Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 51)

Це був рік великої битви між навіженою уявою й сірою дійсністю: з одного боку була la chose en soi, ймовірно непізнавана, але правдоподібно суща річ у собі, світ, яким він був незалежно від того, що про нього говорилося чи як він сприймався, уживаючи кантівського терміну — Ding an sich, а з іншого був цей персонаж коміксів, що перетнув межу між сторінкою й сценою (по-своєму нелегальний мігрант, подумалось мені), чиїм планом було в напускній веселості перетворити всю країну на сучасну версію крикливого графічного роману, переповненого чорношкірими злочинцями, жидами-перевертнями, гандонами й пиздами — слова, що він іноді полюбляв вставити в розмову, аби допекти ліберальній еліті; у цьому коміксі вибори були фальсифіковані, медії корумповані, а все, що ти ненавидів, було змовою проти тебе, але в кінці! Круто! Ти виграєш, клоунська перука перетворюється на корону, а Джокер стає Королем.

Залишалося пересвідчитися, коли надійде листопад, чи країна розділить нью-йоркські настрої, чи захоче натягнути на голову зелену клоунську перуку й зайтися сміхом. Ха! Ха! Ха!

Поки розігруються наступні акти трагічної драми дому Ґолденів, я спрямовую свою увагу — тепер! Але тоді я закинув свої обов’язки! — на дедалі болісніше життя Діоніса Ґолдена. З [ним] важко було підтримувати якийсь більш-менш постійний зв’язок. (Я досі вживав форми чоловічого роду займенників, дієслів і прикметників, коли думав про [нього], хоча з часом це видавалося дедалі більше не на місці, тож тепер із думкою про [його] двозначність я беру їх у квадратні дужки. З огляду на відсутність чітких вказівок із [його] боку — «Я ще не знаю, які мої займенники», дещо ніяково зізна[в]ся [він] мені, — я прийняв таке тимчасове рішення.)

Світ навколо Д, світ, у якому Д почува[в]ся хоч у якійсь безпеці, зморщився до двох із половиною місць: клубу для дівчат «2 мости» на Маркет-стріт поблизу трьох ігрових майданчиків на розі Мангеттенського мосту й магістралі ФДР, де [він] працюва[в] волонтером чотири дні на тиждень, та квартири в Чайна-тауні, де вони жили з Рією З. Іноді вони навідувалися до нічного клубу на Орчад-стріт, де співала вогняноволоса Айві Мануель — це було напівмісце в [його] зоні комфорту — але тоді з’являлися питання, як одягтися, хто може підійти й що сказати, поставала також проблема сором’язливості Д, що дедалі більше [його] паралізувала. У «2 мостах» проблему вбрання вирішила форма унісекс, яку носив персонал клубу: біла сорочка з коміром поверх вільного крою китайських чорних штанів, на ногах — чорні снікерси, але деінде Д просто не зна[в], як себе подати. Після пригоди у гардеробній Василіси [він] визна[в] перед собою, що [йому] приємно було носити жіночий одяг, і знайш[ов] у собі силу розповісти про те, що сталося, Рії, а також Айві, і вони це обсудили.

— Добре, — заявила Рія. — Це перший крок. Думай про це як про початок нового періоду, що може тривати років три. Думай про перехід як про заповільнені чари. Твої особисті тисяча й одна ніч, під час яких ти перестанеш бути жабою, якою не хочеш бути, й перетворишся, певно, на принцесу.

Айві ж додала:

— Але ти не мусиш іти далі, ніж тобі хочеться. Може, ти просто жабка, що хоче виглядати гарно в рожевому.

[Він] отримува[в] професійну допомогу, хоч насправді це не допомагало. [Йому] весь час кортіло сперечатися зі Спеціалісткою. [Він] відмови[в]ся сказати мені, що це за Спеціалістка, зате вилива[в] мені свої жалі, які стримува[в] у присутності Рії, — її коником була ідентичність, вона присвятила себе ідеї трансморфічної плинності самості, й часами, здавалося, їй дещо занадто не терпілося дочекатися переходу Д з чоловіка в жінку, цілковитої метаморфози. Мені треба було спромогтися [йому] допомогти. Може, я міг би відвернути те, що сталося. Можливо, всі ми могли. А може, Д Ґолден просто не пасува[в] до земного життя.

Я уявляю описану нижче розмову в голій, чорно-білій, схожій на камеру кімнаті, де [оповідач] із відсутнім виразом обличчя сидить на стільці з високою спинкою, а [його] співрозмовницю — в образі високотехнологічного андроїда, щось на зразок поєднання Алісії Вікандер у «Ex Machina» та суперкомп’ютера Альфа 60 у «Альфавіллі» Ґодара. Ми не чуємо слів жодної постаті в кімнаті. Синхронного звуку немає. Чути лише Монолог; утім, коли в Монолозі цитується пряма мова, рухи губ постатей у кімнаті іноді — не завжди — збігаються з тим, що розповідається. Щось у цій сцені нагадує розмову між ув’язнен[им] і адвокатом у день побачень у в’язниці. Не буде нічого дивного, якби [оповідач] ма[в] на собі помаранчевий комбінезон (якщо сцена буде показана в кольорі) або окови на зап’ястях і кісточках ніг. Є в цій сцені щось таке, що, якщо її правильно зняти, вона може бути кумедною.

Розділ перший. Вона мене питає, з самого початку, ця Спеціалістка, перше питання й відразу напролом: який був твій улюблений колір у дитинстві — рожевий чи блакитний?

Мене таке питання просто збиває з пантелику. Це що, кажу, питання, яке годиться задавати в цей момент світової історії — блакитний чи рожевий?

Зроби ласку, каже, сповни мою забаганку — так, наче це вона пацієнтка, а я мозкоправ.

А я відповідаю, бо на мене саме найшов такий незговірливий настрій: Даяна Вріланд, редакторка «Воґ», сказала колись, що рожевий — це індійський синій, тому я підозрюю, що рожевий і блакитний в Індії — це те саме.

Чому тебе так дратує це запитання, дивується вона, це просто вибір одного з двох кольорів. Я могла б запитати, чи тобі більше подобаються іграшкові залізниці, чи ляльки. Чи тобі більше до вподоби таке запитання.

Я мушу тепер уточнити, що мене ніколи не приваблював марксизм, але її лінія наступу пробудила в мені потужні антикапіталістичні настрої. Думаю, кажу їй, що ми вже вийшли поза матеріалістичні категорії, нав’язані ринком: рожеве для дівчинки, блакитне для хлопчика, потяги й зброя для хлопців, ляльки й суконьки для дівчат. Чому ви хочете запхнути мене назад у цей старорежимний дискурс, що геть себе вичерпав?

Ти реагуєш із помітною ворожістю, каже вона. Невже я зачепила якесь болюче місце, що викликало в тебе такі емоції?

Ладно, кажу, правда така, що моїм улюбленим кольором був жовтий і ним залишився. Якийсь час були в мене спроби лаятися по-жовтому, як друг Стівена Дедалуса: та к бісу цей жовтий дрючок[36], але та звичка не утрималася.

Добре, каже вона, це вже прогрес, жовтий у спектрі кольорів розташований між блакитним і рожевим. Мені це видалося тупим, по-неандертальськи тупим, по-кроманьйонськи тупим, але стримуюся й мовчу. Мабуть, це все не для мене, думаю.

А якщо йдеться про друге питання, відповідаю їй, у мене ніколи не було іграшкової залізниці. Тільки доводилося дивитися, як мої брати гралися своєю, хоч вони вже й завеликі були для іграшок. І ще машинками «Скейлекстрик», аж незручно було, ну візьміть уже подорослішайте. Бачте, в нас із моїми єдинокровними братами різниця у віці була чимала. А в мене от була пара тваринок із сандалового дерева для купелі — у воді вони виділяли запах. Слон і верблюд із сандалового дерева. Мої сандалові друзі слухали про вигадані мною пригоди, і щовечора це була якась інша історія у ванній. Що слон ховає в хоботі, чому верблюд ненавидить пустелю — таке всяке. Може, мені треба було їх записати. Більшості з них зараз не пригадаю. Тому, відповідаючи на ваші запитання, припустимо, що коли вибір є між ляльками й іграшковою залізницею, що ж — сандалові ляльки-тварини. Щоправда, не було в мене звички їх вдягати. Тільки розповідати їм історії й мочити у воді.

Так ми й продовжили — вона напирає, я опираюся. У якийсь момент пішла в хід історія про мою мачуху й ключі від будинку. Визнаю: це найгірший вчинок у моєму житті. Так і кажу Спеціалістці. Висловлюю свою скруху. Тільки її скруха не цікавить, вона йде тим самим шляхом, що й Рія, коли ми почубилися в машині. Самою ненавистю мого вчинку не пояснити, каже вона. Врешті ми до цього добралися. А що, коли я припущу, каже вона, що твоїм бажанням було стати господинею дому. Що, коли саме це лежало в основі. Яка буде твоя найперша реакція. А моя найперша реакція така: бах! я забираюся, нічого з цього не вийде, і коли я вже майже в дверях, вона тихо питає: і що ж ти робитимеш, а я спиняюся, моя витягнута рука падає, не вхопившись за ручку дверей, я повертаюся, сідаю й кажу: здається, ви маєте рацію. То хто ж тоді я. Хто я.

От це ми й маємо з’ясувати, каже Спеціалістка.

Розділ другий. Розпитую ще про іграшки й кольори. Раніше, кажу, якщо хлопчик любив рожевий колір і ляльок, батьки боялися, що він гомосексуал і намагалися зацікавити його всяким хлопчачим добром. Я маю на увазі, що вони могли вагатися щодо його орієнтації, але їм би на думку не спало сумніватися в його статі. А ви тепер, здається, кидаєтеся в іншу крайність. Ви вже не кажете, що хлопчик гомик, тільки починаєте його переконувати в тому, що він — дівчинка.

Гаразд, сказала вона, тоді ти — гей? Тебе приваблюють фізично інші чоловіки? Ні, відказую. Це, певно, єдине, в чому я не сумніваюся. Добре, каже вона. Тоді давай не будемо розплутувати мотивацію уявних батьків, а зосередимося на поточному завданні, тобто на тобі. Якщо ти не є гомосексуалом чоловічої статі, то, може, ти гомосексуалка жіночої?