Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 49)
Джордж Гаррісон грав на ситарі в «Within You Without You», «Tomorrow Never Knows», «Norwegian Wood» і «Love You To». Усі літаки відлітали серед ночі, тож, коли вони спакувалися й були готові рушати, вже стемніло, і вони сиділи в темряві й уявляли, як Джордж і Раві Шанкар сиділи на цьому самому місці й творили музику. Якийсь час вони не розмовляли, а потім заговорили.
Розповім тобі про щось, що мені в молодості сказав батько, перервав мовчанку Апу. Сину мій, сказав він, найбільша сила в житті цієї країни — не уряд, не релігія і не підприємницький інстинкт. Це — хабарництвойкорупція. Він так це назвав, одним словом, наче електромагнетизм. Без хабарництва нічого не вдасться вдіяти. Саме хабарництвойкорупція змащує коліщата нації і є вирішенням усіх проблем нашого народу. З’явився тероризм? Сядьте за стіл із ватажком терористів, підпишіть незаповнений чек, підсуньте йому через стіл і скажіть: постав стільки нулів, скільки тобі хочеться. Відколи він ховає чек до кишені, проблема вирішена, бо в нашій країні ми розуміємо: у хабарництвійкорупції є своя честь. Якщо людину раз купили, вона куплена на все життя. Мій батько був реалістом. Коли хтось працює на такому рівні, одного дня той чи інший мафіозі неодмінно застукає у ваші двері й або запропонує хабаря, або буде його вимагати. Тут неможливо залишитися з чистими руками. В Америці майже так само, сказав батько після переїзду за океан. Тут у нас теж є свій Ціпа, свій Малий Арчі, свій Скажений Фред, свій Гладкий Френкі. Вони також вірять у честь. Тож наші світи, певно, не так відрізняються, як ми вдаємо.
Він говорив із вами про це.
Нечасто, зізнався Апу. Але кілька разів виголосив свою промову про хабарництвойкорупцію. Ми не раз її вислухали й добре запам’ятали. Поза тим я не дуже вникав.
І як тобі тепер, коли ми так швидко виїжджаємо? Ми зустріли скільки — двоє людей. Ти так і не показав мені, куди ходив до школи. Ми не купили жодного піратського відео. Ми тут ще не побували.
Мені стало легше.
Легше? Чому?
Я не мушу вже тут залишатися.
І як тобі те, що стало легше? Тобі приємно звідси виїжджати? Хіба це не дивне відчуття?
Не зовсім.
Чому?
Бо я переконався у своїй повній мінливості. У тому, що під тиском життя можна просто перестати бути тим, ким був, і просто бути тим, ким став.
Я так не думаю.
Наші тіла змінюються весь час. Наше волосся, наша шкіра, геть усе. У семирічному циклі кожна клітина нашого організму замінюється іншою клітиною. Через кожні сім років ми стаємо на сто відсотків іншими людьми. Чому ж так само не може бути з людським «я»? Пройшло вже набагато більше, ніж сім років, відколи я звідси виїхав. Тепер я інший.
Я не певна, що про це говорить наука.
Я не говорю про науку. Я говорю про душу. Душу, яка не складається з клітин. Дух у машині. Я кажу, що з часом старий дух виходить, а його місце займає новий.
Значить, через сім років я не знатиму, хто ти такий.
А я не знатиму, хто ти така. Може, нам треба почати все спочатку. Може, ми змінні. Так уже воно є.
Може, й так.
Ніч була сирою. Навіть ворони поснули. Сумновидий Містер Коричневий та інші скажені пси чекали біля входу й мали на собі, попри темряву, сонцезахисні окуляри.
Ми відпустили ваше таксі, сказав Містер Коричневий. Наш обов’язок завезти вас до Міжнародного аеропорту імені Чатрапаті Шіваджі, колишнього Сагар.
Але ж ви й причепливі, сказав Апу. Ви нам не потрібні.
Це буде нам за честь, відповів Містер Коричневий. Дивіться, ось чекають три «мерседеси»-седани. Голова колони, ваше авто й машина прикриття. Просимо. Для вас лише найкраще, серджі. «Майбах» S-класу, це все одно, як приватний реактивний літак на шосе. Так у книжках пишеться. Я сам буду супроводжувати вас у цьому першокласному авто.
Нічне місто приховало від нього свою натуру, коли він виїжджав, повернулося до нього спиною, як він сам повернувся спиною до міста. Фасади будинків були похмурі й замкнуті. Вони перетнули затоку Магім морським мостом, але потім занадто рано, не доїхавши до з’їзду до аеропорту, звернули з магістралі Західний експрес.
Чому ви їдете цією дорогою? — запитав Апу Ґолден, і тоді Містер Коричневий обернувся, зняв окуляри, і відповіді вже не було потрібно.
Це справа, пов’язана з бізнесом, сказав Містер Коричневий. Нічого особистого. Просто один клієнт запропонував більшу суму, ніж інший. Один клієнт, який уже дуже давно не мав замовлень, проти іншого, постійного клієнта. Сер, ідеться про те, щоб ваш шанований батькоджі отримав повідомлення. Він його зрозуміє, не сумніваюся.
Нічого не розумію, крикнула Юба. Що за повідомлення?
Містер Коричневий повагом відказав: Повідомлення таке — сер, ваші дії ускладнили нам життя після того, як ми просили утриматись від них. Але ви їх вчинили, а потім відгородилися від нас континентами й океанами, а ми не мали ні засобів, ні наміру вас переслідувати. Але тепер ви нерозумно дозволили вашому синові приїхати. Приблизно такий комунікат. Я перепрошую, пані, ви лише невинний свідок, правда ж, ви лише випадкова жертва. Мені дуже прикро.
Машини переїхали якимось другорядним мостом через річку Мітхі біля великих нетрів Дгараві, і музика в лиснючому срібному «майбаху» зазвучала на повну гучність. Багатії собі розважаються. А що ж іще. Чом би й ні. Нема й мови, щоб хтось почув якісь постріли. Зрештою, на дулі був глушник.
Похорони в тропіках відбуваються швидко, але розслідування вбивств неминуче спричиняють затримки. Після трагічної новини я щодня з’являвся в домі Ґолденів, і здавалося, що нещастя затримало час. Виглядало так, ніби ніхто й ніщо не рухалося, окрім кімнати, де пані Патяк і пані Метуші залагоджували справи повернення тіл, та навіть їхній кабінет здавався загорнутим у завісу мовчання. Петя повернувся додому, щоб бути біля батька, але майже весь час сидів, зачинившись зі своїм психотерапевтом, у кімнаті блакитного світла. Д Ґолден також більшість днів проводив у домі, весь у чорному, забившись у куток, де його тримала за руку Рія. Ніхто не озивався. Поза домом якийсь час історія гриміла. Френкі Соттовоче був усюди, оплакуючи загибель своєї зірки скульптурного мистецтва. Родичі загиблої жінки, високі й сповнені грації, із гідністю королівських вартових стояли за Соттовоче перед телевізійними камерами зі смутком у безслізних очах. Нерон Ґолден не з’являвся на людях, але ми, що були в домі, чітко бачили, що в ньому щось надламалося, що отримане ним повідомлення не з тих, від яких легко оговтуються. На іншому кінці світу також панували гамір і мовчання. Були поліціянти, розтини, журналісти й усі звуки сирен, що супроводжують насильницьку смерть, але всі, хто знав ту сім’ю до її переїзду до Нью-Йорка, залишались невидимими, не озвалися жодним словом, немовби тиша огорнула також утрачений світ Ґолденів, наче саван. Та незідентифікована жінка, що привітала Апу в готельному вестибюлі вигуком «Ґраучо», — її не було видно. Інші жінки, про яких він говорив, його три давні кохання, колишні, що кружляли над головою, не з’явилися з ним попрощатися. Виглядало так, ніби місто повернулося спиною до тих, що відбули — і за кордон, і на той світ. Якщо Містера Коричневого та його партнерів заарештували, ми про це не дізналися. Ця новина зникла із заголовків. Ґраучо помер. Життя котилося далі.
Дві дракониці з дому Ґолденів, як і очікувалося, блискуче справилися із завданням швидкого повернення тіл додому після того, як їх віддали відповідні мумбайські органи. Вони звернулися до однієї реномованої фірми з громіздкою назвою БМРПП — Бюро міжнародних ритуальних послуг і перевезень, яка оперативно приготувала все необхідне для транспортування тіл, включно з герметичними трунами й контейнерами для перевезення з американською атестацією. Фірма підготувала всю документацію, отримала завірені англійські переклади свідоцтв про смерть і письмову згоду місцевих органів на вивезення тіл, а також знайшла найшвидший можливий термін повернення Апу і Юби до Нью-Йорка. На пероні аеропорту імені Кеннеді відбулося сумне розлучення. Френкі Соттовоче й родичі сомалійської мисткині забрали тіло Юби, щоб поховати згідно зі своїм звичаєм. Апу повернувся на Макдуґал-стріт.
Це було незвичне й недоладне прощання. Запечатана труна залишилася закритою. Тіло не було забальзамоване, тож закони штату не дозволяли прощання з відкритим віком. Після того, як Нерон не погодився на жодну релігійну церемонію й обрав кремацію, а не поховання, працівник БМРПП схилив голову й запропонував, що на годину залишить родину у власному гроні, а тоді повернеться. Пізніше він привезе їм прах. Або, якщо вони бажають, сам ним розпорядиться.
— Ні, — заперечив Нерон. — Привезіть його.
Працівник похоронного бюро знову похилив голову.
— Якщо дозволите, — сказав він тихо. — У цьому штаті немає закону, який регулює, де можна зберігати чи розвіювати прах. Ви можете помістити його в крипту, нішу, могилу або якийсь резервуар у домі — як вам завгодно. Якщо ви захочете його розвіяти, чиніть як вважаєте за потрібне, але краще не робити цього на видноті. Попіл після кремації нешкідливий і не несе жодної загрози для громадського здоров’я. Розвіяння на приватній ділянці вимагає згоди її власника, а якщо ви захочете розвіяти попіл на публічній території, незайвим буде перевірити місцевий план зонування. Якщо бажаєте розвіяти попіл на узбережжі або в Нью-Йоркській бухті, вам необхідно пам’ятати про вимоги Управління з охорони довкілля, що стосуються поховання в морі…