Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 42)
Коли він повертається, дещо заточуючись, на місце початку своєї мандрівки, небо вже стемніло; нарешті під оком шхун «Летті Ґ. Говард» і «Піонер» та вантажного вітрильника «Вейвертрі» він починає повільно, не зважаючи на сторонні погляди, танцювати на вкритих пухирями й забинтованих ногах. Під діамантовим небом, вільно вимахуючи однією рукою. Він зруйнував своє закляття гуду. Одне з них. І, можливо, дізнався щось про свою силу, про свою здатність зустріти лицем до лиця інші виклики й піднятися понад ними. Погляньте на його обличчя: на ньому вираз раба, відпущеного на волю.
— А з ненавистю що?
— Ох, вона залишилася.
У результаті великої прогулянки Петі Ґолдена ми змушені були визнати, що гіпнотерапевт Мюррей Летт виявився чудодійником попри його зачіску, акцент і взуття, а також засвоїли урок чуйності: що істина часто прихована під поверхнею й людина може бути кимось набагато більшим, ніж виникає з тих її рис, які найлегше зобразити карикатурно. Бо Петя був тепер неначе людина, яку виправдали, що відбувала пожиттєвий строк за нескоєний злочин. Його обличчя освітлювала сувора радість, що водночас визнавала несправедливість його страждань і приймала, з дедалі меншою недовірою, його звільнення від них. І коли він розпочинав своє нове життя, Летт був тим, на кого він покладався, кому він довірив увести себе в світ, що його відкритість сприймав як неможливий скарб — той самий світ, у якому всі ми жили так буденно й бездумно, не помічаючи щоденного карнавалу захоплень, які Петя притискав тепер до грудей, наче дарунки. Він ходив із Мюрреєм Леттом купувати продукти до «Д’Аґостіно», «Ґристедеса» й «Гоул Фудз»; він сидів із Мюрреєм Леттом на літніх терасах кав’ярень на Юніон-сквер і в парку Беттері; він вибрався з Мюрреєм Леттом на перший свій рок-концерт просто неба на Джонс-Біч, де виступали «Саундґарден» і його улюблені «Нейлз»; він скандував «Дякуєм, Дереку» разом із Мюрреєм Леттом під час прощальної гри Дерека Джитера за «Бронкс». І саме з Мюрреєм Леттом він підібрав собі нове житло — умебльоване й готове до життя помешкання на четвертому поверсі шестиповерхового будинку зі скла й металу в мондріанівському дусі на східному боці Салліван-стріт, яке можна було винайняти на дванадцять місяців, «і хто знає, — упевнено ствердив, — може, потім треба бути й купити».
Лише в цей момент я відкрив — і відчув себе ідіотом через те, що не допетрав цього раніше, — що весь цей час Петя самостійно заробляв цілком грубі гроші як творець і єдиний власник вельми успішних ігор, у які весь світ грав на смартфонах і комп’ютерах.
Це була сенсаційна інформація. Усі ми знали, що він грав у ці ігри невпинно, часом по чотирнадцять-п’ятнадцять годин на день; і як це нікому з нас навіть не спало на думку, що він робив щось більше, ніж просто марнував свій сповнений страждань час на вправляння в тому, що природно легко давалося його дивному, геніальному розуму? Як же це ми не здогадалися, що він навчився програмування, стрімко й глибоко опанував його таємниці і, крім того, що без кінця грав у ці ігри, також їх створював? Як ми могли не помітити доказів, не побачити того, що він сам собі відкрився як геній двадцять першого сторіччя, залишивши нас усіх борсатися позаду в світі другого тисячоліття? Це був знак того, як сильно ми його підвели, залишаючи щодня на довгі години напризволяще, дозволяючи йому сидіти під замком, відрізаним від зовнішнього світу, немовби він був нашою версією того давнього готичного образу, Божевільної на горищі, нашої власної Берти-Антуанети Мейсон, першої місіс Рочестер, котра Джен Ейр нагадала «вампіра». І весь цей час! Весь цей час! Невибагливий, потайний Петя, який нічого не міняв у своєму житті й нічого собі не купував, спинався на еверести того таємного всесвіту і, щиро кажучи, переплюнув нас усіх. Іще один урок, який належить вивчити: ніколи не недооцінюйте свого ближнього. Для когось стеля те, що іншому — підлога.
Усі вони мали свої секрети, ці Ґолдени. Хіба що, можливо, крім Апу, котрий був відкритою книгою.
Це був рік огидного скандалу, прозваного «Ґеймерґейтом»; світ комп’ютерних ігор перебував у стані війни: чоловіки проти жінок, «ідентичність гравця» проти різноманітності, і лише такі неандертальці у світі нових технологій, як я, могли не бути свідомими всього цього рейваху. Якимось дивом — цього я не здатен був осягнути — Петя умудрився залишатися осторонь конфлікту, хоча, коли нарешті погодився обсудити його зі мною, то представив переконану думку про те, як чоловіча гравецька спільнота реагує на серію критичних висловів нібито претензійних жінок — медіа-критикинь і незалежних розробниць ігор, — оприлюднюючи їхні адреси й номери телефонів і наражаючи їх цим самим на ще більші загрози, включно з погрозами вбивством, що змусило деяких атакованих жінок шукати прихистку поза домом.
— Це проблема не технологічного характеру, — пояснив він. — І технологією її не вирішити. Проблема в людині, у людській природі загалом і чоловічій природі зокрема, а також у тому, що анонімність вивільняє в людях найгірші сторони цієї природи. Я особисто лише створюю розваги для дітлахів. Я нейтральна територія. Я Швейцарія. Мене ніхто не чіпає. Мене просто відвідують, щоб покататися моїми схилами на лижах.
Високофункціональний аутизм допоміг йому стати винятковим розробником ігор, і я взявся заглиблюватися в питання його можливих прибутків. Найкращі з «топових» застосунків, за допомогою яких можна встановлювати зв’язок із друзями й грати разом, заробляли по одинадцять-дванадцять мільйонів доларів на місяць. Стара невідмовна «Candy Crush Saga», про яку навіть я чув, досі згортала п’ять із половиною мільйонів. Бойові ігри, що майже всі гроші заробляли на вбудованих покупках і менше ніж десять відсотків на прибутках від реклами, могли приносити два — два з половиною мільйони. Щомісяця. Я зачитав Петі перелік п’ятдесяти найпопулярніших ігор на iOS та Android.
— Є тут якісь твої? — запитав його. Широка усмішка перетнула його лице.
— Я не можу збрехати, — відповів він, показуючи на гру під першим номером у рейтингу. — Я зробив це своєю сокиркою.
А отже, більше сотні мільйонів доларів на рік лише за цю одну гру.
— Знаєш що, — сказав я йому. — Я вже за тебе не хвилююся.
Одне дослідження продемонструвало, що з аутизму можна «вирости», що деякі пацієнти-щасливці можуть увійти в групу ОР (або оптимального результату), члени якої вже не проявляли жодних симптомів аутистичного розладу, і що більші шанси на це мали пацієнти з високим коефіцієнтом інтелекту. Що неуникно, результати цього дослідження були предметом дискусії, але багато сімей підтримували їх вибірковими свідченнями. Випадок Петі був зовсім інший. Він ані не потрапив до групи ОР, ані навіть не прагнув цього. Його ВФА і його досягнення були тісно пов’язані. Однак у результаті переломної пішохідної подорожі навколо Мангеттена він, схоже, дедалі краще міг справлятися із симптомами, менше впадати в депресію, не так схильний був провалюватися в кризу і менше хвилювався через самотнє життя. У Мюрреї Летті він знайшов приятеля, щодня його навідував батько, він продовжував приймати ліки і був… функціональним. Що стосується його звільнення від боязні відкритого простору, ніхто не міг ствердити, скільки це може протриматися або наскільки далеко від «домашньої бази» він буде готовий повіятися. Та загалом він був у найкращій формі за дуже довгий час. Перспектива перестати турбуватися про нього стала цілком реальною.
Пиячив він досі по-чорному. Але чомусь — може, через те, що ця проблема була набагато більш знайомою, — нас це непокоїло набагато менше, ніж повинно було.
Натомість якийсь час після того я почав перейматися собою. Дитина мала вже ось-ось з’явитися на світ, і я, щиро кажучи, не міг витримати становища, в якому опинився, тож ухопився за пораду Сучітри й виїхав із дому Ґолденів. І дійсно, мої батьки дуже приязнилися зі своїми сусідами по Садах, і, на мою превелику радість, їхній товариш-дипломат із М’янми, якого в цій розповіді, щоб легше його вигадати, я перейменував на У Лну Фну — сумновидий вдівець-окулярник із запалими очима, котрому не вистачило кількох голосів, аби стати другим після У Тана бірманським Генеральним секретарем ООН, — запросив мене до свого дому.
— Для мене це буде приємність, — запевнив він. — Це помешкання велике, і сам у ньому почуваєшся, наче муха, що дзижчить у дзвоні. Я чую власне відлуння, а це не той звук, який мені подобається.
Взагалі-то момент я впіймав ідеальний, бо перед цим якийсь час він здавав вільну кімнату, і коли я запитав його про можливість її зняти, його наймач саме ладнався виїхати. Персонажем, що залишав сцену, був пілот Джек Бонні, котрий любив нахвалятися, що працював «на найбільшу авіалінію, про яку ви ніколи не чули» — «Геркулес Ейр», що колись транспортувала вантажі, але тепер перевозила також військових та інших клієнтів.
— Якось недавно, — розповідав він, — брали ми на борт британського прем’єра з групою охоронців, а я типу: а чи він не має летіти своїм бортом номер один? А хлопці з охорони кажуть: у нас нема такого літака, як цей. А ще я доставляв у Ірак найманців, це було щось. Але який був політ мого життя? З Лондона до Венесуели, венесуельської валюти на двісті мільйонів доларів, що британці їм надрукували, а ви не знали, еге ж. І от що найбільш стрьомне. На Гітров завантажують піддони, а жодної охорони нема, я дивлюся на всі боки — є тільки звичний персонал аеропорту, ніякого там озброєного ескорту. Потім прилітаємо ми в Каракас, а там — ух ти, просто масштабна військова операція. Базуки, танки, мордовороти в бронежилетах націлилися карабінами на всі боки. А в Лондоні — нічого. Мене це просто розковбасило.