Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 46)

Я мовчав. Він тим часом набирав обертів.

— Ромул і Рем, — продовжив Апу. — Так про нас думав Д. Він так переймався своєю виключеністю з наших ігор, що ніколи не помічав, як важко мені бути Петиним братом і скільки зусиль я вклав у його щасливе дитинство — принаймні настільки щасливе, наскільки це було можливо в його становищі. Я бавився іграшковими залізницями й машинками «Скейлекстрик» у дорослому віці, бо він цим тішився. Усі ми це робили. Включно з батьком. А тепер, після того, як Петя розсипався й згорів, виглядає так, що нам нічого не вдалося. Він розсипався, а галереї згоріли. Тепер сидить там із тим австралійцем геть убитий і невідомо, чи зможе знову взяти себе в руки. А Д — хто знає, що там із ним. Чи тепер уже з нею? Не знаю. А він сам знає? Чи вона? Навіжений. До речі, ти знаєш, що тепер не можна говорити «навіжений»? Так само не можна називати їх «ненормальними» чи, так думаю, «психами». Ці слова образливі для психічно хворих. Тепер усі ці погані слова називаються іншим поганим словом, ти чув? Я теж не чув. Навіть якщо ти просто кажеш: це повне божевілля, і при цьому навіть не думаєш про психічно хворих людей, заради всього святого, ти все одно їх ображаєш. І хто це все вигадує? Хай би спробували трохи пожити в моїй шкірі, побачили б тоді, чи не треба випустити трохи пари. Побачили б тоді, чи не мусили б сказати: згода, перепрошую, але якщо є нормальні, то є і ненормальні. Якщо реально існують сповна розуму, то й несповна розуму існують. А раз існують, маємо на те слово. Так діє мова. Правильно я кажу? Чи це я негідник? Може, я псих?

Тема змінилася раптово. В останні дні протестів у Зукотті-парку Апу розсварився з багатьма людьми з «Захопи Волл-стріт», почасти через своє розчарування їхньою анархічною, позбавленою лідерства некерованістю, а почасти через те, що їх, як він висловився, «більше цікавила їхня поза, ніж результат. І ця заморочка з мовою — звідти ж. Вибач мене: вичистити мову по саме нікуди означає просто її знищити. Бруд — це свобода. Трохи бруду треба залишити. Очищення? Мені не подобається навіть, як це звучить». (На пізнішому етапі мого дослідження я зустрівся з кількома протестувальниками, більшість із яких не пригадувала Апу. Той єдиний, який його пам’ятав, ствердив: «А, так, це той багатий художник, що приходив сюди, щоб трохи імідж собі підкрутити. Він мені з самого початку був не до душі».)

Я здогадався, що тирада Апу мала якісь особисті причини, адже, за великим рахунком, ним ніколи не керували ідеї. Cherchez la femme, подумав я, і наступної миті вона злетіла з його язика.

— От Юба, — промовив він, — вона за це все двома руками. Ну, знаєш. Стеж за язиком. Звертай увагу на те, що говориш. Ходи навшпиньки. Кожен крок може потрапити на міну. Бах! Бах! Твій язик у небезпеці щоразу, коли відкриєш рота. Це так вимотує, мушу тобі сказати.

— То ви що, тепер уже не зустрічаєтеся?

— Не будь дурним, — відповів він. — Чи я можу так висловитися, не ображаючи менш розумних людей? Ну що ж, я це кажу. Звичайно, ми бачимося. Вона така неймовірна, що я не можу себе стримати. Якщо вона хоче, щоб я стежив за язиком — добре, нема питань, так я й роблю, принаймні в її присутності, а потім, на нещастя, тобі доводиться пожинати наслідки, бо коли її немає, я мушу виговоритися. Але мені довелося попітніти, щоб її втримати після того, як мій триклятущий брательник розбомбив усю її виставку. Ти послухай: геть усю. Лишився один брухт. Знаєш, скільки часу треба на те, щоб це створити? Цілі місяці, правда. Певно, що вона озвіріла — я тебе благаю, він же мій брат. Вона якийсь час не могла зі мною говорити. Але тепер уже краще. Заспокоїлася. Загалом вона спокійна людина, добра. Вона знає, що я тут ні при чому. От про це я й кажу: ми ніколи не були Ромулом і Ремом, Петя і я. Я просто намагався втримати це все разом — мою сім’ю, моє дитинство, але то все вже в минулому, одна велика руїна.

Він похитав головою й пригадав первісну тему розмови.

— Ах, так. Вибач. Я просто трішки відхилився вбік на дорогу гніву. Вже повертаюся. Що я хотів сказати на самому початку й чого ми тут сидимо, п’ємо чай, їмо сир — бо моя сім’я перетворилася на руїну, а ти, мій брат і не брат — єдиний член сім’ї, з яким я можу це обсудити. Один брат підпалювач, а другий не може вирішити, чи він мені єдинокровний брат чи сестра. А батько, крім того, що старіє і, можливо, починає виживати з розуму, я хочу сказати, геть із нього вижив через ту жінку, його дружину, мені справді навіть язик не повертається так її назвати, а тепер ще це мале, мені навіть уявити важко, що це мій брат. Мій єдинокровний брат. Єдинокровний братик-напівросіянин. Він типу в усьому цьому винен. Тільки він з’явився — і все йде коту під хвіст. Схоже на якесь прокляття. Послухай, мене це до шалу доводить, а це ж я тут психічно здоровий. Але це я все тільки бурчу, а всі знають, що це нормально. Тільки я не для того тебе запросив, щоб про це говорити. Я знаю, що ти в це все не віриш, але послухай мене. Я почав бачити привидів.

Політичний період Апу саме завершився. Я мало не розреготався. Уперше за той день я спинив погляд на нових роботах, над якими він працював, і втішено зауважив, що Апу встиг позбутися надміру сильного впливу майстрів сучасного агітпропу — «Дайк Екшн Мешін!», Отабенґи Джонса, Коко Фаско — і повернутися до більш ранніх, набагато багатших і яскравіших образів, котрими живили його містичні традиції всього світу. Особливо мене вразило одне велике полотно горизонтального формату в яскравих помаранчевих і зелених тонах — потрійний портрет у натуральну величину його улюбленої чаклунки, ґрінпойнтської măe-de-santo, з улюбленими божествами, Орішею й Олодумаре, по боках. Містицизм і психотропні наркотики в мистецькій практиці Апу ніколи не віддалялися одне від одного, що, певно, і пояснювало появу його видінь.

— Ти тепер сидиш на аявасці, так? — запитав я.

Апу аж відсахнувся у вдаваному потрясінні.

— Жартуєш? Я ніколи не зрадив би своєї măe і її товаришів. — (Використання аяваски у шаманській практиці було пов’язане з бразильською релігією Санто Дайме, і наркотик іноді називали «дайме» на честь цього святого.) — Але, однозначно, я не Бога бачу в своїх візіях.

Іноді важко було зрозуміти, чи він говорить прямо, чи метафорично.

— Іди подивись, — запросив він.

У дальньому кінці галереї стояло велике полотно, накрите заплямованим фарбами простирадлом. Коли Апу відхилив простирадло, я побачив неймовірну сцену: масштабний і детальний пейзаж Мангеттена, з якого усунуто всі транспортні засоби й пішоходів, порожнє місто, заселене лише напівпрозорими постатями — чоловічі мали на собі біле вбрання, а жіночі — шафранове; зеленошкірі, вони витали в повітрі, дехто ближче до землі, інші — вище в повітрі. Ну, так, привиди, але чиї? Привиди чого?

Апу заплющив очі й вдихнув повітря. Тоді, видихаючи, м’яко всміхнувся й відкрив шлюзи минулого.

— Довгий час, — почав Апу, — він контролював нас за допомогою своїх грошей — грошей, які давав нам на прожиття, грошей, які обіцяв між нами розділити, і ми робили все, як він того бажав. Але було ще щось набагато сильніше за гроші. Це була ідея сім’ї. Він був головою, а ми кінцівками, а тіло робить те, що йому наказує голова. Так нас виховали: за поняттями старої школи. Цілковита вірність, цілковита покора, жодних заперечень. Пізніше це все вивітрилося, але трималося довгий час після того, як ми повиростали. Ми не діти, але так довго стрибали тоді, коли стрибав він, сідали тоді, коли він нам велів сідати, сміялися й плакали, коли він казав нам сміятися й плакати. Коли ми переїхали сюди, це сталося, по суті, через те, що він так сказав: тепер ми переїжджаємо. Але кожен із нас мав свою причину пристати на цей план. Петі, звісно, потрібна велика підтримка. Для Д, навіть якщо він цього не знав, Америка була шляхом до того перевтілення, якого він хоче або не хоче, — сам не знаю, або й він не знає, але тут принаймні він може спробувати. У моєму випадку треба було забратися якомога далі від деяких людей. Складні обставини. Не фінансові, хоч якийсь час я сильно грав і заліз у борги. Це вже в минулому. Були клопоти романтичного характеру. Була одна жінка, що розбила мені серце, ще одна, яка була трохи шалена, переважно по-доброму шалена, але не завжди, і, можливо, небезпечна для мене — не у фізичному розумінні, а в плані почуттів, і ще третя, яка мене кохала, але так сильно до мене прилипла, що я не міг дихати. Я розійшовся з ними всіма чи вони зі мною розійшлися — не важливо, але вони нікуди не поділися. Ніхто ніколи нікуди не дівається. Вони оточили мене, як вертольоти, заливаючи світлом прожекторів, і я спіймався в ті перехрещені снопи світла, ніби якийсь утікач. І тоді один мій друг, письменник, чудовий письменник, сказав щось таке, від чого в мене мурашки побігли по спині. Він сказав так: думай про життя як про роман — скажімо, роман на чотириста сторінок, і тепер уяви, скільки сторінок книжки уже зайняла твоя історія. І пам’ятай, каже, що на певному етапі вже не годиться вводити нового з-поміж головних персонажів. У якийсь момент ти просто залишаєшся з тими персонажами, яких маєш. І, можливо, сказав він мені, треба подумати над тим, щоб увести нового персонажа, поки ще не пізно, бо всі ми старіємо, і ти не виняток. Отаке він мені сказав якраз перед тим, як батько постановив, що ми маємо переїхати. Тож коли батько прийняв таке рішення, знаєш, я подумав, що це круто. Це навіть краще, ніж вводити нового персонажа тут, де кружляють колишні зі своїми прожекторами. У такий спосіб я можу просто викинути цілу книжку й почати писати нову історію. Та стара книжка, зрештою, не була особливо цікава. Отак я й вчинив і опинився тут, а тепер бачу привидів, бо проблема втечі від себе в тому, що береш себе за компанію.