Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 59)
Звісно, це ще одна її погроза, подумав я, спостерігаючи, як вона віддаляється. Вона не наказала б мене «прибрати», але в разі необхідності зруйнувала б моє щастя, розповівши Сучітрі про те, що я зробив. Тоді я усвідомив, що маю бути першим, хто розповість Сучітрі, чого б це не коштувало. Я мусив знайти в собі відвагу спромогтися на правду й сподіватися на те, що наше кохання досить сильне, аби її витримати.
А Ельвіра Мадіґан, подумав я, це ще один псевдонім. Це не було справжнє ім’я нещасної данської канатоходиці. Гедвіґа Єнсен — ось хто вона була насправді. Власниця найзвичайнішого імені.
Так: мене затягнуло в ґолденівський світ вигадки, і лише правда може мене звільнити.
Кішка Лео була для Петі тим, чим чарівна пір’їнка для Дамбо. Із риссю на руках він знову став геніальним диваком, який під час нашої першої зустрічі прогулювався Садами, голосно говорив до всіх охочих його слухати й смішив дітлахів. Стояла м’яка осінь, прекрасна погода в шалені часи, тож Петине пальто залишалося в шафі, тим часом, як він недбало накидав на шию смугастий веселковий шарф і виставляв напоказ цілу галерею своїх викличних костюмів: кремовий із широкими лацканами, в якому він уперше з’явився серед нас, лепреконсько-зелена трійка, коли хотів викликати дух Оскара Вайлда, або двобортний костюм кольору темного шоколаду в молочно-шоколадну клітинку. Шейкер він тримав у одній руці, фужер для мартіні в іншій, а баночка з оливками стояла, як і раніше, на лавці. Тільки тепер поруч із баночкою лежав айпед, що притягував, наче сонце планети, дітлахів, яким Петя показував бетаверсії своїх останніх ігор і заохочував їх випробувати. Тепер ці ігри були його історіями, і діти охоче в них пірнали, мандруючи до світів, розташованих у його голові. На кілька прекрасних днів думки про смерть відійшли вбік, а яскрава книжка життя розгорнулася на новій сторінці.
— Ти собі усвідом, — сказала Сучітра, — що цей фільм став фільмом про тебе, а всі ці Ґолденові хлопці — окремі сторони твоєї природи.
— Зовсім ні, — запротестував я.
— У хорошому сенсі, — уточнила вона. — Це надає фільму більш особистого звучання. Усі персонажі — це режисер. Як у Флобера.
— Але я не художник, — заперечив я, — мене не роздирає зсередини статевий конфлікт, я не аутист, не російська авантюристка і не старий товстосум, що впадає в маразм.
Я не додав до цього переліку дитини, тому що дитина справді частково була мною. На п’ятдесят відсотків. Це чимала частина. Чимала частина, що утримувалася поза зоною моєї досяжності. Моя ганебна таємниця, в якій я досі не знайшов відваги зізнатися.
Ми сиділи за робочою станцією в монтажній студії на Західній Двадцять дев’ятій вулиці, а з екрану Авіда на нас дивилася завмерла в стоп-кадрі Бетвумен. Наше четверте й останнє бет-відео перебувало на завершальному етапі. Джокер намагався здійняти бунт, що мав знищити американську демократію.
На переповненому «Мет-Лайф Стедіум» натовпи навіжених клоунів вили з ненавистю в небо. Що може вдіяти одна запекла Кажаниця? Що ж, це залежить від вас.
— Ти скрізь носиш ці питання за собою. Питання життя Апу — пам’ятаєш, що тобі казав його батько? Чи треба копати глибоко, чи весь час залишатися на поверхні. Тобі теж треба відповісти на це запитання. Д Ґолден, теж за словами його батька, був сама неоднозначність і страждання. У тобі я теж відчуваю якусь неоднозначність. Відчуваю, що ти страждаєш. А щодо Петі, то він сам себе взяв в облогу, він не може втекти від своєї природи, хоч так прагне свободи. І, можливо, що його ігри, ігри, які він винаходить, і є його свободою. Це єдине місце, якого він не боїться. Можливо, тобі теж треба знайти таке місце. Ти так довго стояв на порозі, можливо, тобі пора вже увійти в двері. А старий…
— Ти хочеш сказати, що його я теж нагадую? Та він якесь чудовисько, навіть у своєму підупалому стані…
— Він занурений у трагедію, так само, як ти. Він утратив синів, а ти — батьків. Твоє горе визначає тебе й ізолює від інших. Так мені здається.
— Ми що, сперечаємося? — запитав я. Її слова сильно по мені вдарили.
— Ні, — щиро відказала вона з широко відкритими очима. — Чому ти так думаєш? Я просто говорю, що бачу.
— Ти досить жорстока до мене.
— Я просто бачу, ким ти можеш бути, і хочу, щоб ти також це побачив. Копай глибоко. Не відмовляйся від своєї трагедії. Знайди свою свободу. Розв’яжи свою неоднозначність, чого б вона не стосувалася. Може, це пов’язане зі мною.
— Ні, — заперечив я. — Щодо тебе я певний. Глибоко певний. Тут жодної неоднозначності.
— То й добре, — відказала вона, закриваючи тему, і розпливлася в широкій усмішці. — Закінчуймо вже з Бетвумен.
Вжик! Трах! Бах! — Отримуй, гиготуне навіжений! — Ай! Так нечесно! Чому всі проти мене? Оооой! Це змова! Усі вони брешуть! Тільки клоун каже правду! — Бабах! —
Однієї ночі, невдовзі після самогубства Д Ґолден у Садах, події, що випалила темну діру в Раю для нас усіх, Рія Захаріассен, відома як Рія З, пробудилася з кошмару, в якому випустила з рук свою картину світу. Вона не пам’ятала всього сну, та була майже переконана, що несла дуже цінну картину в якомусь знаменитому музеї, картина випала з рук, рамка розбилася, скло розлетілося на друзки, а вона ще й умудрилася пробити ногою саме полотно — але, може, це було просто щось, що вона запам’ятала з якогось фільму, бо сни слизькі, немов вугри. Коли вона прокинулася, сам сон перестав бути важливим, зате вона зрозуміла, що ця картина містила всі її погляди на стан речей, це була її дійсність, а тепер вона була знищена, а зараз хтось прийде по неї й звинуватить її в тому знищенні, і її виженуть із роботи.
Такому безвірнику, як я, важко збагнути мить, коли в людському серці помирає віра. Укляклий вірянин зненацька усвідомлює, що нема сенсу молитися, бо його ніхто не слухає. Або просто впевненість повільно розмивається, поки сумнів не пересилить віру: ідеш собі понад річкою, яку зневоднює посуха, аж доки одного дня від неї не залишиться саме висохле річище без жодної краплини води, щоб угамувати твою спрагу. Я можу це уявити, але не можу цього відчути — хіба що, можливо, як кінець кохання. Одного ранку ти прокидаєшся, дивишся на людину, яка спить у ліжку біля тебе, чуєш тихеньке, таке знайоме й до цієї миті любе тобі хропіння, і думаєш: я вже не люблю ні тебе, ні твого хропіння. Луска, що відпала з очей Савла в Діях Апостолів — або щось, схоже на луску, «відпала з очей йому ніби луска», як стверджує Біблія Короля Якова, — була лускою невіри, після якої він виразно прозрів і був негайно охрещений. Але з таким самим успіхом цей образ можна вивернути. Щось-ніби-луска відпало з очей Рії, і вона виразно побачила, що її дійсність раніше була ілюзією, була облудою. Краще я цього не сформулюю.
Вона непорушно лежала поруч із порожнім місцем, що залишилося після її коханого. Вона терпіти не могла біркенштоків, які Д, попри її протести, вперто взува[в], коли вони були вдома; та тепер вона не могла зрушити з місця капців, що стояли по той бік ліжка. Рія з Д були досить старомодними, щоб тримати стаціонарний телефон — телефон, який ніколи не дзвонив. На голосовій пошті був записаний голос Д — «Це квартира Рії й Д, передзвоним, як прийдем», — і вона ніяк не могла змусити себе видалити цей запис. Якби вона завмерла й не думала, то могла б майже повірити, що зараз він вийде з ванної кімнати й залізе назад у ліжко. Та вона не могла припинити думати й знала, що цього не трапиться. Що натомість точно трапилося, так це те, що вона вже не думала так, як думала, що думає. Тож тепер вона не мала уявлення, що думати.
У поважності своєї жалоби похмура Рія дещо нагадувала мені Вайнону Райдер — тільки не ту чокнуту готку-підлітка в «Бітлджусі», що танцює в повітрі під чудесне белафонтівське каліпсо, гойдаючи лінії тіла, а Вайнону з «Епохи невинності», цілком самоопановану й менш невинну, ніж видавалося. У фільмі Скорсезе — зізнаюся, що роману Едіт Вортон я не читав, — це Мішель Пфайффер є тією жінкою, яка виламується з шаблону, яка обирає новий, сучасний спосіб життя, жахливо через це страждає й урешті зазнає поразки внаслідок незворушних консервативних інтриг Вайнони Райдер. Але уявімо, що героїня Вайнони була раніше в полоні новизни, а якогось дня втратила своє відчуття стану речей — яким він є і яким має бути. Отака Вайнона пасувала би до цього фільму. Це була Рія; моя переписана Вайнона, більш загублена й спустошена, ніж оригінал, серед моря без рятівного кола.
Новим ідеям важко пробитися в світ. Нові ідеї про чоловіків і жінок та про те, скільки людських істот перебуває десь посередині між цими двома словами й потребує нових словників, щоб їх описати й дати їм відчуття, що вони видимі, можливі й допустимі — були ідеями, які багато чудових людей розвинули й поширили з найшляхетніших міркувань. А інші чудові люди, такі виняткові люди, як Рія З, прийняли це нове мислення, перейняли його й доклали зусиль, щоби втілити його в життя й зробити частиною нового способу функціонування світу.
Але однієї ночі Рія розплющила очі й усвідомила, що вона передумала.