою й дещо пригніченою, і, можливо, я мав би зрозуміти, що частково це пов’язано зі мною. Але в Садах я був не лише з альтруїстичних, але й із майже хижацьких міркувань, бо виразно передчував, що історія, яку я заповзявся розповісти, ось-ось запропонує мені досі відсутню розв’язку, і якщо я влаштую засідку, зачаївшись у чагарниках Садів, неначе голодний лев у високій траві під акацією на африканській рівнині, моя здобич сама до мене прибіжить. Мені не спало на думку, що в моїй історії, яка вже й без того рясніла смертями, може розгортатися ще й історія вбивства. Не хто інший, як Віто Тальябуе першим засигналізував мені можливість того, що Нерон Ґолден не був насправді жертвою старечого недоумства, в яке повільно впадав, — або був не лише його жертвою; що насправді старого повільно отруювала його дружина.

Життя в Садах завжди дещо нагадувало «Вікно у двір». Кожен підглядав за кожним, усі ми були яскраво освітлені у своїх вікнах, що нагадували мініатюрні кіноекрани на більшому екрані, й відігравали свої драми на втіху сусідам; це було так, немовби актори у фільмах могли водночас дивитися інші фільми, а ці інші фільми дивилися їх. У «Вікні у двір» Джеймс Стюарт жив недалеко звідси, в будинку 125 на вигаданій Західній Дев’ятій вулиці, що в дійсному світі був би номером 125 на Кристофер-стріт — тобто Дев’ятій вулиці на захід від Шостої авеню, — але Сади для цього надавалися не гірше. У свою кіноверсію я запланував увести кількох мешканців, які стали б явною даниною персонажам великого гічкоківського фільму: екстравертну танцюристку панну Торсо, старшу самотню панну Лонлігартс тощо. Можливо, навіть мандрівного продавця коштовностей, у роль якого втілився б двійник Реймонда Берра. Первісно я не мав жодного наміру включати в сюжетну лінію замаху на вбивство, але ось що роблять із нами історії: вони обирають несподіваний напрям, а ти мусиш чіплятися їм за хвости. Тож сталося так, що я йшов Садами від будинку У Лну Фну до дому Ґолденів, коли Віто Тальябуе вистромив вродливу голову з прилизаним назад лискучим волоссям із задніх дверей свого дому і, на мій превеликий подив, гукнув:

— Агов!

Я завмер на місці і, зізнаюся, наморщив лоба.

— Перепрошую, — звернувся я, щоб прояснити справу, — це ти щойно сказав мені «Агов!»?

— Si, — просичав він, підзиваючи мене жестом. — Щось не так?

— Та ні, — відповів я, підходячи. — Просто я ніколи не чув, щоб хтось когось так гукав.

Він затягнув мене до кухні й зачинив двері в сад.

— Ну, а як же вони гукають? — він мав збуджений вигляд. — Хіба в Америці немає такого слова?

— Ну, думаю, можна звернутися «Привіт!», або «Перепрошую», або «Маєш хвилинку?»

— Це не те саме, — прорік Віто Тальябуе.

— Зрештою, яка різниця, — сказав я.

— Яка різниця, — погодився він.

— Ти щось хотів?

— Так, так. Це дуже важливо. Тільки сказати важко. Очевидно, це все цілком таємно. Я переконаний у твоїй чесності, що ти нікому не скажеш, що почув це від мене.

— Про що йдеться, Віто?

— У мене є підозра. Так це називається — підозра? Так, підозра.

Помахом долонь я заохотив його: давай, продовжуй.

— Оця Василіса. Дружина синьйора Нерона. Вона — тяжкий випадок. Вона безжальна. Як усі… — він затнувся. Я подумав, що він виллє свій особистий жаль: як усі дружини, як усі жінки, — як усі росіяни.

— Що ти кажеш, Віто?

— Я кажу що вона його вб’є. Вона якраз у цей момент його вбиває. Я бачу його лице, коли він тут проходить. Це не старечий занепад. Це щось інше.

Його колишня дружина Б’янка Тальябуе переїхала до свого нового коханого Карлоса Герлінґема, мого «пана Аррібісти», що жив навпроти. Щодня свіжоспечені коханці парадували в Садах, принижуючи цим самим Віто, тицяючи його носом у їхнє кохання. Якщо комусь тут на умі вбивство, подумав я, то радше самому Віто. Однак я трохи довше йому підіграв.

— І як же вона це робить? — запитав я.

Він театрально знизав плечима.

— Не знаю. Не маю подробиць. Просто бачу, що він виглядає хворим. Ненормально хворим. Може, це пов’язано з його ліками. Він мусить приймати багато ліків. Тож це легко зробити. Еге, вся справа в ліках, я точно знаю. Майже точно.

— Навіщо б їй це робити? — тиснув його я.

Знову знизування плечей і помах долонь.

— Це ж очевидно, — пояснив він. — Усі інші спадкоємці вже повмирали. Лишилася тільки її дитина. І якби ненароком Нерон також, — тут він провів пальцем по горлу, — хто тоді все успадкує? Є така латинська фраза: cui bono? — кому це на користь? — бачиш? Це абсолютно ясно.

У самому центрі питання була моя дитина. Мій син, який мав два з половиною роки, майже мене не знав і не міг запам’ятати мого імені, син, якому я не міг надсилати подарунків, із яким не міг гратися в Садах чи деінде, мій син, що був спадкоємцем статків іншого чоловіка, паспортом своєї матері в її майбутнє. Мій син, у чиєму маленькому обличчі я так чітко бачив своє власне. Мене дивувало, що ніхто більше не помічав цієї разючої схожості, що всі, якраз навпаки, стверджували, ніби він викапаний батько, який не був його батьком, — перемога гаданого над дійсним. Люди бачать те, що мають бачити.

Веспасіан — і що ж це за ім’я таке? Що далі, то більше воно мене дратувало. І справді, «малий Веспа». Малий скутер «Веспа» — це те, на чому так відчайдушно гасала Вічним Містом Одрі Гепберн у «Римських канікулах» із перепудженим Ґреґорі Пеком на задньому сидінні. Мій син заслуговував на краще поганяло, ніж те, на чому поганяли кінозірки. Він заслуговував щонайменше на ім’я одного з видатних майстрів кінематографу: Луїс, Кендзі, Акіра або Сергій, Інґмар, Анджей, Лукіно або Мікеланджело, Франсуа, Жан-Люк, Жан або Жак. Або Орсон, Стенлі, Білл чи хоч би прозаїчний Клінт. Я вже почав, лише напівнесерйозно, фантазувати про викрадення чи втечу разом із моїм Федеріко чи Альфредом у світ самого кіно — про те, щоб увірватися з ним у фільми протилежно до того, що зробив Джеф Деніелс у фільмі Вуді Аллена, щоб зруйнувати четверту стіну й пірнути з цього світу в фільми, а не навпаки. Кому здався цей світ, якщо можна мчати пустелею за верблюдом Пітера О’Тула або разом із Кубриковим астронавтом Кейром Дюлля вбивати божевільний комп’ютер ЕАЛ 9000, поки той співає: «Дейзі, Дейзі, чи ти будеш моя?» Який сенс дійсності, якщо можна підстрибом бігти жовтою цегляною дорогою разом із левом і страшилом або спускатися сходами поруч із Ґлорією Свенсон, готовою на великий план камери пана ДеМілля? Так, мій син і я, рука в руці, чудувалися б гігантськими сідницями й грудьми повій у «Римі» Фелліні, сиділи б у розпачі на римському хіднику, оплакуючи вкрадений велосипед, і вскакували б до «ДеЛореана» Дока Брауна, щоб гайнути назад у майбутнє й на волю.