Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 57)

— Це не мудрість, — озвався Карл-Інґо. — Це ленінізм.

Після чого вони всі розкотисто зареготали й вигукнули:

— Граємо далі!

Тепер, у часи його деградації — його загальновизнаного психологічного розпаду, — Нерон рідше їздив у місто до своєї обраниці. Та час від часу він таки вибирався до неї — певне, бажаючи послухати її здобутих дорогою ціною мудростей так само, як йому хотілося послухати безхатченка Кінскі. У результаті подвійної втрати він загубився в тумані беззмістовності й усюди шукав способу знову надати світові сенсу. Він досі здатен був досить пристойно функціонувати, поки перебував у знайомому товаристві. Він заприязнився з водієм лімузина, гаїтянцем із андрогінним іменем Клод-Марі, і платив йому на постійній основі за його компетентність і тримання таємниць, завдяки чому міг курсувати з Макдуґал-стріт до Йорк-Авеню, робити там те, що треба, й без жодних клопотів повертатися додому. Однак того дня, про який я маю тепер розповісти, Клод-Марі поїхав до суду в справі болісного розлучення й вислав замість себе свою тітоньку Мерседес-Бенц. Справжнє ім’я тітоньки Бенц, якесь креольське на основі французького, було невідоме; автомобільне прізвище, яким вона тепер послуговувалася, було шанобливим титулом, яким її нагородили захоплені родичі. Свого часу чудова й вправна водійка, у сивому віці вона здивачіла. Їхала вона нерівно, і Нерон прибув до дверей помешкання мадемуазель Лулу дещо роздратований.

— Привіт, блазнючко, — привітався він. Так він до неї лагідно звертався. — Твій старий блазень приїхав.

— Ти геть сумний, — відзначила вона з напускним французьким акцентом, який йому дуже подобався. — Може, я трішки тебе покараю, а потім ти мене трішки покараєш, і тобі стан краще comme toujours[38]?

— Дай передихнути хвильку, — попросив він. — Водійка якась химерна. Мені аж страшно стало — еге, страшно.

— У тебе смерть лежить на душі, chéri[39], — мовила вона. — Це цілком зрозуміло. Двічі розбите серце не заживає отак відразу.

Він не знав, ким вона була за стінами цієї кімнати з червоною канапою й золотим покривалом на ліжку, але йому було байдуже. Йому цілком вистачало тієї людини, якою вона була в кімнаті. Духівники й філософи — ось кого він шукав. Секс, що тепер і без того давався непросто, був не таким уже й суттєвим. Усередині в Нерона згасло якесь світло, і збудження видавалося ностальгійним містом у залишеній позаду країні.

— Чому все це сталося, — запитав він, — і що це означає?

— Життя дешеве, — відповіла вона. — Ти сам мені говорив, що сказав так Горбачову.

— Я говорив, що так кажуть росіяни. Але я старий, тож життя неминуче стає цінним, хіба ні?

— Хлопчака вбивають на вулиці за те, що він продає цигарки, піф! Дівчинку вбивають на ігровому майданчику за те, що вона бавиться пластмасовим пістолетом, паф! Шістдесят чоловік, застрелених у Чікаґо четвертого липня, бах-бах-бах! Багатий синочок убиває батька за те, що той урізав йому кишенькові, трах! Дівчина, що танцює під музику в натовпі, просить незнайомця перестати тертися об її сідниці, а він у відповідь стріляє їй у лице, на, сука, умри. А я ще не добралася до західного узбережжя. Tu comprends?[40]

— Насильство існує. Я це знаю. Залишається питання ціни.

— Ти хочеш сказати, що для себе й своїх близьких робиш виняток. У такому разі вони мають бути захищені магічним колом від страхіть цього світу, а коли ці страхіття їх зачіпають, виходить, що це збій реальності.

— Ти тепер просто противна. Що ти там знаєш.

— Я щодня ближче до смерті, ніж ти, старенький, а ти прожив уже чимало, — ніжно промовила вона, обіймаючи його. — А я ж твоя блазнючка, тож можу говорити тобі правду.

— Повір мені, — відказав Нерон, — я більше знаю про смерть, ніж ти. От сенсу життя я не можу охопити.

— Дай-но я краще охоплю ось це, — запропонувала вона, і тема змінилася.

Після їхнього сеансу справи пішли шкереберть, бо тітонька Мерседес-Бенц кудись запропастилася. Згодом з’ясувалося, що вона припаркувала авто за будинком і заснула, а навушник, підключений до телефона, випав з її вуха, тому вона не чула дзвінка. Нерон задзвонив у двері мадемуазель Лулу в паніці, геть знетямлений, нездатний запанувати над становищем, тож Лулу мусила спуститися, спіймати жовту таксівку, сісти до неї разом із Нероном і привезти його додому. Коли вони добралися на Макдуґал-стріт, він не припиняв тремтіти, тож вона, зітхнувши, вийшла з машини, допомогла вибратися йому й задзвонила у двері. Мадемуазуль Лулу була високою, ефектною жінкою родом із країни, яку наполегливо називала «L’Indochine», і не втратила самовладання, коли двері відчинила сама Василіса Ґолден.

— Мем, — повідомила вона, — ваш чоловік сам не свій.

Витримавши паузу, Василіса грубо запитала:

— Скажи мені, в нього ще встає?

— Якщо ви, мем, цього не знаєте, — відповіла, розвертаючись, мадемуазель Лулу, — то напевно не я буду тією особою, яка вас про це поінформує.

У п’єсі Сомерсета Моема «Шеппі» (1933) Смерть розповідає: «Жив собі в Багдаді один купець, який послав свого слугу на базар купити харчів, та зовсім скоро слуга прибіг назад, весь блідий і в дрижаках, і каже: Господарю, щойно на базарі мене штовхнула жінка в натовпі, і коли я обернувся, то побачив, що мене штовхнула Смерть. Вона глянула мене й погрозила мені; позич же мені коня, щоб я виїхав із цього міста й уникнув своєї долі. Я поскачу до Самарри, і там Смерть мене не знайде. Купець позичив йому коня, слуга осідлав його, пришпорив і понісся щодуху геть. Тоді купець подався на базар, побачив мене в натовпі, підійшов і запитав: Навіщо ти погрозила моєму слузі, коли побачила його вранці? Це була зовсім не погроза, відповіла я йому, просто я здригнулась від несподіванки. Я зовсім не чекала зустріти його в Багдаді, бо в нас домовлена зустріч сьогодні ввечері в Самаррі».

Думаю, всі ми відчували, що настане ще одна смерть. У ті останні тижні я нечасто бачився з Петею — так само й усі решта, хіба що крім австралійця, але я переконаний, що він також це знав, що він побачив Смерть, яка погрожувала йому на базарі, й відчайдушно прагнув її уникнути, осідлати позиченого коня й поскакати до Самарри в переконанні, що рятується від того, до чого насправді мчав. Останній із трьох Ґолденів, прибулих із батьком до Америки, який випромінював таку царствену велич, таку сильну незвичність, знайшов у смерті братів мотивацію до того, щоб вижити, і доклав надзвичайних зусиль, щоби спрямувати своє життя в щось на зразок належного курсу, повернутися спиною до Смерті й знайти спільну мову з життям.

Ідея з кішкою належала Неронові. Десь він почув, звідкілясь із безперервної тріпотні інформаційного багатосвіту до нього дійшла інформація, що товариство кішок може допомогти дорослим аутистам, і він вбив собі в голову, що домашній кіт може стати для Петі порятунком. Метуші й Патяк, як і належить, показали Неронові в інтернеті знімки кішок, які можна було мати вже, і коли він побачив білу альпійську рись, то аж сплеснув у долоні й заявив: «Це те, що треба». Патяк і Метуші намагалися переконати його, що альпійська рись ближча до диких тварин, ніж до домашніх, можливо, Петя був би щасливіший із гарненьким товстим лінивим довгошерстим шоколадним або блакитним персом, припускали вони, але Нерон проявив свою нову незбагненну непохитність, тож вони здалися, поїхали в місто до котячої крамниці й привезли потвору додому. Виявилося, що Нерон знав свого сина. Петя відразу ж закохався в кішку, назвав її Лео, попри те, що вона була самицею, притулив до грудей і зник разом із нею в кімнаті блакитного світла. Це була тварина, здатна підстрибнути й спіймати пташку на льоту, її муркотання більше скидалося на рев, а за допомогою свого дикого інстинкту вона здатна була знайти шлях крізь джунглі Петиного внутрішнього страждання до погідної сторони його серця. Уночі, коли дім завмирав, і лише привиди блукали його коридорами, кішка тихо наспівувала Петі на вухо й повертала йому те, що він раніше втратив — благословенний дар сну.

Світ поза мурами будинку з привидами почав, тим часом, нагадувати брехню. Назовні будинку простягався світ Джокера, світ того, чим стала в Америці дійсність, інакше кажучи — світ радикальної неправди: фальшу, крикливості, фанатизму, вульгарності, насильства, параної, а за всім цим спостерігала зі своєї темної вежі істота з білою шкірою, зеленим волоссям і вогненно-червоними губами. У домі Ґолденів головною темою була крихкість життя, легка раптовість смерті й повільне згубне воскресіння минулого. Іноді ночами Нерона Ґолдена можна було побачити в темряві коридору під кімнатою його первістка, де він стояв із похиленою головою й складеними руками в позі, що могла б видатися — якби не його загальновідомий атеїзм — молитовною. Можна було б подумати, що це батько благає свого сина: тільки не ти, живи, живи.

Ми гадки не мали, звідкіля прийде смерть. Ми не здогадувалися, що вона уже, принаймні раз, навідала цей дім.

Відвернувшись від зачинених дверей синової кімнати, Нерон Ґолден повертався до свого кабінету, виймав із футляра скрипку Ґвадарніні й грав звичну «Чакону» Баха. За тими зачиненими дверима Петя був під опікою своєї рисі, й випивав тепер дещо — але тільки дещо — менше. І вже не кричав у гризоті крізь сон.