Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 53)

Ми випустили [його] з очей. Без жодного сумніву. Нам треба було помітити, що [він] стає дедалі вразливіш[им], і ми, певно, це й помітили, тільки всі вирішили відвести погляди деінде. Після вбивства Апу Нерон Ґолден сховався від світського життя в темряву, причина якої була очевидною, але її потаємний сенс відкриється лише згодом. Урну з прахом сина він тримав на столі і, як кажуть, щодня постійно з ним говорив. Вхожими до нього були обидві дракониці, також він викроював час для Петі, він завжди викроював час для того зі своїх синів, чиї клопоти були найбільш очевидними, завжди прощав і підтримував Петю, поки той після підпалу помалу повертався до свого кращого Я; зате для свого вже-не-найменшого сина, що втратив керування й переживав катастрофу, він цього часу майже не мав. Зате були в нього малий Веспасіан і дружина, яка знайшла не один спосіб наполягти на особливих правах маляти на батьківську любов. Хлопця називали малим Веспою — немовби він був скутером, на якому вони мали повернутися до щастя. У товаристві малого Веспи Неронове лице іноді злагоджувала усмішка. Василіса оточила чоловіка тією самою материнською любов’ю, якою обдарувала свою дитину, свою гордість і відраду — частково, як я певен, через те, що бачила горе старого й намагалася його приглушити, але також, не маю сумніву, з егоїстичних міркувань. З усіх нас вона найвиразніше помічала, як згасав цей самовпевнений і грізний чоловік. Вона помітила, як прогресує його забудькуватість, як послаблюється його хватка на повіддях екіпажу, і зрозуміла, що за якийсь час він також стане її дитиною, і була готова з усім цим змиритися, адже нагорода, яку вона отримає наприкінці свого задуму, буде дійсно великою. (Відколи народився син і Василіса звела між хлопчиком і мною стіну, моє ставлення до неї порядно погіршилося.) Василісина мати також жила в домі, але Нерон її незлюбив, і Василіса тримала бабцю в хустці осторонь, використовуючи її головним чином як няньку малого Веспи. Було очевидним, що в їхніх взаєминах мати не має жодної влади. Вона чинила те, що їй веліли. Вона також вичікувала свого часу. Вона також знала, яка тут розігрується гра. Вона залишалася в тіні й співала хлопчикові російські пісні та розповідала російські казки, у тому числі, мабуть, і про Бабу Ягу, щоб він виростав, знаючи, що до чого. Якби вона була здатна читати дитячі книжки англійською, то могла б ствердити, що Веспасіан був золотим сничем.

Я також відірвав погляд від Д Ґолдена. Ціле те літо й наступну осінь ми з Сучітрою були поглинуті справою Бетвумен. Того сюрреалістично виборчого року наше несподіване піднесення до статусу зірок політичної реклами системою нагород у сфері відео привернуло до нас увагу прогресивних груп підтримки й грошовитих суперштабів потужної, надзвичайно компетентної, але непопулярної суперниці Джокера. Мультфільм, який ми створили на замовлення однієї з таких груп підтримки з допомогою кількох найкращих художників, які будь-коли малювали Джокера, став вірусним відео: ошкірений лиходій верещав на Мангеттені слова, які його політичне втілення використало насправді, глузуючи зі своїх однопартійців: Телепні! Та якби я застрелив когось на Таймз-сквер, то не втратив би жодного голосу підтримки! — та ось на нього налетіла супергероїня в спорядженні кажана і, накинувши на нього гамівну сорочку, передала працівникам божевільні в білих халатах. Так народилася політична Бетвумен, і кандидатка, чи її команда, перепостила наше відео на офіційних сторінках кампанії в соцмережах, після чого за перші двадцять чотири години мультик зібрав три мільйони переглядів, а ми згодом зробили три наступні серії, що виявилися не менш успішними. Вибори стали змаганням між Джокером і Бетвумен, яка мала свою темну сторону, але використовувала її в боротьбі за добро, справедливість і американський стиль життя — лідеркою, що могла запобігти перетворенню країни на згубний жарт. Ми задали тон боротьбі; вона стала тим, чим ми її назвали.

Ідея з Бетвумен належала Сучітрі, хоч розробка сценарію великою мірою була моєю або нашою спільною роботою. Ми були непоганою командою, але я не переставав дивуватися, що ж вона в мені знайшла; ми були настільки не рівня одне одному, її неустанний творчий блиск був настільки яскравішим від мого тьмяного світла, що іноді я почувався, наче її улюблена тваринка. Одного пізнього вечора, коли ми скінчили роботу, я випив стільки, що запитав її про це, і вона розсміялася.

— Ну ми й парочка, — мовила вона. — Обоє повні комплексів, і жодне зовсім не помічає закомплексованості іншого.

Невже я не помітив? Із нас двох це я був тим, хто здобув освіту, хто був інтелектуалом, хто помічав зв’язки, відсилання, відлуння, аргументи й форми, а вона лише вміла наводити камеру й виконувати купу іншої технічної роботи. Це була абсурдна самонедооцінка, але це промовляла її закомплексованість. Я нагадав їй лише про одну з чудових речей, яких вона мене навчила. Зображення має якусь форму, так само її мають звук, монтаж, драматургія. Відчуття фільму — це мистецтво зробити так, щоб ці чотири форми стали однією. Це була її адаптація теорій Сергія Ейзенштейна, режисера «Олександра Невського» й «Броненосця «Потьомкіна»».

— Ну, ладно, — визнала вона, всміхнувшись, коли я нагадав про це. — Еге ж, це було дуже навіть непогано.

Ці визнання — мій комплекс творчої неповноцінності, її відчуття інтелектуальної меншовартості — ще більше нас зблизили. Ось як воно з нами є: ми закохуємося в сильні якості одне одного, але кохання зміцнюється й стає більш тривким, коли ми закохуємося в слабкості одне одного. Ми занурилися в те кохання, що крилося під нашим коханням, як вода під льодом, і зрозуміли, що наші спільні розваги перед тим були лише ковзанням на поверхні, тепер же ми опустилися настільки глибоко, наскільки взагалі могли. Мені ще незнайоме було таке почуття, так само, зізналась вона, і їй, і ми не зводили одне з одного очей, не вірячи своєму щастю. Отож ось де зосередилася вся моя увага. Поки сім’я Ґолденів скочувалася в прірву, я здіймався увись. Ми здіймалися увись, я з моєю солодкою душкою, і ми, наче яструб в «Оклахомі!», ліниво кружляли у небі.

— А, до речі, — промовила вона посередині нашого блаженства, — пам’ятаєш ті три правила, які я, певно, згадувала?

— «Заробляй свої гроші, май своє житло й не проси моєї руки». Так?

— Думаю, що їх можна переглянути.

— О.

— «О»? Справді? І це вся твоя реакція?

— Я просто задумався, — відповів я, — як повідомити цю новину моєму наймачеві, У Лну Фну.

— По сома, — сказав У Лну Фну, — я часом ходжу до «Гол Фудз» на Юніон-сквер, але там вони не завжди є. В інших випадках до Чайна-таун. Що ще потрібно: вермішель, рибний соус, рибна паста, імбир, кетяг бананів, лимонне сорго, цибуля, часник і нутове борошно. Сідай й наберися терпіння. Це традиційний сніданок у моїй країні: мохінґа. Сідай, будь ласка.

— Пане У, — почав я.

Він перебив мене, лагідно піднісши руку.

— Тепер я врешті маю тебе виправити, — пояснив він. — Знаєш, оце «У» — це не ім’я, а шанобливий титул, яким наділяють старших чоловіків, що займають високі посади. А ще ченців. Тому «Пане У» — це так само, якби сказати «Пане сер». Лну — це ім’я мого батька, яке перейшло також до мене. Ти маєш звертатися до мене Фну. Так найкраще.

— Пане Фну.

— Фну. Ми тепер друзі. Частуйся мохінґою.

— Фну.

— Я знаю, що ти хочеш сказати. Ти хочеш переїхати жити до своєї дівчини, тож ставиш мене до відома, але через те, що ти любиш Сади, хочеш запитати, чи можна було б залишити вхідний ключ. А що ти ввічливий і знаєш, що я живу на самоті, то скажеш, що дуже до мене прив’язався, хочеш часто мене навідувати й так далі пішло-поїхало.

— Ти дивився «Сайнфелда»?

— Кожну серію, а тепер ще й повтори.

— Як ти дізнався?

— Твоя дівчина — вона подзвонила мені, бо знає, що тобі мову віднімає, коли маєш про щось попросити. А я погоджуся з приємністю. Залиши собі ключ. У кімнату твою я, звичайно, когось поселю, але ти завжди зможеш тут пройти.

— Сади просто прекрасні в цю пору року.

— Я ніколи не повернуся додому, — мовив старий дипломат. — Навіть до трансформованої М’янми пані Аун Сан Су Чжі. У подорожі настає такий момент, коли мандрівник сідає на березі річки й знає, що це вже кінець шляху. Настає такий день, коли він визнає, що думка про повернення — лише ілюзія.

— Мені так жаль, — сказав я, не знаходячи вдаліших слів.

— Ну, а Ґолдени теж цікаві, правда? — запитав повеселілий У Лну Фну й аж сплеснув у долоні, виявивши єхидну сторону свого характеру, про яку я досі не підозрював. — Вони розпадаються прямо на очах, а я тепер маю ой скільки часу на те, щоб дивитися.

Що ж то я був за чоловік, коли снідав рибою з вермішеллю разом зі старим самотнім бірманським (м’янмарським) добродієм, вдаючи, ніби моя любов до Садів мала суто флористичний і ностальгійний характер. Який це чоловік, що намірився жити з закоханою в нього жінкою, зберігає можливість доступу до таємного простору, де щодня може бачити своє таємне дитя у візочку під охороною лютої російської матріархині, а при цьому оберігає свою таємницю навіть від своєї коханої. Який це чоловік, що його виховували в цьому ж місці люди принципу, виховували з нього людину шляхетну й правдомовну, так легко піддасться співу сирен. Певно, усі чоловіки — зрадливі. Можливо, добрі чоловіки — це зрадливці, які ще не опинилися на розвилці свого шляху. Або, можливо, моє бажання узагальнювати на основі власної поведінки було лише способом самовиправдання за те, що я так легко вчинив.