Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 61)
— Від’їбися, — сказав він. — Яка тобі різниця.
Мені стало цікаво і, як виявилося, я таки мав у кишені зайвий квиток, оскільки Сучітра, звісно ж, працювала допізна.
— Якщо хочете зайти, — сказав я, — то поясніть мені.
Він опустив погляд на хідник і почав переминатися з ноги на ногу.
— Друзяка мене на нього присадив, — пробурмотів він. — На Баґрамській авіабазі. Було колись діло.
— Ви ветеран, — відказав я, щиро здивований.
— Треба докази? — гаркнув він. — Дай мені розібрану AR—15 і зав’яжи очі — будуть тобі, блядь, докази.
Саме тоді, якби моя система попередження була ввімкнена, я мав би зрозуміти, що не так усе добре, що цей чоловік перебуває на межі.
Але я почувався винним через те, що не зорієнтувався про його військову службу, а потім поглибив свою помилку, запитавши його про «друзяку», на що прозвучала відповідь, якої можна було сподіватися:
— Уже по ньому. Засідка в Пахтунхві. То даси мені тепер того сраного квитка?
Я спостерігав за ним під час концерту. Пісні були дотепні, навіть смішні, та його щоками котилися сльози.
У якийсь момент після цієї неочікуваної музичної здибанки — днів через два або три — йому таки втрапила до рук автоматична гвинтівка, яку він риторично забажав собі під «Ред фіш». Згідно зі свідченнями, які він дав у клініці «Маунт Сайнай Бет Ізреєл» — а точніше кажучи, з передсмертним зізнанням, — він не купив її, ані не вкрав. Він заявив, що його викрали в парку, а потім викрадачі дали йому гвинтівку й відпустили. Цю історію — неправдоподібну, навіть абсурдну, він витиснув із себе, ковтаючи слова й затинаючись, і, як на мене, її й на мить не варто було б сприймати за чисту монету, якби не два моменти: по-перше, це було передсмертне зізнання, а отже, його слід було потрактувати з належною серйозністю; по-друге, історія пролунала з уст Кінскі, а отже, беручи до уваги всі ті божевілля, які лунали з його уст, вона не була божевільніша за цілу решту, тож існував якийсь малесенький, божевільний шанс, що вона може бути правдою.
Версія Кінскі була більш-менш наступною. Коли, розповів він, на нього находила меланхолія, він вибирався в місто блукати відносно порожніми місцями, які можна знайти в північних околицях Центрального парку. Його заскочила злива, і він сховався, зіщулившись, під деревом, доки небеса не змилувались. (Примітка: Того конкретного дня, про який ідеться, дійсно наступила зміна погоди: після кількох теплих не по сезону днів і блакитного неба пустився холодний дощ.) — У цьому місці, з огляду на різке погіршення його фізичного стану, розповідь стала фрагментарною й невиразною. — До нього підійшли (двоє? троє? більше?) чоловіків, перевдягнені за клоунів — або Джокерів — він ужив обидва слова — які скрутили його, натягнули на голову мішок і зв’язали. — Або не зв’язали, а просто повели його кудись. — Або це був не мішок, а якась пов’язка на очі. — Він не бачив, куди йде, через мішок. — Або пов’язку. — Потім він опинився в задньому відсіку фургона, пов’язку зняли, і якийсь інший чоловік, теж перевдягнений за клоуна — чи Джокера — говорив із ним про — що? —
Його друг загинув — хтозна, скільки друзів? — а сам він повернувся з війська психічно хворим. До того часу він утратив зв’язок з усіма, хто міг би ним заопікуватися, і скінчив як безхатько зі своєю маячнею про зброю. У ті роки, коли наші стежки перетиналися, його маячня змінювалася. Спочатку він виглядав, як хтось, налаштований проти вогнепальної зброї, хто боїться її поширення в Америці, й придумав, що вогнепальна зброя ожила; потім, коли до цього додався релігійний запал, він посилив свою апокаліптичну риторику; під кінець же, з клоунами чи без них, із Джокерами чи без, із викраденням чи без нього, він сам став прислужником рушниці, гарячої рушниці, що приносить щастя, і виконав її наказ:
Бо незаперечним фактом було те, що Кінскі напав на геловінський парад, і відкрив шквальний вогонь, у результаті якого загинуло семеро осіб, а дев’ятнадцятеро було поранено, поки його самого не підстрелив поліціянт. На собі він мав маску Джокера й бронежилет — що залишився, напевно, ще з Афганістану, — тож поранення не призвело до смерті на місці. Його забрали в реанімацію до клініки «Маунт Сайнай», де він протримався рівно стільки, щоб встигнути виголосити наведене зізнання або щось на зразок того, але необхідно додати, що, на думку лікарів, його психічна рівновага була порушена і жодних його слів не можна було сприймати серйозно.
У списку загиблих виділялися два імені: пан Мюррей Летт і пан Петроній Ґолден, обоє з Мангеттена, Нью-Йорк.
На Геловін мешканці Садів традиційно влаштували приватну гостину: старі дерева обвішали гірляндами, під будинком редакторки журналу мод поставили діджейський пульт, а дітей відпустили ганяти щодуху, випрошуючи ласощі. Чимало дорослих також повиряджалися. Це був якийсь спосіб насолодитися святом без ризикованого пірнання в натовп людей, які зібралися поблизу на Шостій авеню, щоб поспостерігати за парадом чи самим узяти в ньому участь.
Петя, можливо, був би цілком щасливий від святкування в Садах, але, як він сказав Мюррею Летту, кішка Лео хотіла піти на парад, а що хотіла Лео, те вона мусила отримати. Сам він почувався, як запевнив, чудово! просто чудово! — відчував, що вибрався з кризового періоду, міг залишити все позаду й прагнув нарешті жити повним життям, а життя вирувало в цей понеділковий переддень Усіх Святих, крокуючи в процесії, перевдягнене за скелетів, зомбі й повій.
— Попри всю цю вечірку в Садах, у нашому домі, як у могилі, — вигукнув він. — Підберімо собі якісь відпадні костюми й задаймо жару на параді!
Його страх відкритого простору, за його словами, відступив, крім того, при такому скупченні народу Ґринвіч-Вілидж уже не сприймався як відкритий простір. Австралійцю Мюррею Летту так і не вдалося пройнятися надмірністю американського Геловіну. Одного разу, коли його запросили на вечірку на Верхньому Вест-Сайді, він подався туди у величезній голові марсіянина з фільму Тіма Бертона «Марс атакує!», в якій було занадто гаряче і в якій він не міг ані їсти, ні пити. Наступного разу він був Дартом Вейдером, одягненим у непомірно громіздке пластикове спорядження, в якому було важко сісти, і чорний шолом із перетворювачем голосу, що завдав йому тих самих клопотів, що й марсіанська голова, в аспекті температури, їжі й пиття. Тепер він намагався залишатися вдома, сподіваючись, що жодні дітлахи не задзвонять у двері з вимогою солодощів. Але Петі не можна було заперечити.
— Ми будемо римлянами! — оголосив Петя. — Я, звісно, як Петроній, буду Трималхіоном, господарем учти в Сатириконі, а ти — ти можеш бути кимось із гуляк. Наші костюми будуть натхненні Фелліні. Це будуть тоги! На головах у нас будуть лаврові вінки, а в руках — дзбани з вином. Чудесно! Ми помчимося до життя, щоб пити з його джерел, і до ранку сп’яніємо від життя.
Коли я почув цей план, то згадав про «Ґетсбі» — звісно ж, про «Ґетсбі», якого Фітцджеральд мало не назвав «Тримальхіон у Вест-Еґґу», і був це сумний спогад, бо оживив у моїй пам’яті сповнені сміху ночі з батьками, а за цим неуникно також їхній жахливий кінець, і на якусь мить я знову поринув у печаль; але захват Петі був заразний, тож мені спало на думку: чому б і ні, трохи повеселитися після цього всього — не така вже й погана ідея, і якщо Петя хоче одну ніч побути коханцем життя, що підскакує високо[43], тоді так! Хай одягає свою тогу й підскакує!
Вмить роздобути потрібні костюми було завданням не з простих, але саме в тому полягала роль Метуші й Патяк, зрештою, тога — це лише простирадло з масштабними амбіціями. Знайшлися і римські сандалі, і лавровий вінок, і жмут березових прутиків, перев’язаний червоною стрічкою — римські фасції, — що його Петя мав тримати як символ консульської влади. Знайшовся цілком анахронічний блазенський ковпак із дзвіночками, який запропоновано Мюрреєві Летту, і мені страшенно кортіло, аби він погодився його вдягнути, щоб викликав цим дух Денні Кея в «Придворному блазні» й повправлявся в його скоромовках: