Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 45)

— Це правда? — запитав я. — Про Достоєвського?

Більше їй не було потрібно. Вона переконливо кивнула, махнула з повним ротом у мій бік круапончиком, ковтнула — й погнала.

Правда — це поняття так загрузло в двадцятому сторіччі. Питання в тому, чи я можу змусити тебе повірити, чи можу я повторити щось стільки, щоб ти повірив у його правдивість. Питання в тому, чи я можу збрехати так, щоб це звучало краще, ніж правда. Знаєш, що сказав Авраам Лінкольн? «В інтернеті дуже багато придуманих цитат». Мабуть, нам треба забути про документальне кіно. Може, варто змішувати жанри, бути трішки жанровими квірами. Мабуть, мистецтвом нашої доби є докукомедія. А винним у цьому я вважаю Орсона Веллса.

— «Театр Меркурія в повітрі», — підтвердив я, приєднуючись до забави. — «Війна світів». Радіо. То було ще бозна-коли. Тоді люди ще вірили у правду.

— Простачки, — продовжила Сучітра. — Вони повірили Орсону. Все з чогось починається.

— А тепер сімдесят два відсотки всіх республіканців вірять у те, що президент — мусульманин.

— Якби зараз на президента кандидувала мертва горила із зоопарку в Цинциннаті, за неї проголосувало б щонайменше десять відсотків.

— Тепер в Австралії стільки людей у переписі визнали себе приналежними до джедаїзму, що він визнаний офіційною релігією.

— У наш час вважається, що єдина людина, яка тобі бреше, — це експерт, який насправді щось знає. Йому не вірять, бо він належить до еліти, а еліта завжди проти людей, тільки й думає, як їм забити баки. Знати правду — означає належати до еліти. Якщо ти заявиш, що побачив лице Господнє в кавуні, тобі повірять більше людей, ніж коли знайдеш втрачену ланку еволюції, бо якщо ти вчений, то належиш до еліти. Реаліті-телебачення — фальшивка, але воно не елітарне, тож ти його купуєш. А новини — елітарні.

— Я не хочу бути елітою. Чи я належу до еліти?

— Мусиш над цим попрацювати. Мусиш стати постфактичним.

— Це те саме, що вигаданий?

— Вигадка елітарна. У неї ніхто не вірить. Постфакти — це масовий ринок, інформаційна епоха, продукт тролів. Це те, чого люди прагнуть.

— Я звинувачую правдість. Я звинувачую Стівена Кольбера.

Такий був наш недільний стьоб, але тим, хто пережив з тієї нагоди осяяння, був я. Мій великий проєкт, заснований навколо Ґолденів, має бути написаний і знятий на взірець документального фільму, але зіграний акторами на основі сценарію. У мить, коли я про це подумав, сценарій уже був у мене в голові, за кілька тижнів він постав у чорновій версії, до кінця року він пройде відбір до сценарної лабораторії «Санденса», а ще через рік… але я захопився й забіг наперед. Перемотка до тієї весняної неділі. Бо пізніше того ж дня в мене було побачення з сином.

Так, я грався з вогнем, але людина так надійно запрограмована, що хоче того, що хоче. Мені гидотна була сама думка про відсутність спілкування з моєю плоттю й кров’ю, отож, залишивши будинок Ґолденів, я безсоромно намагався втертися в довіру до Нерона, також одержимого новонародженим, першим за дуже довгий час. Заявивши, що не хочу втрачати з ним зв’язку після всієї тієї доброти й щедрості, яку він проявив до мене, немовби був мені родичем, тож тепер і сприймаю його як родича (попереджав же я вас про свою безсоромність), я запропонував продовжити наш новий звичай зустрічатися за обідом — а може, за чаєм? — у «Російській чаювальні».

— О, і було б чудово, якби ви брали з собою малюка, — невинно додав я.

Старий повівся, тож я міг спостерігати за зростанням свого хлопчака, гратися з ним і тримати його на руках. Нерон приходив до чаювальні з дитиною й нянькою, яка без дискусії давала мені малюка й віддалялася в один із кутків ресторану.

— Просто дивовижно, як ти гарно з ним справляєшся, — мовив мені Нерон Ґолден. — Тебе, здається, самого вже на батьківство пробиває. Та твоя дівчина просто бомба. Може, пора тобі їй дитину змайструвати.

Я пригорнув сина.

— Добре й так, — відказав йому. — Цього хлопчини поки що цілком вистачить.

Хлопцевій матері моя стратегія не припала до вподоби.

— Про мене, краще б ти зник з очей, — заявила вона мені, спеціально для цього подзвонивши. — Хлопчик має чудових батьків, які можуть дати йому все, що потрібно, а навіть більше — що про тебе, звичайно ж, не скажеш. Я не знаю, про що тобі йдеться, але здогадуюся, що про фінанси. Це моя помилка, мені потрібно було обговорити це раніше. Ну, нехай так, якщо ти маєш на прикметі конкретну суму, назви її, і ми подивимося, як вона співвідноситься з тією сумою, яку маю на прикметі я.

— Не треба мені твоїх грошей, — обрубав я. — Просто хочу часом випити чаю біля свого сина.

Реакцією була тиша, в якій я відчув водночас недовіру й полегшення. А тоді нарешті вона озвалася:

— Добре, — звучало в цьому помітне роздратування. — Тільки він не твій син.

Сучітру тієї неділі теж дещо заскочило моє зацікавлення хлопчиком.

— Це якийсь натяк? — поставила вона в притаманний собі спосіб безпосереднє запитання прямо в лоба. — Бо, дозволь тобі повідомити, що в мене тут ціла кар’єра розвивається, і застопоритися на одному місці, щоб стати мамусею чиєїсь дитини, зовсім не входить у мої теперішні плани.

— Що я можу тобі сказати — я просто люблю дітей, — відповів я. — А чужі мають таку величезну перевагу, що коли з ними побавишся, віддаєш їх назад.

Від в’язниці Петю вберегли. Те, що в галереях нікого не було і, як наслідок, нічиєму здоров’ю не було заподіяно шкоди, дозволило класифікувати злочин як підпал третьої категорії, злочинна дія класу C. Згідно з законодавством штату Нью-Йорк, мінімальне покарання за злочинну дію класу C становить від одного до трьох років ув’язнення, а максимальне — від п’яти до п’ятнадцяти. Однак за умови представлення пом’якшувальних обставин судді могли винести вирок, що передбачав набагато менший строк ув’язнення або навіть зовсім без нього обходився. «Найкращим адвокатам із кримінальних справ у Америці» вдалося добитися врахування Петиного ВФА. Аргумент на користь crime passionnel[35], що міг із успіхом спрацювати, скажімо, у Франції, не був використаний. Згідно з рішенням суду, Петя мав пройти психологічне обстеження й розпочати лікування, за ним встановлено адміністративний нагляд, він мав покрити судові витрати, а також цілком відшкодувати спричинені ним збитки. Нерон найняв Мюррея Летта на повну ставку, тож психотерапевт відмовився від решти клієнтів і переїхав до Петиного помешкання, щоб оберігати його від самоушкодження й працювати над його численними проблемами. Роль Летта була визнана судом, що полегшило справу. Так було вирішено кримінальний вимір справи, і Петя належним чином звітувався перед прикріпленими до нього наглядачами, проходив вибіркові обстеження на предмет уживання наркотиків, погодився на електронний нагляд за допомогою браслета, застібнутого на нозі, покірно прийняв суворі вимоги умовного звільнення й мовчки, без жодних нарікань відпрацьовував призначені йому години громадських робіт із прибирання й ремонту адміністративних будівель, отримавши дозвіл на роботу в приміщенні з огляду на рецидив агорафобії: фарбував, штукатурив, бив молотком — без слова, без нарікань, без ініціативи; відокремлений від свого тіла, принаймні так це виглядало, він дозволяв своїм кінцівкам виконувати те, що від них вимагалося, поки думки його витали деінде або й зовсім ніде.

Питання фінансової компенсації було складніше. Френкі Соттовоче подав цивільний позов про відшкодування завданих збитків, вказавши як відповідача не тільки Петю, але й Нерона, і розгляд справи ще тривав. Юба Туур не була стороною процесу. Виявилося, що Соттовоче відкупив її роботи прямо перед вернісажем, тож на момент пожежі вони належали йому. Гроші вона встигла отримати. Галерея була застрахована, але адвокати Соттовоче стверджували, що між сумою, яку виплатить страхова компанія, і тим, що за роботи Туур можна було б уторгувати на вільному ринку, буде солідна різниця. Крім того, будинки вимагали капітальної перебудови, що означало втрату чималого прибутку від непроведених у цей період виставок. А отже, багатомільйонна справа залишалася невирішеною, при тому, що (і це ключова річ) Петиних прибутків від його топових застосунків цілком вистачило б для повного задоволення позову, оскільки правники Ґолдена хапалися за всі передбачені законом відстрочки в надії нарешті затягнути Соттовоче за стіл переговорів і добитися більш прийнятної угоди, а паралельно використовували всі лазівки чи (мабуть, це краще слово) еластичність законодавства, щоб уберегти Петю від в’язниці, поки вирішувалися фінансові питання.

Першим, хто відчув, що, незалежно від рішення у цивільній справі, Петя завдав шкоди не лише двом галереям Соттовоче, але й дому Ґолденів, був Апу. (Це також призвело до закінчення його співпраці з Френкі, який безцеремонно заявив, що Апу повинен пошукати собі іншого мистецького дому.) Я навідав його в студії при Юніон-сквер, де він почастував мене китайським зеленим чаєм із Ханчжоу і тарілкою грубо нарізаного твердого італійського сиру.

— Хочу поговорити з тобою, як із братом, — промовив він. — Як із почесним братом, бо так тебе можна тепер називати. Поглянь на нашу сім’ю. Розумієш, про що я? Поглянь на неї. Ми перетворилися, перепрошую за прямолінійність, на руїну. Це початок падіння дому Ашерів. Не здивуюся, якщо будинок на Макдуґал-стріт розколеться навпіл і рухне на вулицю, розумієш, про що я? У мене передчуття фатального кінця.