Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 47)
Тепер на картині я виокремив постаті завислих у повітрі жінок-вертольотів і розгледів маленький чорний силует зіщуленого чоловіка під ними, єдину постать із тінню на цій позбавленій тіней картині. Переслідуваний чоловік і привиди втраченого минулого, що женуться за ним. А сьогодення, як я тепер розумів, було нестабільне, будинки — викривлені й деформовані, немовби їх затуляла шиба старого нерівного скла. Цей міський краєвид засоціювався мені з «Кабінетом доктора Каліґарі». І я відразу згадав, як колись уявив собі Нерона Ґолдена в образі злочинного боса доктора Мабузе. Я не озвучив цього вголос, але запитав Апу про німецький експресіонізм. Він похитав головою:
— Ні, це викривлення зовсім не алюзійне. Воно реальне.
Виявилося, що він страждає на захворювання сітківки — макулярну дегенерацію.
— На щастя, волога форма, бо суха не лікується — просто втрачаєш зір і все. І також, на щастя, тільки в лівому оці. Якщо я заплющую ліве око, все видається нормальним. Але коли заплющую праве, світ стає ось таким, — він тицьнув великим пальцем у бік картини. — Взагалі-то я вважаю, що це ліве око бачить правду, — додав він. — Воно бачить усе спотвореним і деформованим. А воно ж таким і є. Праве око бачить фікцію нормальності. Отак я бачу і правду, й брехню, одне око для одного, друге для іншого. Дуже зручно.
Попри його звичний сардонічний тон, я помітив, що він збуджений.
— Ці привиди справжні, — виголосив він, зібравшись із силами. — Чомусь мені легше сказати це комусь такому недуховному, як ти. — (Колись я виклав йому свою думку про те, що слову «духовний», яким сьогодні окреслюється все що завгодно, від релігії до комплексів фізичних вправ і фруктових соків, треба на якусь сотню років дати спокій.) — І це не від наркотиків. Присягаюся. Вони просто з’являються посеред ночі, але часом і в білий день, у моїй спальні або на вулиці. Вони завжди безплотні. Зовсім прозорі. Іноді вони дзижчать і тріскочуть, фрагментарні, наче бракований відеозапис. А іноді дуже чіткі й виразні. Сам не розумію. Просто кажу тобі те, що бачу. Здається, в мене дах їде.
— Розкажи докладно, як це відбувається, — попросив я.
— Часом я нічого не бачу, — мовив Апу. — Іноді просто чую. Слова, що не можна розібрати або абсолютно виразні. Буває, з’являються також зображення. Що дивно, так це те, що вони не обов’язково говорять зі мною. Так, це кружляють мої колишні, напевно, але поза тим виглядає так, що вони живуть собі своїм життям, а я з нього виключений, бо сам себе виключив, і якесь таке гостре відчуття, ніби я зробив щось не так. Усі вони звідти, з дому, розумієш? Усі, — посмішка вже зникла з його лиця. Він виглядав пригніченим. — Я почав досліджувати природу видінь, — продовжив він. — Жанна д’Арк, святий Іван Богослов. Існують деякі подібності. Інколи вони спричиняють біль. Інколи з’являються десь і зсередини, з області пупка, наче тіло їх виштовхує. А іноді здається, що вони тільки зовнішні. Після всього дуже часто непритомнієш. Це виснажує. Ось що я можу тобі розповісти. Тепер скажи, що про це думаєш.
— Неважливо, що я думаю, — мовив я. — Скажи: а чому це все, по-твоєму, відбувається?
— Думаю, я некрасиво розпрощався, — відповів Апу. — Я був не в найкращій формі. Виїхав, не помирившись. Ось тут ти зі мною не погодишся. Ми розгнівали знайомих духів, божеств тієї землі. Це можна робити правильно й неправильно, а я, ми усі — ми просто рвонули геть, просто відірвали той клапоть сторінки, на якому стояли, і це було по-своєму насильство. Треба заспокоїти минуле. Я тепер дуже гостро відчуваю, що не можу побачити свого шляху вперед. Таке враження, що його просто немає. Або інакше: для того, щоб був шлях уперед, спершу треба здійснити подорож назад. От що я думаю.
— Це ти про що? — запитав я. — Я хочу сказати: хіба ти можеш скласти якусь жертву тому, хто за цим стоїть? Для мене це темний ліс. Я чогось не доберу.
— Я мушу повернутися, — пояснив він. — Принаймні Юба хоче туди з’їздити. Тож думай про це як про комбінацію туристичної подорожі й ліків проти ностальгії. Думай про це так, що мені потрібно з’ясувати, чи залишилося для мене там якесь «там». Тоді тобі не треба буде наражати на небезпеку свій раціоналістичний світогляд.
Останні слова він вимовив майже з люттю. Та потім — вибачлива усмішка, що мала згладити жорсткість його тону.
— А якби ти не поїхав, як думаєш, що було б?
— Якби я не поїхав, — відказав він, — тоді, думаю, темні сили з минулого прилетіли б з іншого кінця світу і, певно, знищили б нас усіх.
— Ого.
— Мабуть, запізно вже. Може, темні сили вже надумалися, що робити. Але я збираюся спробувати. А Юба тим часом зможе пройтися ввечері по Марін-драйв, подивитися на верхові сади на Малабарському пагорбі, подивитися кіностудію, а ще ми, мабуть, зробимо вилазку, щоб глянути на мавзолей Тадж-Бібі в Агрі — чом би й ні.
— І скоро ви рушаєте?
— Сьогодні ввечері, — відповів він. — Поки ще не пізно.
Щоразу, коли я дізнавався щось про минуле сім’ї Ґолденів, то усвідомлював, що в їхній родинній оповіді існують прогалини.
Про деякі речі не розповідалося, і складно було розвідати, як відхилити завісу, котра покрила всю цю історію. Апу, здавалося, чогось боявся, але напевно не був то жоден привид. Більш імовірними видавалися скелети в шафі. Я впіймав себе на тому, що думаю, не вперше й не востаннє, про історію, яку Нерон Ґолден розповів мені в «Російській чаювальні», коли ми вперше вибралися туди удвох — про «Дона Корлеоне».
Пізніше того дня я зізнався Сучітрі:
— Шкода, що я не поїду разом із ними. Це могла б бути важлива частина всієї історії.
— Якщо ти працюєш над докукомедією, — відповіла вона, — то візьми й придумай.
Я дещо спантеличився:
— Отак просто придумати?
— У тебе ж працює уява, — відповіла вона. — Уяви це.
Сталося так і не сталося так, що великий ситарист Раві Шанкар за все своє життя грав лише на чотирьох ситарах, і на одному з них він дечого навчав «бітла» Джорджа Гаррісона, і ці уроки відбувалися в апартаменті гранд-готелю над гаванню, а тепер Раві Шанкар помер, а ситар у скляній шафці залишився доброзичливо спостерігати за тим, як снують туди-сюди гості апартаменту. Гранд-готель якнайкращим чином відреставрували після звірського терористичного нападу, міць старих кам’яних мурів утримала будинок на місці, а інтер’єр виглядав ще краще, ніж колись, та половина номерів пустувала. Перед готелем встановлено огорожі, метало-детектори й гнітючу охоронну апаратуру, і всі ці засоби захисту нагадували про колишнє жахіття й радше відлякували, ніж запрошували. Багато відомих бутиків у торгових пасажах зафіксували падіння обсягу збуту на п’ятдесят або й більше відсотків. Терор породив страх, і хоча чимало людей говорили про твердий намір підтримати гранд-готель над гаванню в період відродження, суха мова цифр стверджувала, що
Навіщо я сюди приїхав? — запитав Юбу Туур чоловік, що тепер звався Апулеєм Ґолденом, а ситар Раві Шанкара тим часом наслухав. У цьому будинку загинула моя мати. Я розлюбив це місто. Я що, справді настільки збожеволів, що вірю в привидів і лечу на інший край світу — в ім’я чого? Якогось екзорцизму? Це дурість. Так, наче я чекаю, поки щось не станеться. А що може статися? Нічого. Будемо собі туристами, а потім повернемося додому. Ходімо випити кави до «Леопольда» та полюбуватися мистецтвом до музею імені Бгау Даджі Лада й до музею Принца Вельського, який у мене язик не повертається назвати музеєм імені Чатрапаті Шиваджі, бо тому до одного місця було мистецтво. Покуштуймо вуличної їжі на пляжі Човпатті, щоб заробити собі розлад шлунку, як справжні іноземці. Купімо собі пару срібних браслетів на Чор-базарі, подивімося на фризи Кіплінгового батька, посмакуймо крабами в часниковому соусі в Кала-Ґоді, посумуймо через закриття «Ритм-Гаузу» й пом’янімо також кафе «Самовар». Якщо нам хочеться музики, ходімо до «Блю Фроґ», панорамних краєвидів — до «Аера», моря — до «Ауруса», світла — до «Трайста», дівчат — до «Трилоджі», а гайпу — до «Гайпа». Ну його в задницю. Ми вже тут, то нема чого сидіти.
Заспокойся, попрохала вона. Ти істеризуєш.
Щось має трапитися, відповів він. Мене недарма притягнуло сюди з іншого кінця світу.
У вестибюлі на нього накинулася ефектна жінка.
Ґраучо! — вигукнула вона. Ти повернувся! Тоді спіймала на собі погляд красуні-сомалійки. Ой, вибачте, перепросила. Я його знаю з дитинства. Його старшого брата ми кликали Гарпо, ну, розумієте. Вона постукала себе по скроні. Бідолашка. А цього називали Ґраучо, бо він весь час бурчав і ганявся за жінками.
Розкажіть мені про це, попросила Юба Туур. Ми мусимо забацати вечірку! — вирішила ефектна жінка. Подзвони мені, дорогенький! Подзвони мені! Я всіх скличу. Вона кудись помчала, говорячи в телефон.
Брови Юби Туур запитально звернулися до Апу.
Не можу згадати, як її звати, відповів він. Таке враження, що бачу її вперше в житті.