Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 55)

— Поглянь на мене, — хлипа[в] [він]. — Я сама жалюгідність у цьому чоловічому вбранні, занадто боюся вийти на люди в сукні, а ці нафарбовані губи й рожева кепка — який убогий жест!

Я повторив усе те, що говорили [йому] всі навколо: крок за кроком, перехід — це чарівна подорож із тисячу й однієї ночі, а [він] лише похита[в] головою.

— Ця мить, коли відкривається сезам, — не для мене. Жоден безсмертний оповідач не розкаже моєї нікчемної історії.

Я зрозумів, що буде продовження, і чекав.

— Тепер мені щоночі сняться сни, в яких я бачу гіджру з дитинства в одязі Майкла Джексона, що крутить піруети на вулиці, стукає до мене в шибу машини й верещить потанцюй зі мною. Я прокидаюся в холодному поту. Правду кажучи, я знаю, що каже гіджра, він вона наполягає, що це має бути все або нічого. Якщо зібрався це зробити, маєш пройти повний шлях. Операцію, геть усе, як по-справжньому в гіджри. Щось менше — це нечесно, це все одно, що перевдягнутися за Майкла Джексона, коли ти насправді лише секс-працівник із пляжу Човпатті. Але, Боже ж ти мій. У мене замало сили, замало відваги, я нев’їбенно боюся, — поскаржи[вся] [він]. — Мабуть, Апу єдиний, кому пощастило.

[Він] роззирнувся.

— Де ми? — запита[в]. — Не доберу, куди йти.

Я відвів [його] по помешкання. Отак[им] я [його] тепер згадую: відрізан[им] від світу на лавці серед восьми рухливих вулиць, свідом[им], що [він] не спроможеться на геройство у своїй приватній війні, і поки в [його] бік і від [нього] сунули автомобілі, [він] нездатен бу[в] обрати напрям, не знав, із якого боку [його] дім.

Захаріассена вбили, про це повідомили у вечірніх новинах, і Рію відпустило, моментально, немовби вимикач перемкнули; вона лише глибоко зітхнула, видихнула все своє божевілля — і ось вона стала колишньою собою, «справжньою» Рією, що врятувалася від нав’язаної страхом фальшивки й перепрошувала всіх за свій тимчасовий безум, нормальне функціонування відновилося, переконувала вона всіх і кожного, не переймайтеся мною. І досить швидко, звісно, ми так і зробили. І так само всі ми — тільки не Д Ґолден — забули про револьвер.

[Він] прибув до дому Ґолденів із шиком, висівши із заднього сидіння лімузина «Даймлер», свідомо обраного для того, щоб повторити автомобіль, яким сімейство Ґолденів прибуло на Макдуґал-стріт, щоб поселитися в новому домі. Водій у лівреї відчинив двері й опустив невеличкі східці, щоб ступні Д в черевичках із вигнутими каблуками від Вальтера Штайґера, не спіткнувшись, зійшли на тротуар. [Він] — ні! — Тепер уже прийшла пора змінити її займенник і говорити просто: вона, їй, її! — так отож, вона мала на собі довгу яскраво-червону вечірню сукню від Алаї, поверх якої каскад її волосся звабливо сяяв на сонці, і тримала в руці невеличку сумочку «Мовад», інкрустовану коштовним камінням. Отак розчепурена, протягнувши свого ключа водієві, щоб той відчинив для неї передні двері, Д Ґолден востаннє ввійшла в дім свого батька — але, мабуть, уперше в нього увійшла у своїй справжній іпостасі, будучи собою, тією собою, якою вона завжди боялася стати і яку їй так тяжко було вивільнити.

Нерон стояв на горішньому сходовому майданчику з пані Патяк і пані Метуші обабіч нього, і його погляд палав вогнем.

— Діти королів народжуються, щоб убивати своїх батьків, — виголосив він. — Поза тим, цей одяг належить моїй дружині.

Поруч із Нероном виринула Василіса.

— Так ось хто цей злодій, якого я шукала, — мовила вона.

Д не піднесла погляду й нічого не відповіла. Вона граційно пройшла до дверей тераси й вийшла в Сади. Але ж і затріпотіли після цього фіранки на вікнах! Здавалося, кожна жива душа, що жила в Садах, хотіла на це подивитися. Д зовсім не звертала на це уваги — вона підійшла до лавки, де колись, кілька років тому, сидів її брат Петя й смішив дітей своїми оповідками. Там вона сіла з украденою сумочкою на колінах, — Ріїною сумочкою! — склала на ній руки й заплющила очі. Де-не-де в Садах гралися діти, і їхні смішки та верески були звуковим супроводом її мовчання. Вона нікуди не поспішала. Вона чекала.

Віто Тальябуе, рогатий і покинутий чоловік, вийшов, щоб висловити їй свою солідарність, виразити захоплення її відвагою й похвалити її почуття смаку, а потім уже не знав, що ще сказати. Вона граційно схилила голову, приймаючи вислови захоплення й похвалу і даючи зрозуміти, що вона його не затримує. Барон Селінунте позадкував, ніби в присутності коронованої особи, немовби повернутися до неї спиною було б порушенням протоколу, і коли впав, перечепившись об залишений якимось малюком різнокольоровий пластиковий триколісний велосипед, це додало стриманій сцені акценту веселої буфонади. Губи Д сіпнулися в слабкій, але виразній посмішці, після чого, спокійна й розмірена, вона повернулася до своєї медитації.

У фільмі я перебив би її непорушність сценою стрімкого руху: Рія повертається додому, бачить, що її шафа для одягу відкрита, всередині рейвах, сумочки з револьвером немає, а на туалетному столику записка — складений удвоє аркуш паперу; тоді Рія вилітає на вулицю, намагається спіймати таксівку, жодної немає, потім з’являється якась одна, що не спиняється, й нарешті вона спиняє авто.

Коли діти розійшлися по домах поїсти, відпочити, чи що там діти робили в той час перед усілякими екранами, Д Ґолден у Садах відкрила очі, звелася на ноги й пішла.

А в цей час Рія в таксівці підганяє водія, а він огризається: пані, заспокойтеся, я тут водій, а ви пасажирка, не заважайте мені керувати. Вона важко осідає на сидіння й заплющує очі (перебивка: повторення кадру, в якому Д в Садах розплющує очі), а на звуковій доріжці лунає голос Д, що читає передсмертну записку.

Д ҐОЛДЕН (голос за кадром)

Я роблю це не через складнощі свого життя. Це все через те, що зі світом щось не так, і я цього не можу витримати. Я не можу зрозуміти, в чому справа, але світ людських істот не функціонує, як належить. Людська байдужість одне до одного. Людська черствість. Це розчаровує. Я людина, повна пристрастей, але не знаю вже, як до кого-небудь звернутися. Я не знаю, як мені достукатись до тебе, Ріє, хоч ти найдобріша з усіх, кого я знаю. У Старому Заповіті Бог зруйнував місто Содом, але я не Бог і не можу зруйнувати Содому. Я можу лише забратися з його околиць. Якщо Адам і Єва прийшли на світ в Едемському саду, тоді доречно буде, якщо я, водночас Адам і Єва, піду з цього світу також у Саду.

Я думаю про Моріса Роне у «Блукаючому вогнику» Луї Маля (1963), що так само, розчарований людством, блукав із пістолетом своїм містом, Парижем, наближаючись до самогубства.

Вона пройшла Сади по всій довжині — повільно, урочисто, з одного кінця в інший, а потім, у протилежному кінці від Неронового будинку, біля мого колишнього родинного дому, розвернулася з величчю королеви. Тоді пішла в протилежний бік, подолала пів шляху, спинилася й відкрила сумочку.

А оскільки це фільм, необхідно, щоб у цю мить Рія вискочила з криком через двері тераси дому Ґолденів.

РІЯ

Ні!

Тепер у кожному вікні вигулькнули обличчя. Мешканці Садів, забувши про обережність, стояли за шибами, паралізовані наближенням трагедії. Після крику Рії З ніхто не промовив жодного слова, а в Рії теж забракло слів. Д Ґолден у ту мить мала в собі щось від гладіатора, вона виглядала, немов воїн, що чекає на вердикт імператорського великого пальця. Але вона тепер сама була своїм імператором і вже винесла собі вердикт. Неспішно, демонстративно повільно, оповита в самотність свого рішення, у спокої своєї остаточної ясності вона вийняла з інкрустованої коштовним камінням сумочки кольт із перламутровим руків’ям, приклала кінець дула до правої скроні й вистрелила.

Грецький флот мусив вирушити до Трої, щоб відбити невірну Єлену, а для цього потрібно було умиротворити гнівну богиню Афродиту, щоб вона дозволила дути попутному вітру, тож у жертву їй мала бути принесена Іфігенія, донька Агамемнона, і тому її згорьована мати Клітемнестра, сестра Єлени, чекатиме повернення чоловіка з війни, щоб його вбити, і тому їхній син Орест відомстить за батькову смерть, убивши матір, і тому його кинуться переслідувати фурії й так далі. Трагедія була появою в людському житті неуникності, що могла мати зовнішні (родинне прокляття) або внутрішні (вада характеру) причини, але в будь-якому разі події брали невідворотний курс. Але принаймні почасти людській природі властивий спротив ідеї невідворотності, хоч інші слова на позначення надсили трагедії: доля, кісмет, карма, фатум — такі потужні у всіх мовах. Принаймні почасти людській природі властиве утвердження дії та волі людини й віра в те, що вторгнення в людські справи випадку краще пояснює невдачі цієї дії й волі, ніж заздалегідь визначений і непереборний шаблон, присутній в оповіді. Античні шати абсурду, ідея безсенсовності життя є для багатьох із нас більш привабливим філософським убранням, ніж похмуре облачення трагіка, яке, коли його одягнути, стає водночас свідченням і рушієм фатуму. Та ще одним чинником природи людини — властивістю суперечливої людської тварини, що за силою не поступається своїй протилежності, — є фаталістичне визнання того, що існує якийсь природний порядок речей, і прийняття без нарікання розданих карт.

Дві урни з людським прахом на робочому столі Нерона Ґолдена: це був наслідок трагічної невмолимості чи жахливого, подвійно випадкового нещастя? А шизанутий Джокер, що гойдався недалеко на Емпайр-Стейт-Білдинґу, націлившись неситим оком на Білий дім: був він наслідком виняткового збігу непередбачуваних невдач чи продуктом восьми, а то й більше років публічної безсоромності, її уособленням і апогеєм? Трагедією чи шансом? Чи існували якісь шляхи відступу для сім’ї й для країни, а чи мудріше було сидіти на місці й прийняти свою долю? Щодня Нерон Ґолден цілими годинами сидів за столом, втупившись очима в прах своїх синів і допитуючись у них відповідей на ці запитання. Василіса, прагнучи злагодити його печаль, повідомляла йому новини про розвиток малого Веспасіана — його перші слова, його перші кроки, — але старий залишався безутішним.