Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 50)

— Годі, — перебив його Нерон Ґолден. — Припиніть і негайно забирайтеся звідси.

За цілу наступну годину не пролунало жодного слова. Василіса забрала малого Веспасіана нагору, а решта нас залишилася стояти або сидіти в товаристві труни, кожен на самоті з власними думками. У цю жахливу годину я усвідомив, що після смерті Апу нарешті переконав мене в чомусь, чого я не хотів визнавати впродовж нашої дружби: що людське невимовне неодмінно співіснує з тим, що піддається пізнанню, і що люди криють у собі таємниці, яких не розтлумачать жодні пояснення. Як би я не намагався, я не міг пояснити тієї легкості, з якою він, з-поміж усіх Ґолденів, погодився скинути свою індійську шкіру й вирушити на захід зі свого міста до Ґринвіч-Вілидж. Старий мав за плечима досить темних справ, Петя — достатньо реальний і злободенний розлад, а Діоніс — достатньо потаємних прагнень на майбутнє; цим і можна було пояснити їхній вибір, але Апу був глибоко залучений у життя рідного міста, кохав і був коханий, і розбите серце не видавалося достатнім поясненням його бажання виїхати. Голос розуму в мені припускав, що з усіх синів Нерона він найвиразніше достеріг тіньові справи батька й це його налякало — і, може, це була частина правди. Можливо, те, що він говорив про стару школу виховання, коли батькові рішення вважалися обов’язковим до виконання законом, також мало з цим щось спільне. Але інший голос — голос, який він мені прищеплював, а я цьому опирався — тепер викликав в уяві іншу картину: Апу сидить, мабуть, схрестивши ноги, й медитує на широкій мармуровій терасі родинного дому на пагорбі із заплющеними очима, зазираючи всередину, чи куди він там ще зазирав у пошуках поради, і чує інший голос — не той, що шепотів до мене, а може, й той самий, або ж це був його голос чи голос, ним придуманий, або ж, як він сам би це сформулював, він під’єднався до чогось, у що завжди вірив, — до голосу Всесвіту, мудрості всього сущого, голосу, якому довіряв; і той голос промовив: Рушай. І він, як Жанна д’Арк, як святий Іван Богослов, як вигаданий ним самим «Апу Ґолден», якого в Нью-Йорку переслідували привиди його колишнього Я, — як містик, яким він і був, послухавшись своїх голосів або, як сказали б ми, скептики, під дією пориву, рушив.

Містичний досвід існує. Я це зрозумів. Коли моє раціональне Я повернуло втрачені позиції, воно ствердило: так, згода, але це був досвід внутрішній, а не зовнішній; суб’єктивний, а не об’єктивний. Якби я стояв біля Апу в його студії на Юніон-сквер, то не побачив би його привидів. Якби я присів біля нього на тій валкешварській терасі сім з половиною років тому, Сила не промовила б до мене. Не кожен може стати лицарем-джедаєм. Багато австралійців вважають, що вони можуть, це правда. І Апу, певне, навчився довіряти й використовувати те, що він назвав духовним рівнем. Але я — ні, ні, ні.

Упродовж сорока днів і ночей після повернення Апу дім Ґолденів був у жалобі, недоступний, із запнутими шторами не лише вночі, а й серед білого дня, із зачиненими віконницями, і якщо хтось до нього входив або з нього виходив, то чинив це безтілесно, наче привид. Нерон зник із очей. Я здогадувався, що Петя повернувся і, можливо, його супроводжував також психотерапевт Летт, але це було лише припущення. Петя Ґолден не прийшов до труни свого брата, що стояла у залі дому Ґолденів, не вибачив його, ніколи не згадав його імені й не запитав, що сталося з тілом Юби, чи є якась могила, яку можна відвідати, — не запитав жодного разу. Деякі рани не гояться. Мешканці Садів жили своїм життям і з розумінням прийняли відсторонення травмованого дому від їхнього маленького світу. Я не ходив туди, хоч моє бажання бачитися з маленьким Веспасіаном не ослабло. Раз мені спало на думку зв’язатися з Василісою, щоб виблагати можливість із ним побачитися, але, заздалегідь свідомий того, яку різку відповідь отримаю, я прикусив язик. У будь-якому разі це був для мене насичений період; ми з Сучітрою мали роботи по самі вуха. У тому політичному сезоні нас затягнуло в світ політичних відео, особливо для жіночих організацій, що обстоювали регулювання дітонародження й критикували республіканську нечутливість щодо жіночих питань. Ми здобували визнання; того року наші кліпи завоювали премії «Поллі» в категорії політичних реклам, зокрема той, у якому розповідає свою історію дівчинка — жертва торгівлі людьми. Сучітра, що скоротила своє професійне ім’я для полегшення вимови до Сучі Рой, стала майже медіазіркою, а я був щасливий у ролі її помічника. Тож я відвернувся від смерті в бік життя. Але життя того року зробилося гучним, а навіть тривожним. Поза закритим світом Садів справи починали виглядати зовсім дивно.

Залишивши той зачарований — а тепер трагічний — кокон, можна було виявити, що Америка залишила реальність десь позаду й увійшла у всесвіт коміксів; на Вашингтон, ДіСі, як ствердила Сучітра, напали персонажі «ДіСі». Це був рік Джокера в Ґотемі й поза його межами. Месника в плащі ніде не було видно — була це епоха без героїв, — зате його одвічний ворог у пурпуровому сюртуку й смугастих панталонах був усюди, виразно захоплений своїм одноособовим пануванням на сцені, і з насолодою перебирав на себе всю увагу. Позбувшись Загону самогубців, своїх нікчемних конкурентів, він дозволив кільком своїм підвладним вважати себе майбутніми членами адміністрації Джокера. Пінгвін, Загадник, Дволикий і Отруйний Плющ ставали в шерег за Джокером на переповнених стадіонах, погойдуючись, немов ду-вопові підспівувачі, а їхній проводир розводився про незрівнянну красу білої шкіри й червоних губів перед закоханою публікою в зелених клоунських перуках, що в один голос скандувала: Ха! Ха! Ха!

Походження Джокера було предметом дискусій, і він сам, здавалося, упивався тим, що суперечливі версії воюють за повітряний простір, але щодо одного факту були згідні усі, й запеклі прихильники, й непримиримі противники: він був абсолютно, на всеньку голову божевільний. Що чудувало, що вчинило цей виборчий рік цілком несхожим на інші — це те, що люди підтримали його, тому що він був божевільний, а не попри це. Риса, яка дискваліфікувала б кожного іншого кандидата, учинила його героєм для його прихильників. Сикхи-таксисти й ковбої з родео, навіжені ультраконсерватори й чорношкірі нейрохірурги — усі були згідні: ми любимо його за божевілля, слиняві евфемізми — це не для нього, він ріже правду-матку, каже все, блядь, що хоче сказати, грабує той банк, який йому спаде на думку, вбиває кожного, кого йому заманеться, — свій хлопець. Чорний кажан-лицар подався геть! Прийшов новий день, але ж і комедія буде! Нехай живуть Сполучені Штати Джокера! СШД! СШД! СШД!

Це був рік двох бульбашок. В одній із цих бульбашок Джокер пронизливо верещав, а юрми, як по команді, заходилися закадровим сміхом. У цій бульбашці клімат був незмінним, і арктична полярна шапка була лише черговим ласим шматком для забудовників. У цій бульбашці вбивці зі зброєю в руках реалізували свої конституційні права, тоді як батьки вбитих дітей були неамериканцями. У цій бульбашці, якщо її мешканці переможуть, президент сусідньої країни на південь, що надсилав до Америки ґвалтівників і вбивць, буде змушений заплатити за стіну, яка розділить обидві держави, щоб затримати вбивць і ґвалтівників із південного боку кордону, де їм місце; тоді буде покладено край злочинності; і вороги країни будуть негайно й цілковито розгромлені; і масові депортації будуть добрим виходом; і журналістки сприйматимуться як негідні довіри, бо в них звідкись там тече кров; і відкриється, що батьки загиблих героїв війни працюють на ісламських радикалів; і не треба буде дотримуватися міжнародних договорів; і Росія буде нам другом, і це не матиме нічого спільного з підтримкою Джокерових оборудок російськими олігархами; і значення різних речей зміняться; численні банкрутства сприйматимуться як підтвердження надзвичайних бізнес-компетенцій; а три з половиною тисячі судових позовів свідчитимуть про діловий хист; а розведення на гроші контрагентів буде доказом крутого підходу до ведення бізнесу; а продажний університет свідчитиме про відданість справам освіти; і коли Друга поправка матиме статус священної, Перша його не матиме; отож тих, хто критикуватиме лідера, чекатимуть серйозні наслідки; а афроамериканці на це все пристануть, бо що їм до лиха втрачати. У цій бульбашці знання було невіглаством, верх був низом, а відповідною персоною для контролю над кодами запуску ядерних ракет був зеленоволосий, білолиций, кривочервоноустий гиготун, який чотири рази перепитував військових радників, чому використання ядерної зброї — це така погана ідея. У цій бульбашці дотепними були гральні карти з лезами, дотепними були бутоньєрки, що бризкали людям кислотою в очі, дотепним було висловити бажання сексу з власною донькою, дотепним був сарказм, навіть якщо те, що ним називалося, було зовсім не саркастичне, дотепними була брехня, ненависть, фанатизм і цькування, і настав тоді, а можливо, майже настав, або невдовзі міг настати, якщо всі жарти вдадуться, рік тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий.

В іншій бульбашці — як колись навчили мене батьки — перебувало місто Нью-Йорк. У Нью-Йорку, принаймні тоді, ще трималася якась реальність, і мешканці міста ще здатні були розпізнати афериста. Ми в Ґотемі знали, хто такий Джокер, і не бажали мати нічого спільного з ним, із тією донькою, до якої його вабило, чи з тією донькою, про яку він ніколи не згадував, чи з його синами, які вбивали слонів і леопардів задля спортивного інтересу. «Я візьму Мангеттен!» — вищав Джокер, звисаючи з даху хмарочоса, а нас смішив він сам, а не його самозакохані жарти, тож йому треба було рушати в дорогу туди, де люди ще не розкусили або навпаки, добре знали, що він за один, і саме за це його любили — в ту частину країни, що була така ж очманіла, як і він сам. Його люди. У небезпечно великій кількості.