Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 40)

— Життя в людей геть розтрощене, — пояснював він, — і вони готові трощити все навколо, бо чого б, сука, й ні?

А я куди б не направлявся того року, здавалося, всюди натикався на того базіку з парку. У другому триместрі Василісиної вагітності він пройшов через знімальний майданчик на Двадцять третій вулиці перед Театром Школи візуальних мистецтв, де ми з Сучітрою знімали вуличне інтерв’ю з Вернером Герцоґом для мого відеоциклу про класичні кіномоменти. У мить, коли я вимовив слова «Аґірре, гнів божий», старий безхатько пропарадував у мене й Герцоґа за спинами, виглядаючи точно, ну як викапаний шаленець із божевільним поглядом, Zorn Gottes[33] Клаус Кінскі власною персоною і бурмочучи щось про прискорення зла, про те, що гора зла росте прямо в центрі міста, а нікому нема до цього діла. Чи в Америці кому-небудь узагалі є до цього діло? Діти в спальні відстрелюють батькам агрегати. І що, хтось це хоча б помічає? Це наче глобальне потепління, пекельний вогонь розтоплює величезні льодовикові щити зла, рівень зла піднімається у всьому світі, й жодна протиповенева дамба не здатна цього спинити. Бах! Бабах! — загорлав він, повертаючись до попередньої теми. Вогнепальні потвори йдуть по ваші душі, Десептикони, Термінатори, бережіться іграшок ваших дітей, бережіться на площах, у торгових центрах і палацах, бережіться на пляжах, у церквах і школах, вони вже наступають, бах! бах! — вони можуть убити.

— Фантастичний тип, — зі щирим захопленням обізвався Герцоґ. — Треба вставити його у фільм; я, певно, сам візьму в нього інтерв’ю.

— Ось у чому я тобі охоче зізнаюся, гарнющий чортяко, — похмуро промовив Петя Ґолден. — У мені не лишилося вже ані крихти братерської любові. Навіть більше: я вважаю хибною широко розповсюджену думку про те, що прив’язаність до братів і сестер глибока й неуникна, а відсутність цього почуття кидає тінь на людину, яка його не знає. Воно не зумовлене генетично; це радше форма соціального шантажу.

Відвідувачів не часто запрошували до Петиного барлогу, але для мене він зробив виняток — певно, тому, що я залишався, на його виняткову думку, найкрасивішим чоловіком на планеті, отож я сидів у блакитному світлі його кімнати серед комп’ютерів і шарнірних настільних ламп, погодившись на запропонований мені тост із грильованим подвійним ґлостером, і переважно відмовчувався, бо розумів, що він хотів поговорити, а його завжди варто було послухати, навіть якщо він був дещо більше, ніж зазвичай, не в собі.

— У стародавньому Римі, — мовив він, — а фактично, у всіх великих імперіях по всьому світу і в кожному сторіччі братів і сестер треба було боятися. Коли приходила пора наслідувати престол, було зазвичай так: убивай або вб’ють тебе. Любов? Ті всі принци просто розсміялися б, якби ти при них вимовив це слово.

Я запитав його, як би він міг відповісти Вільямові Пенну, що мав би сказати про ідею, вписану в назву Філадельфії, яка процвітала в ранній період, оскільки репутація толерантного міста приваблювала людей різних релігій і талантів і вилилася у кращі, ніж зазвичай, взаємини з місцевими племенами корінних американців.

— Ідея, що всі люди — брати, широко закорінена у філософії та в більшості релігій, — наважився ствердити я.

— Може, варто спробувати любити людство загалом, — відпарирував він тоном, що виражав виняткову знудженість. — Але загалом — це для мене занадто загально. Я тут говорю про конкретну антипатію. Дві людини народжені й одна ще не народжена: ось об’єкти моєї ворожості — хтозна можливо, безмежної. Я тут говорю про розв’язання кровних зв’язків, а не про припинення обнімайок з усім цим триклятим біологічним видом, і не говори мені, будь ласка, про африканську Єву чи про згусток слизу, що був нашим останнім універсальним спільним предком. Я маю уявлення про генеалогічне дерево людства й про життя на землі до гомо сапієнс, і наполягати зараз на цьому родоводі означатиме свідомо ігнорувати мою тезу. Ти знаєш, про що я кажу. Я ненавиджу виключно своїх братів. Це стало ясно, коли я почав міркувати про дитину, яку ми невдовзі будемо змушені привітати.

Я не міг нічого сказати, хоч відчув, як у моїх грудях наростає хвиля батьківського гніву. З усього видно, що поки мій син — мій таємний маленький Ґолден — дозрівав у лоні матері, його майбутній брат Петя вже сформував про нього негативну думку. Мені хотілося запротестувати, захистити дитину й напасти на її ворога, але в цій справі мені судилося мовчання. А монолог Петі вже був у розпалі. Він прагнув повідомити мені, що приймає доленосне рішення, що вирішив вилікувати власний страх перед відкритим простором і після цього назавжди залишити дім на Макдуґал-стріт, ставши, таким чином, останнім із трьох Ґолденів-молодших, хто пішов своїм шляхом. З усіх них йому було найскладніше це вчинити, але тепер він відкрив у собі непередбачувано могутню волю. Ним керувала якась сила, і з розмови з ним я зрозумів, що це була ненависть, спрямована, зокрема, на Апу Ґолдена — ненависть, що народилася на березі Гудзону в ту ніч, коли брат спокусив сомалійську красуню-металообробницю Юбу чи, може, був спокушений нею, дозрівала упродовж тих довгих ночей самотності, скупаної в блакитному світлі, і нарешті спонукала його до дії. Він вилікується від агорафобії й залишить дім. Петя вказав на табличку над дверима свого барлогу. Дім свій, юначе, лиши і рушай до чужих берегів.

— Раніше я думав, що це про переїзд до Америки, — пояснив він, — але тут, у цих стінах, ми досі вдома — так, наче дім забрали зі собою. Тепер я нарешті готовий виконати вказівку свого великого тезки. Якщо не зовсім до чужих берегів, то принаймні кудись далеко звідси, до власного помешкання.

Я просто прийняв цю інформацію. Ми обоє знали, що агорафобія була меншим із Петиних клопотів. Про більший клопіт він тоді вирішив не згадувати. Але я побачив на його обличчі неабияку рішучість. Він явно постановив подолати виклик, кинутий також тим більшим клопотом.

Наступного дня в домі Ґолденів з’явився новий гість, який відтоді приходив щодня рівно о третій годині пополудні, — індивід міцної статури, із постриженою під пажа копицею білявого волосся, у кедах «Конверс», із посмішкою, що наполягала на своїй глибокій щирості, з австралійським акцентом і — як зазначив Нерон Ґолден — більш ніж поверхово схожий на Пета Кеша, вімблдонського чемпіона на пенсії. Це була власне та особа, що мала своїм завданням врятувати Петю від боязні відкритого простору — його гіпнотерапевт. Звали його Мюррей Летт.

— Чим довше на прийомі, тим більший рахунок, — полюбляв повторювати він; цей тенісний жарт у його подачі (ой!) лише увиразнював його подібність до колишньої австралійської знаменитості.

Петі нелегко було входити в гіпнотичний транс, бо він усе хотів сперечатися з вказівками гіпнотизера, а крім того, йому не подобалися деякі антиподські нотки в голосі цього чоловіка, його почуття гумору й таке інше. Перші сеанси проходили натужно.

— Я не в трансі, — перебивав Петя пана Летта. — Я почуваюся розслаблено і в доброму гуморі, але цілком паную над своїми думками.

А якось іншого разу:

— Отакої! Мені нарешті майже вдалося. Але в мене під носом пролетіла муха.

Петя занадто багато помічав. Це була одна з тих якостей, що дуже серйозно йому перешкоджали. Під час одного з моїх візитів до кімнати блакитного світла, коли він, схоже, готовий був нарешті поговорити про синдром Асперґера, я згадав знамените оповідання Борхеса «Фунес — людина з феноменальною пам’яттю» — про чоловіка, який не міг нічого забути, і Петя зауважив:

— Так, це я, але справа не лише в тому, що відбулося або що хто сказав. Цей твій письменник занадто зациклений на словах і вчинках. Тут треба додати також запахи, смаки, звуки й відчуття. А ще погляди, форми, маршрути руху автомобілів на вулиці й відносне переміщення пішоходів, тишу між нотами й реакцію собак на собачі свистки. Усе це весь час крутиться в моєму мозку.

А отже, він був над-Фунесом, над яким зависло прокляття багатосенсорного перевантаження. Складно було навіть уявити, як виглядав його внутрішній світ, як узагалі людина могла впоратися з відчуттями, що тіснилися, немов пасажири метро в годину пік, із оглушливою какофонією схлипів, клаксонів, вибухів і шепотів, калейдоскопічним блиском зображень, нудотним букетом запахів. Саме так має виглядати Пекло, карнавал проклятих. Тоді я зрозумів: сказати, що Петя живе в своєрідному пеклі, було б точною протилежністю дійсності, яка полягала в тому, що своєрідне пекло жило всередині нього. Це розуміння дозволило мені усвідомити — і збентежитися, що я не розпізнав цього раніше, — величезну силу й відвагу, з якою Петроній Ґолден щодня дивився в обличчя світу, і з більшим співчуттям сприйняти його спорадичні гнівні нарікання на життя, як той епізод на підвіконні чи в метро на Коні-Айленді. І ще я дозволив собі задуматися ось над чим: якщо така величезна сила характеру тепер має бути спрямована на ворожість до ще не народженого майбутнього зведеного брата (насправді, як ми знаємо, взагалі ніякого не брата, але цієї думки поки що не чіпаймо), стражденного зведеного брата й передовсім зрадливого повнокровного брата, на який же мстивий вчинок він спроможний? Чи я повинен переживати за безпеку свого сина, чи це просто інстинктивний прояв моєї неконтрольованої упередженості щодо Петиного стану? (Чи правильно називати це станом? Можливо, «Петина дійсність» було б краще. Якою ж складною стала мова, скільки в ній тепер розставлено мін. Благі наміри вже не служать виправданням.)